Їхніми іменами називають вулиці у Харкові, їхні імена закарбовують на пам`ятних знаках. Підполковник 92-ї бригади Олег Адамовський і командир добровольчого підрозділу «Фрайкор» Георгій Тарасенко стали одними з перших Героїв України під час повномасштабної російсько-української війни. Посмертно. Обидва загинули на підступах до Харкова, під час новітнього становлення української нації, коли Росія намагалася взяти місто у кільце.
Обидві Ані, Ганна Адамовська та Ганна Прокошева, часто отримували квіти у минулому житті. Тепер вони йдуть із білими трояндами на могили своїх чоловіків. Ранок кожного дня дається їм найважче.
ТОЙ, ЩО ЗМІГ. ОЛЕГ АДАМОВСЬКИЙ, «МАРВЕЛ»
Ганна Адамовська, дружина майора Адамовського, мріяла мандрувати світом зі своїм Олегом. Натомість їй довелося двічі його ховати. Спочатку у рідному селі на Донеччині, а потім на Алеї Героїв у Харкові.
«Помру, якщо не вступлю»
Тендітна дівчина і Олег приїхали на Слобожанщину з Донбасу. Вони познайомилися у селі Урожайне, де Аня проводила літо у рідних. Потім шляхи розійшлися, але зустрівшись знов, Олег умовив Аню переїхати до нього в Маріуполь, де він на той час служив офіцером Донецького обласного військового комісаріату. Через пів року Олегу запропонували перевестись до Харкова, у військкомат Шевченківського району. Пара переїхала, не вагаючись. Це місто, де Олег Адамовський навчався, коли вирішив стати військовим. Хлопчину захоплювали розповіді батька про колишню службу.
Олег Адамовський і поза службою ходив у пікселі. Фото: соцмережі.
Університет повітряних сил ім. Кожедуба, АТО, Луганськ, 25-а бригада, Маріуполь, Харків, ООС, 92-а бригада, Попасна, ротація, Охтирка, ППД. Олег допомогав притулкам бездомних тварин, вчився «літати» і відмовлявся йти з армії.
«Наскільки я знаю, він марив армією з дитинства. Планував вступити на навчання у спецслужбу, розвідка чи контррозвідка, але чомусь не склалося. Тому обрав університет Кожедуба. А під час іспитів, тоді уже було ЗНО, прийшов додому і сказав: «Помру, якщо не вступлю». Перед повномасштабним вторгненням у нас була розмова про те, що треба йти з армії, її ініціювала я. Але він відмовляв, заспокоював, що він — офіцер, і всього лише віддає накази», — згадує Анна.
Подружжя Адамовських. Фото: соцмережі.
Люте перехрестя
24 лютого 2022 року 22-й окремий мотопіхотний батальйон 92-ї бригади, де служив майор Адамовський, перебував у Харківській області. Після перших ракетних обстрілів особовий склад батальйону отримав зброю та боєприпаси, завантажився і вирушив на об’їзну дорогу Харкова. Збиралися нашвидкуруч, Олег навіть не схопив свій квадрокоптер. Цивільні із зустрічних машин попередили, що попереду уже зайняте росіянами перехрестя на Циркуни. Тоді вони зупинились за 2-3 кілометри до цього перехрестя, щоб спланувати свої дії. Друг Олега згадував, що йшли навпомацки, ніхто не розумів, скільки там особового складу ворога і техніки. Задача була звільнити та утримати перехрестя, яке контролює ворог.
Перехрестя, яке мала утримувати група майора Адамовського.
Сформувавши рішення на бій, командир батальйону визначив завдання підлеглим командирам. Двома штурмовими групами, командиром однієї із них був Олег Адамовський, за двома маршрутами почали рух під вогневе ураження батальйонних мінометів, зблизилися з противником, почали «зачищати» блокпост на перехресті. Противник поніс втрати і почав відступати у напрямку Циркунів. Батальйон закріпився на перехресті.
