«Я – одесит! Я з Одеси, здрастуйте! Хочу відкрити вам маленький секрет» – з цими куплетами увійшов в історію актор, танцюрист, хореограф, майстер розмовного жанру та мемуарист Борис Січкін, хоча сьогодні вже не всі пам’ятають – а багато хто й не знає, – в якому фільмі вони прозвучали. Якщо вірити тексту пісні, то свій головний секрет актор сформулював гранично ємно і чітко: «Я сміюся, я не можу інакше, тому що я – Буба з Одеси», і цей принцип дійсно часто допомагав не тільки персонажу Січкіна, а й самому актору: у його житті було досить складних і навіть трагічних моментів. Але є у Бориса Січкіна ще один – не менш, а можливо, й більш важливий – секрет: той, кого ми звикли вважати одеситом, насправді – корінний киянин.
Відео дня
Київське дитинство
Борис Михайлович Січкін народився 15 серпня 1922 року у Києві. Будинок, в якому проживала багатодітна сім’я (у Борі було шестеро братів), знаходився у дворах Бібіковського бульвару (зараз – бульвар Шевченка), за два кроки від знаменитого Євбазу (нині – Галицька площа), до наших днів він не зберігся. Сам Січкін про місце свого народження писав так: «Я родом із Києва. За походженням – дворянин, оскільки народився у дворі. Праворуч від нашого двору був Єврейський базар – культурний центр міста, а навпаки – колонія для малолітніх злочинців, вищий навчальний заклад закритого типу. Непогане оточення обрали батьки для мого виховання». Саме на Євбазі, серед торгових рядів, маленький Боря давав свої перші концерти – співав та танцював, заробляючи за це продукти, які як гонорар давали йому місцеві торговці. Коли помер батько, який працював шевцем, мати з синами переїхали до іншого ринку – Троїцького, що знаходився поряд із нинішнім НСК «Олімпійський стадіон». Там у Бориса з’явилася інша аудиторія – кримінальний елемент усіх мастей, від кишенькових злодіїв і домушників до грабіжників. Але інтереси юного Січкіна виступами перед публікою не обмежувалися – він захоплювався спортом, відвідуючи – як уболівальник – усі спортивні змагання, що проходили в Києві. Одного разу, намагаючись без квитка прорватися на турнір по боротьбі за участю його кумира Арона Гонші, він, тікаючи від контролерів, що гналися за ним, не придумав нічого кращого, як, підбігши до трибуни, влаштуватися на колінах літньої людини, що сиділа у першому ряду. Контролери чомусь не наважилися до нього підійти, і лише за кілька років Борис, побачивши свого благодійника на трибуні першотравневої демонстрації, дізнався, що це був вождь українських комуністів, згодом репресований та розстріляний Станіслав Косіор.
Любов до танцю та орден «За бойові заслуги»
Боря дуже любив танцювати і з ранніх років робив це на професійному рівні: його навчав цьому мистецтву один із братів, а багато танцювальних рухів він перейняв у циган, з якими деякий час жив у таборі – була в його біографії і така сторінка. Не дивно, що у п’ятнадцять років, коли Січкіна виключили зі школи – за офіційним формулюванням, «за негідну поведінку» (у всьому виною – компанія його братів, яких на Євбазі вважали шпаною), – він вступив до Київського хореографічного училища – згодом майже у всіх своїх картинах він танцюватиме. Талановитого хлопця взяли до Ансамблю народного танцю УРСР, а потім – після закінчення училища – на запрошення Павла Вірського зарахували до Ансамблю пісні та танцю Київського військового округу – це сталося влітку 1941 року, коли німецькі війська вже перебували на підступах до Києва. З цим ансамблем у складі фронтової концертної бригади, до якої також входили тоді ще молоді та мало кому відомі полтавець Юрій Тимошенко (Тарапунька), одесит Юхим Березін (Штепсель), артист балету, киянин Олександр Сегал та уродженець Дніпропетровська, хореограф Борис Каменькович, Січкін пройшов усю війну. Артистам часто доводилося виступати у безпосередній близькості від лінії фронту, що вимагало від них мужності та героїзму. Якось під Ромнами вони мало не потрапили в оточення – ситуацію тоді врятував саме Січкін, який був чи не єдиним, хто в ситуації, що склалася, не втратив присутності духу. Його жарти, куплети і навіть танці вселили оптимізм у бійців, і їм вдалося прорватися до своїх, а Борис Михайлович за особисту мужність був нагороджений орденом «За бойові заслуги».
