За інформацією: Суспільне Чернігів.
Колишній військовополонений, боєць 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Олександр Антоненко. www.youtube.com/@SergiyPeichev
Боєць 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Олександр Антоненко у березні 2022 року обороняв Чернігів. Він тримав позиції на одній із найскладніших ділянок фронту — на висоті поблизу села Новоселівка. Саме там росіяни взяли його в полон разом з кількома побратимами, а ще кількох добили пострілами на місці.
Про бої на висоті, катування у Вишневому, вивезення на розстріл та спроби росіян його завербувати, а також про полон у Курську та знайомство з Олексієм Анулею в російській Тулі колишній військовополонений розповів в інтерв’ю на YouTube-каналі Pressing.
Далі з його слів. Розповідь відредагована та скорочена.
Висота у Новоселівці
Ми фактично були як смертники. Висота була дуже важлива. Командування нам сказало, що цю висоту потрібно тримати за будь-яку ціну, бо це вже в'їзд в Чернігів. Якщо падаємо ми, по факту росіяни заходять у місто.
Так вийшло, що група розділилася. Тобто всі знялися. І ми просто розуміємо, що все, тут і залишимося. Тоді командир прийняв рішення — основну групу вивезти вглиб міста, але поставлена задача — тримати висоту, все одно мала бути виконана.
Заправка біля висоти поблизу Новоселівки. www.youtube.com/@SergiyPeichev
Залишили найвідповідальніших. Це було на везіння: чи встигнуть наші підійти або прийняти якесь рішення. Не встигли.
Коли росіяни прорвали наші позиції, ми потрапили в оточення. Нас залишилося четверо живих. Всі ми потрапили в полон. Всі інші хлопці загинули. Росіяни з кулеметів на наших очах добивали їх.
Там був такий старший групи "Варяг". Він "днрівець". І він ще казав нам: «Будете дякувати Богу, що ми вас залишили живими». В принципі, після відео з відрізанням голови, я реально зрозумів, що так.
«Варяг», «днрівець». www.youtube.com/@SergiyPeichev
Коли росіяни взяли нас повністю в кільце, двоє з моєї групи були в одному окопі, він як нора. Туди тільки вдвох можна влізли. Ми так робили, щоб там чаю попити, зігрітися якось. Вона повністю закрита. Її з дронів не було видно. І ми з напарником були в цій норі. Ми мовчали, думали: раптом не помітять. Росіяни засунули автомат в отвір і чергою почали стріляти. Мого побратима зачепило. Він подав звук. Нам дали 10 секунд, щоб вийти або нам кинуть в нору гранату.
Росіяни, коли мене вже допитували, то все робили акцент: де тут найманці, в яких готелях, де націоналісти, "Правий сектор", азовці? Я казав, що немає тут нікого. Вони не вірили.
Олександр Антоненко біля висоти поблизу Новоселівки. Суспільне Чернігів
На мою думку, місто вистояло, тільки через те, що мирне населення пішло воювати. Фортифікацій потужних не було. Ми 3 березня 2022 року заїхали на ці позиції. Були тільки окопи. Та й самі хто в чому були: в кедах, кросівках. Нам дали зброю, але бронежилетів, касок, нічого в нас не було.
Катування у Вишневому
Від Чернігова до села Вишневе 35 кілометрів. Під час повномасштабного вторгнення тут був командний пункт російських військ, які наступали на Київ та Чернігів. У селі були дві катівні, на спостережних вежах розставили снайперів. Люди могли пересуватися вулицями, розставивши руки та дивлячись на землю.
Перший допит в мене був в якійсь маленькій роздягальні. Нас по одному заводили. Останні лежали, інших били. Біля того приміщення був запах трупів. Тоді, у березні 2022 року, було холодно: вітер, протяг в ангарах, куди нас перевели.
Перша катівня, за словами Олександра Антоненка, у Вишневому. www.youtube.com/@SergiyPeichev
У Вишневому нас тримали три тижні. Годували десь разів чотири. Прямо на підносі лежала каша з однією пластиковою ложкою. Останні п'ять днів нас взагалі не годували.
Пластикова ложка, яку знайшов в ангарі Олександр Антоненко. З неї росіяни годували полонених у березні 2022 року. www.youtube.com/@SergiyPeichev
Ангар у Вишневому, де росіяни тримали військовополонених. www.youtube.com/@SergiyPeichev
Чотири ложки з'їв, все, до іншого, щоб іншим вистачило. До полону я важив 70 кілограмів, а приїхав з полону — 55 кілограмів.