Потім почалося найстрашніше… Окупанти відкрили вогонь з усіх наявних артилерійських та реактивних систем. Чіплятися було ні за що, Олег Адамовський із хлопцями буквально вгризалися у мерзлу землю. Ховалися навіть у стічній трубі каналізації. У якийсь момент з’явилися сумніви у своїх силах: чи зможуть утримати перехрестя. Першого березня їхні позиції ФАБами почав бомбардувати літак. Після трьох потужних обстрілів було багато загиблих і поранених. Олег тоді встиг запригнути під підбиту російську МТЛБ, на землю. У перервах між обстрілами хлопці закопувалися у землю. Комунальне підприємство Харкова допомогло з технікою для створення хоч якоїсь лінії оборони по об’їзній трасі. Поруч не було навіть будівель, аби зігрітися: через перебиті провода електромережі світла на той час уже не було.
Нічого з цього Ганна Адамовська не знала. Чоловік зрідка виходив на зв’язок, умовляв виїхати у Польщу або хоч б на Захід України. Вона опиралася і залишалася у їхній квартирі на Холодній Горі. Вона чекала на нього.
Востаннє її Буба (саме так вони називали одне одного) прийшов додому одинадцятого березня, взявши обіцянку з дружини, що вона не плакатиме. Попросив смаженої картоплі.
«Небритий, хворий. Потім мені сказали, що Олегу медика викликали на позиції, уколи робили. Він нещодавно COVID-ом перехворів, на ногах переніс. До обіду, а може й трохи довше, побув удома. Вирвався, бо їхав на зустріч за квадрокоптером. Він уже тоді закінчив профільні курси, цікавився цим», — згадує дружина.
У кого чоловік того дня брав квадрокоптер і з якою метою, Анна дізнається не одразу. За цей час батальйон організував оборону з фронтом у декілька кілометрів по об’їзній. Батальйон отримав наказ замінувати міст через річку Харків на об’їзній, поряд з позиціями на випадок наступу армії рф. Інженери подивились, вирахували кількість вибухівки, міни завезли максимально близько до спуску, розгрузили, залишалось замінувати.
11 березня відпрацювали, як спускатимуться і мінуватимуть. Моральний стан багатьох підлеглих Олега Адамовського на той момент через втрати був на низькому рівні, бійці буквально відмовлялися виконувати завдання. Бійці, які мали супроводжувати групу, в останній момент відмовився виконувати завдання через постійні обстріли і страх.
«Нас чекали»
Ліпший друг відмовляв і Олега, на що той сказав «Якщо це не зроблю я — це не зробить ніхто». Майор Адамовський не міг не виконати поставлене завдання.
«Дванадцятого березня ми йшли удвох, спускались крутеньким схилом, учорашньою тропою, з тепловізором, періодично зупинялись, дослухались. Уже спустились вниз, попереду лишився тільки обрив, зайняли місця, коли справа по нам відкрився вогонь зі стрілецької зброї…засада. Я впав і відкрив вогонь у відповідь, були ще спалахи, думав, що стріляє Олег, темно, нічого не видно. І все затихло. Далі я слухав, за дві хвилини почалась знову черга, я відстріляв магазин, перезарядився і чекаю. Щоб голосом не видати, я Олега не кликав, не перегукувались ми, щоб не видати позиції свої. Було між нами з кацапами метрів 20-25, дуже близько. Виходить, після вчорашньої розвідки вони на нас чекали», — згадує побратим майора Адамовського, теж Олег, позивний «Лиман».
Олег із побратимом, який пішов із ним мінувати міст.
Росіяни покинули свою позицію і перемістилися в напрямку Циркунів. «Лиман» намагався витягнути Олега, але не виходило, попросив про допомогу. Спустившись, підлеглі майора Адамовського зрозуміли, що після поранення він упав із крутого спуска, унизу «чекала» розтяжка. Олегу Адамовському було 30 років.
Надвечір дружині телефонував друг Олега, але вона не одразу зрозуміла, що він хоче сказати. Поруч не було нікого… Далі Аня повідомляла батькам, похороном займалася рідна 92-а бригада. Родина вирішила поховати Олега вдома, на Донбасі. За шість кілометрів від кладовища села уже були окуповані.
