За інформацією: Суспільне Вінниця.
Владислав Баліцький. Колаж зі світлин та стоп-кадрів з відео Владислава
Найгірше, що доводилося чути, це крики матерів та дружин загиблих військовий, а найбільший страх був — померти, не зробивши нічого корисного на полі бою. Так говорить колишній військовий Владислав Баліцький. Чоловік служив у десантно-штурмових військах, був командиром взводу. Після поранення — він офіцер запасу. Про свою службу та бій, у якому отримав поранення, чоловік розповів Суспільному.
"Робили таку легку роботу в той час, коли звичайні хлопці йшли й умирали"
Владислав Баліцький родом із міста Христинівки Черкаської області. У 2013 році вступив до Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського на факультет фізичного виховання. У Вінниці й залишився проживати. Одружився. З дружиною Альоною виховують сина Кирила.
"До повномасштабного вторгнення я служив у підрозділі спецпризначення "Циклон". Це підрозділ, який займається припиненням бунтів у виправних закладах. З початку війни ми сподівалися, що ми, як люди, які тренувалися тривалий період часу (коли створився підрозділ у 2018 році, він тренувався з розрахунком таким, що в країні ведеться війна), зможемо з бунтів перейти в бойові дії. З 2018 по 2022 рік — кожен день був, як тренування. Це були тренування для однієї цілі — знищувати ворога", — розповів Владислав.
Владислав Баліцький. Фото з власного архіву
З початком повномасштабної війни підрозділ оборонця відправили "слідкувати за безпекою певних осіб Кабміну". Чоловік сказав, що це було соромно. Тому вирішив піти в ЗСУ.
"Коли такі хлопці, як ми, робили таку легку роботу в той час, коли звичайні хлопці йшли й умирали… Це було нечесно. Це була перша причина. Друга — коли я втратив друзів з "КОРДа", які загинули від обстрілів. Я прийняв для себе рішення піти в ЗСУ, оскільки наш підрозділ не відправляли".
В "Циклоні" Владислав служив до жовтня 2022: коли прийшов у військкомат, то його не хотіли брати, тому довелося звільнитися. Саме в підрозділі він й отримав псевдо "Барс".
"На перших тренуваннях нам треба було бути на позивних. Хтось із хлопців просто сказав "Барс" — і все. У мене просто такий стиль бою був. Я займався змішаними єдиноборствами. Мій напрямок був — бокс. Я боксував прекрасно, вигравав кубок "Лютич" від цивільного корпусу "Азов" у надважкій вазі. Так і був підписаний у Signal. Хтось помітив це, коли я потрапив у ЗСУ".
«Барс» під час тренувань. Стоп-кадри з відео Владислава
"Побачивши мої навички та вміння, мені запропонували стати офіцером"
З 6 грудня 2022 року Владислав уже був у складі десантно-штурмових військ. З 12 січня 2023 — у 81-й бригаді. За його словами, вирішив піти в ДШВ, адже спитав, де найважче. Йому відповіли — в десантних військах.
Під час розподілу чоловіка записали до 81-ї бригади, яка веде бойові дії в Білогорівці на Луганщині. Це, сказав чоловік, була жахлива точка, яка й зараз є такою.
"У перший день, коли я приїхав у 81-шу після навчання, я відразу записався в штурмовики. Але мене так відразу й не відправили. Після невеликого періоду, побачивши мої навички та вміння, мені запропонували стати офіцером. І я поїхав навчатися у заклад, де готують офіцерів. Коли я приїхав у навчальний центр, мої навички були набагато вищими за інших, це було помітно. Після навчання мене відправили у навчальний центр десантно-штурмових військ для підвищення кваліфікації, здобував кваліфікацію кулеметника", — розповів Владислав.
Владислав Баліцький читає клятву офіцера ЗСУ. Стоп-кадр з відео Владислава
Там чоловікові запропонували пройти навчання у Великобританії. Поїхав він туди у квітні 2023, пробув 2,5 місяці. Але це навчання, за словами оборонця, було більше для британських інструкторів. Його мета була — зібрати офіцерів сухопутних військ. Українським бійцям давали завдання, і британські інструктори дивилися, як вони їх виконували. Після кожного такого проводили брифінг, відтак — робили базу для навчання майбутніх офіцерів.
"Ми показували їм, що таке ДШВ. Суть навчання була, щоб вони в нас вчилися. Це були пілотні курси. У Британії на той час не навчали взагалі офіцерів. Щоб стати офіцером ЗСУ, тобі треба потрапити в навчальний центр, академію, пройти місяць курсів — і ти будеш офіцером. Це хотіли зробити в Британії через насиченість кадрів. Але британці не вміють вчити офіцерів, і відібрали по одному з кожної бригади, зробили взвод, давали завдання, ми проходили курси, — розповів Владислав.