Блискуча кінокар’єра
Після війни, а Січкін був демобілізований лише 1946 року, він почав зніматися у кіно. На його рахунку понад два десятки фільмів – таких як «Анна на шиї», «До побачення, хлопчики!», «Невиправний брехун», «Інтервенція», «На війні як на війні», «Золоті роги», «Стоянка поїзда – дві хвилини». Навіть з’являючись в епізодичних ролях, як це було в казці Олександра Роу «Варвара-краса, довга коса», де Січкін зіграв кумедного нареченого-престидижитатора, він незмінно запам’ятовувався глядачам. Але, звичайно ж, кінобенефісом Бориса Михайловича можна назвати участь у комсомольських бойовиках «Невловимі месники» та «Нові пригоди невловимих», у яких він зіграв свого знаменитого й досі улюбленого глядачами Бубу Касторського. Коли у фіналі другої картини його герой гинув, глядачі не могли стримати сліз.
«Тамбовська справа»
Акторську кар’єру Січкіна перервала так звана тамбовська справа. Усього по ній проходило майже сто акторів, але хтось зміг викрутитися, а ось Бориса Михайловича наприкінці 1973 року заарештували. Його звинувачували у розкраданні державного майна в особливо великих розмірах – покарання за цією статтею було суворим, аж до найвищого заходу. Приводом для порушення кримінальної справи став той факт, що в гонорарних відомостях артисти, які брали участь у концертах по всій країні (а «Буба з Одеси» був особливо популярний), розписувалися за занижену суму, а на руки отримували більшу. Той факт, що різниця між двома цифрами складала максимум п’ять карбованців, слідством до уваги не брався. Втім, до суті співробітникам ВБРСВ все-таки вдалося докопатися. Виявилося, що справа була сфабрикована однією групою концертних адміністраторів, які намагалися прибрати з дороги інших, а слідчий, який її вів, бачачи всі існуючі нестиковки, заплющував на них очі, оскільки хотів зробити собі ім’я на гучній історії. В результаті Бориса Михайловича виправдали, але нерви попсували неабияк – у тамбовській в’язниці актор просидів майже рік.
Він не хотів їхати
На волю Січкін вийшов морально пригніченим: він відмовлявся розуміти, як його – фронтовика та улюбленця публіки – можна було бездоказово звинуватити у неіснуючому злочині, та ще й кинути за ґрати. До того ж ставлення до нього в творчих колах змінилося: незважаючи на те, що Січкіна виправдали, його перестали запрошувати на зйомки та концерти, а багато знайомих взагалі цуралися актора. Матеріальне становище Бориса Михайловича ставало дедалі гіршим, що теж впливало на його моральний стан не найкращим чином. Вихід із ситуації був лише один – еміграція, хоча, за словами племінника актора Леоніда Січкіна, їхати Борис Михайлович не хотів. Він продав усе, що в нього було, – квартиру, дачу, машину – і купив квиток на літак, але до останнього – навіть біля його трапу – чекав, що влада схаменеться – на льотному полі з’явиться службова «Волга» і чиновник міністерства культури, який вийде з неї, вмовить його залишитися. Але знаменитого «Бубу Касторського» так ніхто й не зупинив, і він виїхав із країни назавжди.
Життя за океаном
За океаном, де актор прожив 22 роки, благополучне життя у сім’ї Січкіних не склалося. Щоб заробити на життя, Борис Михайлович виступав у ресторанах перед такими ж, як і він, емігрантами, виконуючи навіть відомі за старими фільмами куплети, які зробили його знаменитим. Він знявся у кількох голлівудських фільмах, у двох з яких – «Останні дні» та «Ніксон» – зіграв радянського лідера Леоніда Брежнєва. Дружина Бориса Михайловича, Галина Омелянівна Рибак, спромоглася влаштуватися на стабільну роботу, ставши постановницею танців для голлівудських фільмів, але великих доходів це не приносило. Можна сказати, що в США Січкін так і не прижився – він дуже сумував, просив організувати для нього концерт, іноді приїжджав, щоб знятися у невеликій ролі у серіалах. В останні роки Борис Михайлович із сім’єю жив у соціальному будинку для сімей із невисокими доходами у нью-йоркському районі Квінс, розташованому на острові Лонг-Айленд.
«Я не можу померти»
Кажуть, актор часто жартував: «Я не можу померти, я дуже багатьом заборгував». Бориса Січкіна не стало 21 березня 2002 року, він пішов на 80-му році життя. За спогадами сина, повернувшись із ранкової прогулянки, актор вирішив розібрати пошту, але не встиг. Він помер практично миттєво – за столом, за яким сидів, причиною смерті став інфаркт. Американський похорон Бориса Михайловича відбувся 24 березня, але потім – на вимогу дружини – його останки було вилучено з могили та кремовано, сьогодні прах «Буби Касторського» спочиває в колумбарії Ваганьківського цвинтаря.