«І я повезла його туди. Мене відмовляли, але я на той момент думала лише про батьків», — згадує Аня.
15 березня 2022 року майора Олега Адамовського поховають у Великій Новосілці, а 18 березня 2023 року перепоховають на Алеї Слави у Харкові. На той момент кладовище на Донбасі уже прострілюватиметься. Той міст ніхто так і не замінував, а 5 травня 2022 року ЗСУ звільнили Циркуни.
Перепоховання Героя України Олега Адамовського. Фото: UA-NEWS.in.ua.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майору Олегу Адамовському посмертно присвоїли звання Героя України. Нагороду із рук президента Володимира Зеленського отримала Анна. Вона продовжує опікуватися безпритульними тваринами, яким допомагав Олег, живе у їхній квартирі у Харкові та намагається заповнити порожнечу, що виникла після того, як життя розділилося на «до» і «після».
ВЕЛЕТЕНЬ ГЕОРГІЙ ТАРАСЕНКО, «ЖОРА»
Харків доріс до того, що одна з його вулиць тепер називається іменем командира і засновника націоналістичної організації «Фрайкор» Георгія Тарасенка. Ми йдемо цією вулицею з його нареченою, Ганною Прокошевою, поблизу стадіону «Металіст» у напрямку околиць міста, де пройшло дитинство Георгія. Друзі і рідні щоразу пишуть їй, коли чують у вагонах громадського транспорту «наступна зупинка вулиця Георгія Тарасенка» або бачать адреси у квитанціях за «комуналку» з топонімом на честь її Георгія. Це не зменшує біль, але дає розуміння, що харків’яни і зокрема діти знатимуть, ким був і за що загинув Георгій Тарасенко.
Становлення і зустріч
Георгій закінчив харківську загальноосвітню школу №5, коли Україну сколихнув Майдан. Єдиний син у батьків, він змалечку був самостійним. Попри те, що Георгій з родиною жив у віддаленому районі міста, а школа знаходилася в центрі, йому доводилося долати значну дистанцію, щоб потрапити на уроки. Георгій з дитинства багато читав, захоплювався історичною літературою, міфологічними жанрами, цікавився світом фентезі, зокрема всесвітом Дж. Р. Р. Толкіна.
Георгій Тарасенко на ході у Харкові. Фото: UA-NEWS.in.ua.
Величезний, наче Велетень, він згодом опиниться у правому русі, ходитиме на акції протесту, розумітиметься на історії і проводитиме лекції з ідеології, геополітики, військової справи. У стереотипно проросійському Харкові він зростав у середовищі, яке на той час хоч і не було масовим, проте на своїх ідеях виховало сильних лідерів, які згодом зіграли ключову роль в новітній історії українського державотворення. Так, до 2014 року у Харкові активно діяла націоналістична організація «Патріот України», яка під час всеукраїнських акцій «Євромайдану» підтримала громадський рух «Правого сектора», а згодом окремі її представники створили політичну партію «Національний Корпус». Георгій спілкувався з різними людьми, чимось надихався, щодо чогось дискутував і врешті сформував власний світогляд, який допоміг згуртувати навколо себе людей, які стали його однодумцями й побратимами.
«Події 2014 року дуже змінили Харків. Враховуючи історію міста і те, що росія мала на нього великі плани, щоб утворити ансамбль із захоплених регіонів, де Харківщину планувала перетворити на «хнр», саме проукраїнські погляди пасіонарної частини містян унеможливили втілити в життя цей сценарій. Георгій розумів, що саме такі ідеї, які зберегли місто, потрібно розвивати. Навколо нього уже гуртувалися однодумці. Вони розуміли, що декларування гасел недостатнє й необхідна дієвість. Так було створено військово-патріотичну організацію з прописаним по пунктах маніфестом, в якому відображалися основні переконання учасників. Чимось пригадалася історична паралель з «Самостійною Україною» Миколи Міхновського, яка була написана у Харкові і згодом стала першою декларацією українського націоналізму. Георгій був державником, далекоглядною та стратегічно мислячою людиною, він усвідомлював, що зміни в державі вимагають участі й дотичності до різних сфер, у тому числі й політичної. Харків мав стати відправною точкою до відкриття ширших горизонтів для нього і входження у велику політику», — згадує Ганна.
