«Били струмом, душили, вибили зуб»: віськовий з Одещини поділився своєю історією з полону у Бердянську — Новости Бердянска

Військовослужбовець з Білгород-Дністровського Дмитро Рашкевич нещодавно повернувся із російського полону, але вже хоче швидше повернутися до служби. Він декілька разів прощався із життям, проте все одно ніколи не розлучався з думкою про свою сім’ю.

«Я — військовослужбовець 88-го окремого полку інженерних військ. Коли розпочалися бойові дії, я перебував на завданні поблизу Маріуполя. Ми повинні були захищати узбережжя Азовського моря в разі нападу, як це сталося 24 лютого. Ми мали зробити інженерні загородження, замінувати узбережжя, щоб ворожий десант не зміг вийти на сушу.

24 числа, о 4 ранку, я тоді якраз стояв у наряді, пролунала тривога, командири нас зібрали, сказали, що все, почалася війна.

«Я просто вінтик у великій машині, що зветься Збройні Сили України. Я повинен виконувати завдання та накази, тоді все буде добре і ми переможемо», — подумав.

Так і зробив. Ми успішно виконали своє завдання. Зв’язку уже тоді не було. Ми все дізнавалися від людей. Точної інформації про те, що відбувалося навколо, у нас не було. Потім стало відомо, що ми опинилися у глибокому тилу ворога на окупованих територіях. Це було поблизу міста Бердянськ. Коли ворог напав з Кримського перешийку, а з іншої сторони почав заходити з Маріуполя, всі шосе були перекриті, і було прийнято рішення евакуйовуватися. І ми вийшли у місто Приморськ. Там наші командири наказали переодягнутися у цивільний одяг і розосередитися по місту. Так у місті ми прожили десь тиждень, кожен знайшов собі якесь заняття. Хтось допомагав біженцям, які знаходилися у школах, ми віддали все, що дала нам частина — матраси, ліжка, намети, буржуйки. Я відправився пішки у Бердянськ, тому що Приморськ — мале містечко, не хотілося привертати увагу.

У Бердянську мене моя частина зв’язала з ССО із Запоріжжя. У мене була мета витягнути якомога більше наших хлопців на наші території. Витягнув трьох. Коли ми намагалися вийти з окупації, двох із них взяли у полон. Я залишився, аби продовжувати допомагати визволяти наших з окупації.

Потім у Бердянську почалося полювання за мною. Завдяки спеціалістам, з якими я співпрацював, у мене було багато адрес, де я міг переховуватися та продовжувати свою діяльність. Я фотографував поліцейських, які перейшли на бік окупантів, фіксував їх місцезнаходження та надсилав, щоб у подальшому вони отримали за заслугами.

Також я допомагав біженцям з Маріуполя. У березні до Бердянська звідти приїхало багато. Спілкувався з ними, планував і сам виїжджати як біженець. Була сім’я, якій я надавав житло, бо, як вже казав, в мене були варіанти де жити. Так я прожив у Бердянську два місяці.

26 квітня у Приморськ, там де залишилися мої побратими, зайшли окупанти і взяли їх у полон. Моя думка, їх здали поліцейські. Їх тортурами змусили вийти зі мною на зв’язок. Мої побратими спитали, як краще вийти з міста, адже було багато блок-постів. Я розумів, що це небезпечно, але розказав їм, а також призначив місце, де я їх зустріну. Не доходячи до того місця, мене оточили і взяли у полон. Мене знерухомили, одягли маску на обличчя, відвезли у міську поліцейську дільницю, як стало відомо пізніше. Там вони намагалися витягнути з мене інформацію про місцезнаходження мого зв’язкового. Вони думали, що у Бердянську є ССО і я з ними співпрацюю напряму. Випитували мапи мінування, кількість зброї, бункери, сховища зі зброєю, місцевих, які допомагали нам.

Першу добу я тримався. Нічого не розповідав. Я розумів, що вони взяли моїх побратимів і десь там, за стіною, кричить хтось з мої друзів. Але я до кінця намагався донести мою історію, яку я вигадав. Про те, що я студент і не в курсі взагалі що відбувається.

Тортури були різні. В основному це був електричний струм. Мене зв’язали, ноги прив’язали до залізного стільчика, а руки позаду у наручниках. Били струмом, застосовували гумові дубинки, одягали пакет на голову, душили. Я тричі втрачав свідомість. Я приходив до тями і розумів, що у мене то зуб вибитий, то ніс зламаний.