Владислав з прапором ДШВ, посередині — з командуючим армії США Ендрю Пітером Поппасом. Колаж світлин з власного архіву— На фоні цих курсів вони спостерігали за нами, як ми виконуємо завдання. Наприклад, нам давали територію з уявним противником, і треба було її зачистити. Ми це зробили. В кінці завдання — брифінг, розбирали завдання, і вони вчилися в нас. У них навчання — на фоні досвіду Іраку і Другої світової. Британці стараються, вкладають душу в навчання, але в них немає того досвіду і знань, щоб передати їх. Ми їм розповідали, який вигляд має наш кулемет, наприклад".
"Ми старалися "завалити", "мінуснути" ворогів"
Після навчання чоловікові дали десять днів відпустки, але він хотів якомога швидше повернутися до побратимів, у Білогорівку, тому через два дні був у командира й чекав, щоб його пустили на бойові позиції.
Там оборонець вирішив створити Telegram-канал.
"Я вів TikTok. Було багато підписників, я робив збори завдяки їм. Але в TikTok багато чого не покажеш. Ми відкрили закритий Telegram-канал і публікували все, що ми робимо. Ми кричали до "орків", показували їм непристойні жести, бо дистанція до них була 100 метрів. Ми їх чули, ми любили їх "кошмарити".
Колаж зі світлин з Владиславом. Фото з власного архіву
"Барс" розповів, що просто робив свою роботу, і вона приносила йому велике задоволення.
"З напарником на псевдо "Лего" не любили, коли стихали прильоти й стрільба. Для нас це було дико. Адже ми старалися "завалити", "мінуснути" ворогів. У нас було чітке завдання: бачиш ворога — треба його знищити".
"Усі розуміли, що це дорога може бути в один кінець"
Якось Владислав отримав від командира чергове завдання — заштурмувати певну ділянку й почав збирати собі команду. За його словами, вона складалася в основному з людей, які ще не були на бойовому виконанні. Таких же, що були, налічувалося лише дві людини. Були ще дві групи: одна розвідників, а друга — досвідчених штурмовиків. Завданням взводного було спершу — підготувати бійців, натренувати їх і вивести.
Дорога була надважкою, розповів оборонець. П’ять кілометрів до Білогорівки потрібно було спочатку пройти дорогою, яка обстрілювалася. Йшли з "надмірними навантаженнями". Дехто падав від знесилення. Таким побратими допомагали нести зброю, боєкомплекти.
"Переночували й вийшли на позицію, щоб висунутися. Треба було пройти двісті метрів і взяти позицію. Найбільшою проблемою було те, що попереду нас було як мінімум десять кулеметних точок. Ми були на низині, ворог — на висоті. Всі розуміли, що це дорога може бути в один кінець", — сказав Владислав.
Владислав з побратимами. Фото з власного архіву
Перед самим штурмом його викликав керівник, щоб почути план, пригадав "Барс".
"План штурму був повністю мій. Я його складав, я його формував, я його бачив. І по очах мого керівника було видно, що це може бути дорога в один кінець. Для моєї команди, моїх людей це була мрія — загинути в бою. Я дуже сильно боявся, був панічний страх вмерти, не зробивши нічого".
Військовий розповів, що він та його побратими розуміли — можуть не повернутися. Але план був настільки чітким, що він попереджав своїх хлопців: якщо побачили, що ситуація заходить в тупик, або ж якщо його поранять чи він загине, то оборонці можуть вийти.
"Якби я загинув, то вони знали план відступу: що й за чим треба робити. І коли ми зайшли й почали штурмувати, почалося найцікавіше — те, що мене вирахували, як командира. Зробили це з однієї простої причини: всі йшли попереду, а я стояв позаду з двома раціями. Вся моя зброя була — це дві рації. Одна рація — це зв’язок з командуванням. Вони мені передавали всю картинку зверху. Друга рація — це був зв’язок з моєю штурмовою групою і з усіма точками батальйону. На тій позиції, де сховався наш батальйон, були вогневі точки. І я, коли треба було дати нам прикриття, евакуацію, я керував цим".
«Барс» з побратимами. Фото з власного архіву
Росіянам було чітко видно Владислава з дрона і те, як він стояв з двома раціями: трішки вище рівня землі, щоб ловити зв’язок. Цим він наражав себе на небезпеку.