Марш у Харкові, 2018 рік. Фото: UA-NEWS.in.ua
У 2017 році народиться добровольчий підрозділ «Фрайкор» та однойменна громадська військово-патріотична організація. І одразу розпочне вичавлювати усе проросійське, що було у Харкові: Тарасенко особисто ходитиме на суди, лобіюватиме встановлення дошки на вулиці Римарській, займатиметься вишколами, протидією «п`ятій колоні» і долучатиметься до проведення щорічного маршу до Дня захисників України, а згодом — маршу ветеранів війни до Дня незалежності. Назву, згадує Анна, придумав не Георгій одноосібно, це було спільне рішення співзасновників організації. Раніше назву «фрайкор» використовувала низка напіввійськових добровольчих формувань у європейських країнах у XVIII — XX ст. Організація проголосила себе націонал-консервативним рухом, основним завданням якого є захист національних інтересів України, культурної та етнічної ідентичності, традиційного устрою українського суспільства. Саме «фрайкорівці» у Харкові чинитимуть спротив ЛГБТ-спільноті та будь-яким їхнім активностям. Мало не щоразу це закінчувалося силовим конфліктом і втручанням поліції.
У 2016-му ще мало кому відомий Георгій Тарасенко познайомився з Ганною Прокошевою, яка так само була дотична до націоналістичного руху Харкова, поєднувала роботу в школі та журналістську діяльність. Спільні заходи, довгі переписки у соцмережах, інформаційна допомога. У 2018-му році їх обох, але окремо, затримають після повалення пам’ятника радянському маршалу Жукову. Юридичного статусу по цій справі ні Аня, ні Жора так і не отримали, її закрили. Згодом вони почнуть жити разом, вона ділитиметься мріями про переїзд до Києва, а він далекоглядними планами, які б забезпечили їм цю можливість. Георгій запевняв, що як тільки в Харкові будуть налагоджені всі справи й місто стане повністю стійким до російських впливів, тоді настане час перебиратися і їм до столиці.
«Ніхто й близько не уявляє тієї хімії, яка зародилася в нас понад шість років тому, й з перших днів відчуття спорідненості душ (попри непорозуміння і сварки, які інколи бувають у кожного) нас не покидало ні на мить, але з питань безпеки, діяльності ми утримувалися від відвертих афішувань стороннім наших стосунків. Ми зростали разом, виховували та формували одне одного, розділяли щастя і горе одне одного, підтримували як могли, перше взаємне кохання, тривалістю у вічність. А спільний націоналістичний світогляд дав нам ті непорушні та сакральні цінності, які стали фундаментом міцної сім‘ї. Я щаслива, що разом ми змогли побачити й відчути ту невеличку частинку світу поза нашою країною, а новий рік на сході на позиції під Пісками був одним із найщасливіших», — писала Ганна.
Невідворотність
Георгій Тарасенко розумів, що велика війна з росією невідворотна, здобути свободу і волю Україна зможе виключно таким шляхом. Під командуванням Георгія бійці підрозділу здійснили сім бойових ротацій на Донеччині загальним терміном 22 місяці, підсилюючи підрозділи Збройних сил на Маріупольському напрямку, а також у прилеглих селах під Донецьким аеропортом. Добровольці постійно тренувалися, методично купували легальну зброю, спорядження, обмундирування.
Анна і Георгій в Італії, 2022 рік. Фото: соцмережі.