Як вивозили на розстріл
Кілька разів на тиждень мене вивозили на розстріли. Ставили на коліна біля якоїсь водойми і стріляли біля голови. Так росіяни намагалися змусити працювати на них. Я запитував їх: а чому вибір саме на мене впав? Вони це пояснювали так: ти місцевий, з Чернігова, у тебе є автомобіль, і ти знаєш всі дороги.
Вони хотіли, щоб я здавав позиції українських військових. Я тягнув час. Потім, коли вже ускладнення у мене з ногами пішло, я практично на ноги стати не міг, я подумав, що росіяни, мабуть, почали втрачати інтерес до мене. Потім мене перестали вивозити на розстріли.
Коли наші з "Градів" накрили їх позиції, там багато двохсотих росіян було. На той момент я думав: нас реально зараз розстріляють просто, та й все.
Українські колонії з російськими не порівняти
У в'язниці я пробув чотири роки за крадіжки у 1990-ті роки. Я відбував покарання в Харківській колонії №25 з 2004 по 2008 роки. Це найжорсткіша зона в Україні.
У нас в колонії був бунт — спроба поламати систему. Чотири людини самі себе вбили. І потім почали запитувати у всіх: кого, що не влаштовує. Можна було відмовитися від роботи, не працювати в три зміни, а у дві або в одну, по бажанню.
Я теж підтримав цей бунт. Тоді мене посадили в штрафний ізолятор. Я там отримав нормально дубинками, але це, в принципі, й все. Тобто, з російською колонією не порівняти.
Курськ. Тула. Росія.
Після України нас перевезли в Курськ. Там мені на лобі намалювали зеленкою зетку (Z), бо я відмовився співпрацювати з росіянами. Якщо тобі малюють зетку, відповідно до таких людей ставилися з "великою любов'ю".
«Зетка», яку на лобі намалювали росіяни Олександру Антоненку. www.youtube.com/@SergiyPeichev
Коли в Курському СІЗО дізналися, що я раніше відбував покарання, то вони ще більше мене катували.
В наметовому містечку, куди нас привезли, поклали на землю обличчям вниз. І в такому положенні ми постійно лежали. У мене затекли ноги та почали боліти. На прохання змінити положення, в мене спитали: де болить найбільше та палкою побили ще більше.
Потім я вирішив сказати, що малював раніше. Можливо, зацікавилися б, я б когось намалював. Я ж портрети писав, пейзажі. На Андріївському узвозі мої роботи продавалися, за кордоном виставки були. До коронавірусу я малював, потім продажі впали і я пішов працювати газозварювальником.
Одна з картин Олександра Антоненка. www.youtube.com/@SergiyPeichev
Так ось, я кажу: може вам якісь картинки намалювати. Так мене в камеру завели і побили ще більше.
У Курську було набагато жорсткіше. Там просто забивали людей. Наприклад, коли мене тільки привезли, ти роздягаєшся, поки голий — тебе б’ють з усіх сторін. Це: дубинки, електрошоки, ноги, руки. Там ніхто не дивився куди бити. Тобто і в голову, по корпусу, по ногах. Приїхав я об 11-й, в камеру зайшли ми о 17-й. Весь цей час нас били.
Тут від одного удару можна померти. Був момент, коли на нашому прийомі хлопця забили практично одразу. Тобто він ще навіть не встиг роздягтись. В цьому нам з Анулею допомогла наша фізична підготовка. Я раніше єдиноборством займався, десь блок міг поставити або спробувати якось згрупуватися.
Я втрачав свідомість разів 10, якщо не більше на таких побиттях. На допиті один питає, інший б’є. Потім дізнаються нові, що я сидів і починають бити знову. Електрошоки підключали до тіла, геніталій. Мені ребра зламали. Від болю я сходив в туалет під себе. Не витримав. В той момент я вже почав жалкувати, що мене не закидали гранатами на висоті у тій норі у Новоселівці.
Після допиту мене спочатку підстригли, потім завели під холодний душ і заливали льодяною водою. Потім мокре тіло били електрошоком. І в задній прохід його засовували. Запитували: чи є діти, сім’я і далі бити продовжували. Кажучи: тобі твої статеві органи вже не потрібні будуть.
Чого в них така зацикленість на цих сексуальних знущаннях? Я так розумію, це просто ненависть до українців.
Росіяни також змушували хлопців цілуватися від нудьги. Це при всіх: «Хлопці, давайте, цілуйтесь». І вони в щічки поцілувалися. Росіяни такі: «Ні, в губи». Це для них така забава.
Жінки медики більш зневажливо ставилися до нас, ніж навіть чоловіки-росіяни. Тобто вони ще більше підбурювали: що ви з ними панькаєтеся, що ви з ними сюсюкаєтеся.
