За інформацією: Суспільне Вінниця.
Їли кропиву, лободу, мерзлу картоплю, розкуркулені боялися повертатися у власні оселі, бачили, як голодні та опухлі люди падали на дорозі, втрачали рідних та постійно хотіли їсти… У Росоші Липовецької громади, що на Вінниччині, очевидці Голодомору та нащадки тих, хто пережив або не пережив 1932–33 роки, розповіли Суспільному свої історії.
"Пройшло багато часу, але, все одно, як нагадаєш, то страшно"
96-річна Ялина Поричук — одна з тих, хто пережив Голодомор 1932-33 у Росоші. Вона розповіла, що господарювати вже важко, втім, руки все пам’ятають. Щось смачненьке у ці дні пече завжди, бо й досі у пам’яті часи, коли їсти було нічого. За словами жінки, у 1933 порятунком були будь-яка крихта, будь-який корінець.
"Вижила… Такі трудні часи були: і війна була, і голод був. Так їсти хотіли, що не можу вам сказати. Мати нічого не їсть, а я кричу мамі: “Що ти їси, дай мені!". Біда була", — розповіла Ялина Поричук.
Ялина Поричук з собакою. Суспільне Вінниця
У 1933 їй було чотири. Від голоду помер молодший брат. Родину розкуркулили, вигнали з хати, а батько змушений був утікати, бо відмовився йти в колгосп.
"Прийшла бригада така організована, виганяють із хати, все позабирали і прийшли. Батько стикався, а ми теж попід хати ходили: то там, то там. Ще й люди казали: "Не йди до нас, бо нам так буде", — сказала жінка.
Ялина Поричук порається по господарству. Суспільне Вінниця
За словами Ялини Поричук, їли все: кропиву, лободу, мерзлу картоплю… Наймали чужі хати — у власну повертатися забороняли. Пам’ять Ялини Мусіївни зберегла тіла на дорогах, опухлих дітей, матір, яка ділила останній окраєць хліба.
"Вже пройшло багато часу, але, все одно, як нагадаєш, то страшно, як це вижили, хто вижив. Падали люди на дорозі. Дають їсти, і воно вже піде, а голодненький — впало і лежить, спухло. Був дуже важкий час, дуже. Хто вижив, а хто, більшість, помирали. А зараз "голодовки" нема, а люди чисто так помирають".
Ялина Поричук розпалює піч. Суспільне Вінниця
Цьогоріч Ялина Поричук пекла пиріжки з сиром та яблуками.
"Оце приготувала начинку, будуть пиріжки. Рихтую, то комусь дам, а то сама їм".
"Виймали із горщиків, аби люди нічого не їли"
Спогадами про роки Голодомору 1932-33 років із Суспільним поділилася й Ганна Сема. Її мама Надія — єдина, хто вижив у родині, де загинули батьки й брат.
Ганна Сема. Суспільне Вінниця
"Моя мама була сиріткою. У Голодомор її тато і мама загинули. І маленький хлопчик Василько. Це вона так мені розказувала. їй було 14 років. Вона вижила. Бо по сусідству жила в неї подружка старша. І ходила на роботу десь на радгосп, отримувала пайок. І вони її підгодували, ці сусідки. І вона лишилася живою", — розповіла Ганна Сема.
Ганна Сема переглядає сімейні світлини. Суспільне Вінниця
Коли “труповози” забирали тіла рідних, живу Надію теж хотіли забрати на підводу.
"Цей дядько, що забирав цих трупів, то приїхав і кричав до неї: "Сідай, бо за тобою другий раз хто буде їхати?!". Але вона не сіла на цю підводу. Від цього голодомору осліпла. Казала, що йшла до цієї сусідки, що це вона підгодувала її, і впала в яму. Впала в яму, злякалася. І проявився зір. А після того, як забрали батьків, то забрав її рідний дядько до себе. І вона в нього жила".
Ганна Сема тримає в руках світлину матері. Суспільне Вінниця
Мама Ганни Семи прожила до 85 років і до останнього берегла кожну крихту хліба — через страх голоду.
"Казала, що їли гнилу бараболю, пекли якісь млинчики, м’яли. Розказувала, що ходили і забирали з печі, виймали із горщиків, аби люди нічого не їли", — розповіла Ганна Сема.
"Бачила дітей, які ходили з пухлими ногами"
88-річна Віра Мазуренко родом із сусідніх Купчинців. Її родина пережила вислання на Урал, повернення додому і голод, який забрав бабусю.