"Першою ціллю для ворога був я. Я був взводним. Командиром взводу. Найперше, що сталося, вони почали кидати в мене скиди з дронів. Одна граната впала на ногу, не розірвалася. Тоді я зрозумів, що вони мене помітили. Я розумів, що мені треба збирати багато грошей. Екшн-камеру боявся прикріпити. Боявся, що можу злякатися, а камера це запише. І це буде пам’ять на все життя, що я десь злякався. Моментами я вставляв телефон у підсумок і так знімав. Але виявилося, що я тоді зміг себе взяти в руки", — розповів чоловік.
"Для мене було з гордістю стояти й стікати кров’ю"
Українцям вдалося взяли пункт, і завданням було — втримати його у будь-який спосіб. Взводного попереджали про штурми росіян. І вони були. Серед побратимів було дуже багато поранених: щопівгодини когось виносили. З Владиславом тоді пішли майже 30 людей. Прикривав їх увесь батальйон. Це була командна робота, розповів "Барс".
"Згодом почався такий вогонь, що він не затихав. Я постійно мусив керувати. Нас засипало так, що не було квадратного метра, де б не впала куля. Мене чіпляло осколками, біля мене зривалися міни. Я в той день отримав уже був дві контузії. Для мене було з гордістю стояти й стікати кров’ю. Я мріяв про таку смерть. У мене був один осколок в руці, другий — у плечі, ще один в груди мені лупанув. Для мене було честю стояти до кінця. Я пам’ятаю, як хлопці мої говорили, кричали мені, а я казав, що стоятиму до кінця. Бо мріяв так загинути".
Світлина, на якій видно поранення Владислава. Фото з власного архіву
Біля Владислава зірвався мінний снаряд. Осколок пробив йому голову, але військовий цього не розумів. Лише пам’ятав, як перед очима на кілька секунд "зникло світло".
"Я був ніби в пральній машинці. Я вставав і падав. Найперше, що я зробив, я побачив, що біля мене купа людей лежить: хтось загинув, хтось з пораненнями. Я взяв рацію і перше, що сказав, що я трьохсотий, але можу продовжувати. Прийшли хлопці на евакуацію якраз в той час і по рації говорили, що мене треба забрати, евакуювати. Але там лежало багато людей, які стікали кров’ю, і я бачив, що, в принципі, я можу стояти далі".
Владислав сказав побратимам, щоб забирали поранених, а сам почав повзти. Щоб вийти у такий спосіб з позиції, йому треба було сповзти в яр. Там було безпечніше. Чоловік не міг встати: він просто падав. Вставав і падав, а потім почав лише повзти. Вже коли підповзав у видимість росіян, то почув, як їхні кулі свистіли над головою і врізалися в землю.
"Потім я почув звук дрона і прийняв рішення прикинутися мертвим, оскільки з голови йшло багато крові. Я прикинувся мертвим. Коли дрон прилетів, вони, мабуть, подумали, що я мертвий. За кілька хвилин безпілотник полетів назад. Далі, коли я почав повзти знову, спускатися в яр, я зрадів, що начебто вже виповз, але знову почув звук дрона. І я вже лежав набагато довше. Це був FPV-дрон. Його можна було почути за сто метрів, тому я вчасно прикинувся мертвим і лежав досить довго".
Владислав стріляє по мішенях . Фото з власного архіву
"Я пам’ятаю крики матерів, дружин. Це найгірше, що доводиться чути"
Згодом Владислав дізнався, що той дрон убив чотирьох людей. Його ж, пораненого, знайшли побратими. Їм "Барс" сказав, що годинку відлежиться — і все буде добре. Чоловік думав, що його лише контузило й нічого страшного немає. Але військові бачили, що з голови взводного йде кров, й почали евакуацію.
"І коли мене привезли вже у найближчий медичний пункт, побачили, що в мене пробита голова, що там осколок. Якісь шматки дістали, ті, що стирчали. Мене зразу госпіталізували в Дніпро. І на цьому закінчилася вже моя бойова історія. Далі — відпустка, відпочинки, повернення в бригаду, ВЛК, визнання непридатним і довідка додому. Я маю посвідчення інваліда війни ІІ групи. Буде посвідчення офіцера запасу".
Владислав стріляє з автомата. Фото з власного архіву
Зараз Владислав — керівник однієї ферми на Вінниччині. Цю роботу йому запропонували друзі.
Про фронт же чоловік згадує: когось прибрати — це було найбільшим задоволенням. І саме це давало йому там сили.
"Перша ціль — це те, що я вмію це робити. Друга — у мене забирали моїх друзів. Вважаю, вони не повинні були загинути. Це були прості, хороші хлопці. У мене було бажання — забрати якомога більше ворогів. Я пам’ятаю крики матерів, дружин військових. Це найгірше, що доводиться чути. І ти завжди пам’ятаєш ці крики", — сказав Владислав.