Знайомство з Анулею
Олексій Ануля з Чернігівщини був кікбоксером і з початком повномасштабного вторгнення пішов служити кулеметником в 21-й окремий стрілецький батальйон. Брав участь в боях за Лукашівку. На початку березня 2022 року потрапив у полон.
У Курському СІЗО нас спочатку в одній камері тримали. Потім перевели і мене в ту камеру завели першого, а потім завели Анулю. І я стою такий, скелет.
Ануля забігає на мене дивиться. І він потім вже сказав: «А що з нами далі буде?».
У нас в камері були абсолютно різні люди. Були люди реально божевільні, з яких так само знущалися, і ніяких знижок їм не давали.
Також в СІЗО були й цивільні. Їх не міняють взагалі. Бо так Росія визнає, що бере їх в полон. У військових ще хоч якийсь шанс є.
А насправді в Тулі десь, якщо брати по камерах, близько 50 цивільних було.
Тульська область, куди потрапив Олександр, звілені з полону українці порівнювали з пеклом на землі. Їх тримають у будівлі нижче на фото. В мережі є поодинокі відео російських зеків, які зізнавалися в катуваннях.
Колонія в Тулі. Росія. www.youtube.com/@SergiyPeichev
Як і Ануля, я в полоні присідав, віджимався. Це для нас був спосіб зігрітися. Перший раз я від присідання втратив свідомість — це я присів близько п'ятсот разів. Найбільше я наприсідав 1226 разів. Якби мені сказали, що я зможу стільки присісти, я б не повірив.
З Олексієм ми познайомилися вже в полоні. До того ми не були знайомі. На мій день народження, 30 листопада, він каже: «Подарувати у мене немає нічого. Дарую, що є». Він бере свою пайку, свій шматок хліба, і віддає мені. Навіть зараз сльоза накатується від цих спогадів.
Я просто розумів, що це не просто якась річ. Це те, завдяки чому людина може вижити. Тобто, на той момент у нас хліб — найважливіший був. По факту шматочок хліба – це такий найдорожчий подарунок в житті. І саме тоді ми з Анулею здружилися.
Психологиня, яка ставила експерименти
До нас в колонії приїжджала жінка-психологиня і над полоненими фактично ставилися експерименти. Після її відвідувань постійно якісь нововведення вводилися. Одного разу нас почали піднімати вночі. Іншим разом — зменшили кількість їжі. Потім почали бити не дубинками, а водопровідними трубами.
Коли хлопців забивали в карцері у мене вже на психологічному рівні були приступи. Тобто, я тільки чув стогін хлопців, мене ще не б'ють, а я в епілепсії.
Як годували у полоні
У Тулі давали ввечері капусту квашену, солену до такого ступеня, що таке відчуття, наче оцту туди налили. Раз нам оселедець дали, ти починаєш його їсти, а таке відчуття, що туди мішок солі засипали. Я доїдав разом з кістками, з хвостами, і те, що після хлопців залишалося, я теж не гидував. Я їв щоб вижити. Хоч якась доля білка, фосфору.
Вода була така, що почали зуби у всіх сипатися. У мене, до речі, і знизу, і зверху вставні щелепи зараз.
Обмін та повернення додому
Зайшли, сказали — з речами на вихід. Перше, що мені прийшло в думку: в іншу камеру переводять.
Я збираюсь і розумію: щось таке відбувається. Ми стоїмо, чекаємо. Там чотири людини нас було. На коліна встали, руки за спину, і так чекали.
Нас привезли на аеродром. Я почав виходити, а йти не можу, в мене проблеми з ногами. Стояв конвой спецназу по боках і мене підганяють, підштовхують. Я падаю, ніс розбивається, голову розбив. Нас вже грузять не в воронки, а в цивільні автобуси.
Я вже тоді подумав, може й правда на обмін. Потім привезли в якийсь будинок, вже з басейном. По периметру охороняли нас.
Чесно кажучи, коли я перші фотографії свої зробив, я сам був в шоці. Коли на себе кожен день дивишся зверху, так воно якось не так виглядає. А коли вже дивився з боку, то зовсім інша картинка.
Олександр після російського полону. www.youtube.com/@SergiyPeichev
Нас привезли в Суми спочатку, там медогляд був. Нас погодували, перевдягли, помили. І нам дали телефони кожному зателефонувати додому.
Через декілька днів приїхала родина. Я пробігаю жінку і потім дивлюся, це ж дружина моя, а в неї сльози на очах, що я пробіг далі. Я біг до доньки, бо спочатку її помітив здалеку.
За час проведений в полоні я отримав нагрудний знак "Золотий хрест".
Читати ще
Читати ще Висота, яка завжди зустрічає ворога: бої у Новоселівці у 1941 та 2022
