«Я приходжу у музей кожного дня, вітаюся з ним. Коли йду, то прощаюся. Бо музей – це живий організм. Я не можу його покинути…». Такі слова сказала мені директор Музею історії Краматорська Наталія Волошина, коли ми призначали дату інтерв’ю.
Сьогодні Музею історії Краматорська виповнилось 55 років. І 47 років закладом культури, який став візитівкою нашого міста, керує Наталія Волошина. Людина, завдяки якій Краматорськ і має такий чудовий, потужний музей. Музей, про який знають не тільки у Краматорську та області, а й по всій Україні.
«Східний проєкт» поговорив з Заслуженим працівником культури, Почесним громадянином Краматорська, директором Музею історії Наталією Волошиною про становлення закладу, його роботу, про колектив і взагалі про життя.
— Наталія Євгеніївна, ви стільки років очолюєте цей храм історії та культури, що хочеться запитати. Ви з дитинства мріяли присвятити себе музейній справі? Або може мріяли працювати на керівній посаді?
— Я керую музеєм з жовтня 1975 року. Так, вже 47 років. Але більше 12 років я очолювала громадський музей, а потім вже з січня 1988, коли він став державним, очолила його. Я перший директор державного музею в Краматорську.
В дитинстві я мріяла стати лікарем. Мрій про керівні посади у нас, радянських дітей, не було, звичайно. Лікарем я мріяла стати з особистих причин. І не просто лікарем, а хірургом. Для мене прикладом був відомий краматорський хірург Дмитро Мазур. Для мене це був образ незвичайної людини.
— Але стати лікарем мені не судилося. Я стала істориком і працюю в музеї.
— Вже коли я працювала у музеї, збирала матеріали про польовий госпіталь, який діяв у роки Другої світової війни. Про тих, хто там працював. І про Дмитра Мазура.
— Розкажіть про історію створення музею. Як все було?
5 листопада 1967 року у Краматорську був створений музей, який працював на громадських засадах. Він починався всього з двох залів та небагатьох експонатів.
За період з 1967 року по 1975, коли я прийшла працювати туди, за практично 8 років, там змінилося 8 директорів. Бо вимоги були до керівника дуже високі. Я також була призначена на посаду після тривалих співрозмов з представниками влади, надання рекомендацій.
У директора музею був дуже великий об’єм роботи. А керівник виконував і свою роботу, і був задіяний в усіх інших, які виконуються в музеї. Потрібно було вести документацію, проводити екскурсії, лекції та ін.
Зарплатня була невелика. Наприклад, в мене, тоді була ставка 75 радянських рублів. А технічна робітниця отримувала 72,50 на місяць.
Тоді я навчалася заочно у Донецькому університеті. На 3 курсі я писала курсову роботу про Краматорськ. І коли я дізналася більше про місто, про його історію, то я закохалася в нього. Я відкрила для себе такий пласт, багато цікавого. Я дізналася про людей, які мешкали та розбудовували місто. Я була в захваті. Я подивилася на Краматорськ іншими очима. І цю любов я несу в своєму серці все життя.
І тому, коли я прийшла працювати у музей, я вже була закохана у місто, і гордилася тим, що мені випала така честь зберігати його історію, збирати матеріали про Краматорськ та його мешканців.
У 70-роки минулого сторіччя Краматорськ активно розвивався, трудова слава про нього греміла на всю країну. Але в музеї експонатів майже не було ніяких. Якісь плакати, трохи фото і все. Коли я прийшла, то вже через 2 тижні водила екскурсії, намагалася оживити музей, зробити його цікавим для відвідувачів. Але потрібно було збирати експонати. І стало питання про те, щоб у гідному місті був гідний музей. Але саме цікаве, що Міністерство культури поставило завдання: створити музей за рахунок міста, а потім вже дадуть штат.
У 1983 році музей був закритий для проведення генеральної реконструкції. На протязі 3 років музей був закритий. Моїм завданням було працювати над збором експонатів (щоб музей став державним, потрібно було зібрати 5 тисяч експонатів основного фонду), над науковою концепцією розвитку музею.
Я побувала у багатьох музеях області, перейняла досвід, мені допомагало багато професіоналів своєї справи. І я створила концепцію майбутнього музею. І зібрала експонати. Реконструкція йшла важко, змінювався проєкт реконструкції. Але вона відбулася. В ній прийняли участь всі підприємства міста. Тобто допомагали всі. І потім ми отримали оновлене приміщення, яке відповідало нашим запитам, у якому можна було розміщувати експозиції, проводити різні заходи.