Вони дуже любили розповідати, що у кожного з них є родич чи знайомий, який повернувся з українського полону або з зони бойових дій без статевих органів. Я весь свій полон слухав ці історії. Мене це дуже бісило.

Одного разу вони стягнули з мене штани, а я був в масці та не бачив нічого, то я вже подумав , що все, від слова до діла не багато кроків. Вони почали прив’язувати до статевих органів щось. Я вже подумав, що це стяжка, щоб я не стік кров’ю та міг бути їм ще чимось корисним. Як я зрадів, коли зрозумів, що це був струм. Вони мене хотіли так залякати.

На другу добу вони надали мені мій телефон. Він загалом був чистий, там не було ніяких переписок, я слідкував за цим, але в додатку телеграм є кеш, який зберігає все, що користувач. Мені показали мої фото у військовій формі і інші докази того, що я не студент.

Було дуже страшно. Я гадав, що не витримаю наступну добу. Я намагався себе переконати, що моя боротьба не має сенсу. Телефон став останньою краплею. Я зламався. Я розповів, хто такий, назвав імена товаришів, розповів, де мінували. Мені за це дуже соромно.

Після цього мене катували не так, як у перший раз, адже я йшов на зв’язок.

На третю добу зі мною вже спілкувалися ФСБшники, чи слідчі. Вони ховали свої обличчя. Мені тоді перший раз розв’язали очі. Вони намагалися говорити зі східним акцентом, як чеченці, дагестанці. Не знаю, навіщо, може боялися, що впізнають по голосу в майбутньому.

До речі, найжахливіші з них були буряти. Я нічого не маю проти цієї національності, але їхні військові — тварини. Коли я повернуся на поле бою, то не буду щадити цих людей.

Так ось, потім мене допитували без побоїв, щось там записували, один раз тільки дубинкою вдарили, щоб я розумів їх владу над собою. Після цього мене транспортували у колонію у Бердянську, де я провів 4,5 місяці у карцері.

Всі, хто охороняв нас, нас боялися. Вони намагалися не контактувати з нами. Бувало, що дві доби ніхто не приходив. Але коли приходили, то ненадовго та завжди з переляканими очима. Повторювали завчені історії про те, що ми бандерівці, робимо якісь живі бутерброди, як я зрозумів, це коли у багатоповерховому будинку на один поверх заганяють цивільне населення, а на іншому — військові.

Що я хочу порадити людям, які потраплять у полон: не забувайте де ви. Ви у полоні, а вони — вороги. Ви завжди повинні бути в обороні, нікого не слухайте, ні з ким не розмовляйте. Це мені допомогло. Я зберіг свої ідеали, принципи.

Я чув, як гвалтували жінку, це тривало десь три доби.

У колонії я вперше побачив людину, у якої вм’ятина у лобі.

Чотири з половиною місяці, що я перебував там, я думав про сім’ю, про свою кохану. Одного разу нас виводили на розстріл. Імпровізований, як я потім зрозумів. Нас всіх у масках поставили у лінію, а потім по одному заводили у якусь кімнату. І було чутно вистріли. Коли дійшла черга до мене, у тій кімнаті мені просто кинули у ноги петарду. У той момент я думав лише про сім’ю.

У вересні нас всіх зібрали, зв’язали руки, очі, і сказали, що ми їдемо на обмін. Нас кинули у камаз, на бочки з паливом. Я по запаху зрозумів. І тоді я почав здогадуватись, що нас везуть не на обмін. Так і сталося, нас повезли у Севастополь. Там до нас ставилися добре. Привели до тями. Годували нормально. Там нам казали, що Одесу і Київ вже взяли, залишився тільки захід України.

Там я пробув місяць, коли знову прийшла звістка про обмін. Але я не повірив. Все як і в перший раз — камаз, нас зв’язали. Дуже смішний момент: у кожному камазі у них їздить пральна машинка, це не жарти, так і є.

Коли мене везли, я зорієнтувався по відблискам про напрямок сонця і зрозумів, що нас везуть на північ, а отже до Запоріжжя. Я не вірив, поки не побачив делегата з нашої сторони, який йшов через міст, і наших хлопців у формі. Потім нас привезли у Полтаву, там ми проходили реабілітацію. А потім було довгоочікуване повернення додому».

Источник