Віра Мазуренко. Суспільне Вінниця
"Моя мама, мій дядько і моя бабуся побули там, на Уралі. Вернулися, вже був дозвіл, в 1933 році. Вернулися додому в Купчинці. А тут голод. І нема, де бути, нема, де жити. То бабуся, вони дуже голодні були, померла. Мама і мій дядько пішли по наймах, по людях. Батько, його брат і його сестра — троє сиріт. Нема нікого. Голод. Поки картопля була, що там ще було? Прожили зиму, весну. Батько вже, як підліток, пішов працювати в колгосп. Вони ходили сіяти, вже залучали їх. Їм варили їсти там. Один раз бригадир каже: "Хлопці, йдіть додому, роботи нема і їсти нема". Все. "Прийшов, — каже, — додому, сів коло хати літом і сиджу. Сиджу. Здихати".
Віра Мазуренко. Суспільне Вінниця
Сама жінка пережила голод 1947 року.
"Голод 1947 року я вже пам'ятаю в нашому селі. І я бачила дітей, які ходили з пухлими ногами. Там ще були такі страшні історії. Я не хочу їх розказувати: чи воно так, чи не так. Дев'ять років було, але ми не знали голоду. У нас була корова. Ну, знаю, люди, діти збирали калачики ото, як вони в траві ростуть. Калачики. Дуже їли. Цвіт акації. А в кого не було нічого, то так само пухли люди", — розповіла Віра Мазуренко.
"Потрібно було вказувати будь-яку причину, тільки не голодну смерть"
Голод 32-33 років не був стихією. Він був системним знищенням цілих родин, покаранням за небажання вступати в колгоспи або за "неправильне" походження. Про це нам розповів учитель історії Олександр Парипса. Він понад 15 років досліджує тему Голодомору в Росоші.
Серед історій — і про Гната Кулібабу, місцевого голову колгоспу, який врятував десятки селян, посіявши буряки на неофіційному полі. За це його ув’язнили.
"Це був голова колгоспу одного з росошанських — колгоспу імені Тараса Шевченка. І він, живучи там між Росошою і станцією Липовець на краю села, тихенько від райкому наказав виорати пустир на березі ставочка. Виорати пустир — не внесли оцих облікових даних, не подали. І він посіяв там буряки, сам же ходив по ночах охороняти, нікому не довіряв. І ці буряки потім роздав колгоспникам, і таким чином він врятував багато людей. І що б ви думали? Знайшлися "доброзичливці", які донесли, і на п'ять років посадили цю людину", — розповів Олександр Парипса.
Олександр Парипса у музеї. Суспільне Вінниця
У місцевому музеї зберігаються жорна, на яких росошани в далеких 32-33 роках перемелювали кукурудзяні качани, мерзлу картоплю та коріння — усе, що могло стати їжею.
"Ці жорна в голодні роки були засобом виживання росошан. Особливо в осінь-зиму 33 року. Ці жорна переховували. Бо їх, як і продукти, вилучали. На них можна було змолоти не тільки зерно, а й кору дубову, качани пусті, суху, гнилу картоплю. Ці жорна врятували не одну росошанську сім'ю. Це справжня святиня села".
Жорна. Суспільне Вінниця
За словами історика, про Голодомор в Росоші чимало і документальних свідчень.
"Наприклад, спецповідомлення ДПУ літа 1932 року від 15 липня. Тут Росоша згадана кілька разів. Називалося "Доповідь про продовольчі трудності в Гайсинському і Липовецькому районах". І от що сказано: що на цей момент, на 15 липня, тут померло 36 людей і опухло від голоду понад 300. Обидві цифри кілька разів більші, ніж у всіх селах району разом взяти".
Скільки ж саме людей загинуло — невідомо. Офіційний список містить близько 40 імен, але реальна цифра значно більша, сказав Олександр Парипса.
"На жаль, точну цифру, скільки загинуло росошан, скільки померло, такої цифри, напевне, не вдасться ніколи дізнатися, тому що політика була така, що потрібно було вказувати будь-яку причину, тільки не голодну смерть: хворобу, старість і так далі, але не голодну смерть. Тому є цифри, імена є, прізвища, але далеко не всі".
Олександр Парипса біля пам’ятного знаку жертвам Голодомору. Суспільне Вінниця
1993 року на кладовищі в Росоші встановили пам’ятний знак жертвам Голодомору. Та справжні поховання — дві братські могили, розташовані на старому цвинтарі — зрівняли із землею. Тож нині місця знають лише старожили.
"Кожен, приходячи сюди, згадує своїх рідних і близьких, які померли в ті страшні часи. Я згадую свого діда Ілька, свою бабусю, своїх рідних, яких немало теж померло в часи Голодомору. Про яких ми тоді, коли я був ще дитиною, ми знали про них все від своїх рідних і близьких. Але такий був наказ: нікому, ні під яким видом, ні по секрету, ніяк про це не розказувати. Люди боялися розголосу про ці події, боялися за долю своїх рідних і близьких, боялися повторення цієї трагедії. Так от, ми не повинні допустити, щоб подібне коли-небудь могло повторитися", — сказав Олександр Парипса.
Читати ще
Читати ще
На Вінниччині на честь загиблих і безвісти зниклих оборонців відкрили Алеї пам’яті та надії