— Коли музей став державним?
— Після реконструкції 27 вересня 1986 року у Краматорську вперше відсвяткували День міста. І до цього свята відкрився наш оновлений музей.
Після відкриття музею до нас стали приїжджати комісії різного рівня. І їх представники були в захваті від музею. І музей спочатку став відділом Донецького обласного краєзнавчого музею, а вже потім вже Музеєм історії Краматорська Краматорської міської ради.
Хочу відмітити, що одразу, після того, як музей став державним, у 1988 році, на базі музею був проведений республіканський семінар з досвіду роботи для музейників зі всієї України (приїхало біля 60 представників). Він пройшов дуже добре, залишилися прекрасні спогади.
З січня 1988 року до 1 лютого 1992 року наш музей був відділом Донецького обласного краєзнавчого музею. Майже всі музеї області тоді були відділами Донецького обласного краєзнавчого музею. А потім, коли в країні змінилася політична ситуація, не стало фінансування, нас відпустили у вільне плавання. І у лютому 1992 року музей став міським, став фінансуватися за рахунок міста, місцевих коштів.
Коли я працювала над концепцією майбутнього музею, в мене була чудова методист Віра Філатова, працівник Донецького обласного краєзнавчого музею. Вона запропонувала тоді абсолютно новий підхід до роботи музею.
У радянські часи всі експозиції різних музеїв були схожі. Вони створювалися за п’ятирічками, спочатку події в країні, потім в області і тільки потім місцеві. А нова концепція була побудована за проблемно-галузевим принципом. Переді мною була поставлена мета – створити музей історії міста. І за рахунок такого підходу я змогла прибрати все зайве, що не стосувалося міста. За рахунок нового підходу в нас переважала історія міста. І також цей новий принцип дав можливість зберегти музей. Бо коли змінився політичний стрій, нашим колегам майже нічого було показувати у свої музеях. А в нас було що.
І ми з колективом не чекали ніяких указівок, ми стали працювати над новими направленнями, стали збирати об’ємні експонати, багато етнографічних, багато документів, фотографій та ін. Зараз у роботі ми використовуємо сучасні технології, пишемо книги та видаємо, робимо каталоги, фотоальбоми, листівки … Це великий пласт нашої праці. А які заходи проводили наші молоді співробітники до війни. І квести, і свята, майстер-класи, день селфі та ін. В нас працює клуб народної вишивки «Чарівниця».
В період пандемії проводилися цікаві онлайн-заходи. Навіть в період воєнного стану музей живе. На сторінках соцмереж. І наші співробітники займаються навіть у евакуації дослідницькою діяльністю.
— На ваш погляд, професія музейника – це…
— Професія музейника – це професія, яка відкриває величезні можливості. Вона дуже творча.
Тут можна себе проявити і як лектора, і як екскурсовода, і як вигадника, і як наукового співробітника, і як письменника.
Для людей, у яких є такі здібності, це дуже підходяща професія. Але хочу зауважити, що сюди приходять працювати люди не за грошима, а за позивом серця.
Наукові співробітники музею – це особливі люди. Навіть ті, що йдуть від нас, потім повертаються. Наприклад, старший науковий співробітник Ольга Пальона, дуже цінний співробітник.
Ольга прийшла до нас після інституту, потім деякий час не працювала, але згодом повернулася. І працює в музеї вже 13 років. Лідія Зеленська працювала у нас 20 років. Головний зберігач фондів Наталія Кучіна працює 15 років. Відомий всім Віктор Геращенко, палеонтолог, науковий співробітник, також працює 15 років.
І нове покоління співробітників, яким також я дуже пишаюся, наприклад, Світлана Гутнік, Лілія Шестакова, вже працюють у музеї 5 років. Творчі чудові люди. І в цілому в нас колектив чудових людей.
Якщо казати, як я так надовго затрималася у музеї. Для мене гордість, що я завдяки роботі в музеї, познайомилася з видатними краматорчанами, з людьми, які внесли вагомий вклад в розвиток міста на різних етапах його розбудови. Я дуже пишаюся цим.
Я дуже вдячна дружньому своєму колективу за самовіддану працю. Я дуже шаную кожного з них. І з нетерпінням чекаю на зустріч.
І користуючись нагодою, також хочу подякувати всім тим, хто допомагав нам в роботі, підтримував.
Висловлюємо щиру подяку всім хто протягом багатьох років підтримував музей, допомагав втілювати в життя цікаві проєкти, сприяв видавничій діяльності. Це перш за все провідні промислові підприємства: НКМЗ, ЕМСС, КЗВВ,СКМЗ, Асоціація «Астрон Груп», ТПП «Ювелірсераіс» та їх керівники; окремі підприємці: Геннадій Ліпатов, Світлана Чепелєва, Алла Кущ, Анна Аладьєва, Валентина Алєшко, Володимир та Ірина Сергієнко, Світлана Фоміна та багато інших. Громадські організації та об’єднання: Асоціація Жінок «Пані», Клуб підприємців Краматорська, Жіноче Товариство «Тріумф», міські організації ветеранів Афганістану, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, ветеранів АТО «Поруч» та інші.
— Чи є вас улюблений експонат?
— Улюблені всі. Але є ті, що запам’яталися більше за інші. Наприклад, жив у Краматорську Андрій Федосов, у Старому місті. Це член сім’ї, яка знала Михайла Курако і спілкувалася з ним. Я з ним зустрілася і він передав люстерко сім’ї Михайла Курако у дарунок музею. Воно належало сім’ї видатного металурга-доменника. Сім’я Курако при виїзді з міста подарувала люстерко Федосовим. Я пам’ятаю, як я несла люстерко, з хвилюванням, з гордістю…
З рушниками допомогла ветеран НКМЗ Марія Гапонюк. Вона принесла до нас перший вишитий рушник. Він був старенький і учасниці клубу «Чарівниця» його перевишили.
Окрема сторінка нашого музею – експозиція, присвячена Леоніду Бикову. Адже я спілкувалася і з його сестрою, і донькою. І вони не одразу надали нам особисті речі Леоніда Бикова. Тільки після того, як впевнилися у нашій порядності, щирості.
Теж саме можна сказати про всі експонати, бо це все люди, їх історії життя.
— Якого відвідувача ви вважаєте ідеальним?
— Я дуже ретельно стежу за тим, щоб були відгуки. Для мене ідеальний відвідувач – це людина, якій сподобався музей.
Відвідувачі різні, деякі по 2-3 години ходять та дивляться. Є такі, що приходять по матеріали, за консультаціями.
Музей про людей, про їх долі. І саме через них показана історія міста. І ми завжди намагалися створити атмосферу затишку, доброзичливості. Щоб відвідувачам було комфортно. Одного разу маленький хлопчик, який прийшов до нас з бабусею сказав мені: «У вас, як вдома». Це для мене велика похвала.
Був випадок, коли журналіст київської газети «Сьогодні» відвідав наш музей, як звичайна людина, не афішуючи, що він представник ЗМІ. А потім колеги мені показали статтю, де були написані добрі відгуки по Музей історії Краматорська.
Якось до нас приїхали представники проєкту «Музей закрито на ремонт». І я почула, як вони спілкувалися між собою і сказали, що в нас «атмосферний музей». Це також дуже радує. І таких прикладів багато.
Для нас важливі всі відвідувачі. І нам дуже приємно, що людям у нас подобається.
— Чому ви не поїхали з Краматорська після початку воєнних дій?
— Я не поїхала з Краматорська, тому, що я не можу залишити музей. І їхати я не буду. Музей – це моє життя. «Вітаю, мій рідний улюблений музей», — так я кажу йому кожного ранку. Музей – це долі людей, краматорчан. І в нас зібрані матеріали про краматорчан. Наша експозиція завжди знайомила (зараз вона зібрана, більшість цінних матеріалів евакуйована у безпечне місце) з людьми, з краматорчанами, які прославили місто, сприяли його благополуччю, боронили його та ін. Бо місто – це його люди.
А експонати. В нас багато документів. Особистих речей відомих краматорчан. Адже цих предметів торкалися їх руки, в них особлива енергетика. Вони несуть пам’ять про цих людей.
Я навіть зараз зустрічаю людей на вулицях, навіть таких, що мені не знайомі. І вони кажуть: «Ви з музею. Збережіть його для майбутнього».