Мала вміти не тільки розбирати, чистити, а й користуватися зброєю і цивільна дружина лідера «Фрайкору». Анні це подобалось. На початку 2022-го, коли війна вже гула у повітрі, “фрайкорівці” були сконцентровані на заходах з підготовки та попередження майбутньої загрози, займалися проведенням навчальних вишколів та тренувань для цивільного населення, розробкою плану майбутньої евакуації населення з міста, зустрічалися з представниками інших військових формувань міста та влади з метою кращого налагодження комунікації та обговорення спільних дій у разі початку російського повномасштабного вторгнення. Щоночі хтось із «фрайкорівців» чергував на новинах, аби у випадку реальної загрози усіх підняти. Георгія та Анну розбудили близько п’ятої години ранку 24 лютого. Це був останній день, коли вони бачились.
«Він одразу поїхав на базу, і наша комунікація продовжилася в телефонному режимі. Ми вдома на сьомому поверсі разом з подругами, яких вранці я покликала до себе разом з їхніми домашніми улюбленцями, облаштували своєрідний бункер, читали новини і чекали подальших вказівок Георгія. Пригадую, що у січні він дуже якось м’яко так мені говорив, чи не хочу я кудись поїхати. Я відмовлялася. За кілька днів після початку повномасштабної війни з друзями виїхали спочатку у Дніпро, потім на Захід», — згадує Ганна.
Георгій із побратимами у перші дні повномасштабної війни. Фото: соцмережі.
Волонтерські справи, пошуки допомоги для «Фрайкору», переписка з Георгієм займали весь час. Але за кілька тижнів Анну потягло додому. На той час «Фрайкор» уже разом з іншими підрозділами зачистив від російського спецназу школу №134 по вулиці Шевченка, Лісопарк — від залишків групи окупантів.
Про завдання Георгій говорив мало. В останньому голосовому о п`ятій ранку його голос здасться Ганні дуже втомленим. Він востаннє скаже, що страшенно скучив. Розпочиналося 25 березня 2022 року.
«Наш від`їзд з Івано-Франківська щодня відкладався. То ми мали когось дочекатися, то машини ламалися, то ще якісь негаразди. Нарешті виїхали. Уже вдень, наскільки я пам`ятаю, скоріше за все, це була Вінницька або Хмельницька область, ми знову зупинилися. До мене в машину сів Олег Піротехнік (депутат Харківської міськради, волонтер Олег Абрамичев) і щось почав говорити. Не міг підібрати слів, сказав як є: «Жори більше немає». Що було далі, навіть пригадати складно. Мабуть, це така захисна функція організму», — згадує Анна Прокошева.
Того дня вона напише у Фейсбуці: «The day of my death».
Це сталося у Малій Рогані, маленькому селі на схід від Харкова. Звідти росіяни розстрілювали місто з артилерії. ЗСУ уже робили кілька спроб зайти до населеного пункту, аби вибити окупантів, які прикривалися мирним населенням. 25 березня у провулку Стадіонному росіяни засіли у погрібах і звідти вели вогонь, робили засідки. Група Георгія йшла повз вулицю, у них була ціль — крайній будинок. Він зайшов за одну з будівель, і посипались гранати.
«То відбулось учора. Бойовий. Війна стає звичною. Майже рефлекторно падаєш, почувши приходи. Йдеш далі. Займаєш нову позицію. Доповіді по рації. А через мить ефір вибухає криком: «Жора — 300. Треба витягати. Кидайте дими!» І час зупинився… А потім — і його життя… Я знав його з 2014. І вже тоді він був велетнем. І він був велетнем по духу. І його чекало велике майбутнє», — напише згодом його друг Ігор Пушкарьов.
Лише за кілька годин побратими змогли витягти тіло Георгія, для цього залучали різні спецпідрозділи, зокрема розвідвзвод “Бешкетники Сірка”. Георгієві Тарасенку було 25 років.
Час від часу Ганна замислюється, якими б були події, аби її повернення до Харкова не відклалося до фатального 25 березня. Вони не встигли побратися і планували зробити це одразу після перемоги. Але наприкінці 2021-го вона завершила для Георгія вишиванку — сподівалася, що стане оберегом і захистить від кулі. Аня просила, якщо не одягати її під броню, то хоча б тримати поруч.
Серед отаманів
Знаючи про захоплення Георгія історією України (у нього були наміри вступити на історичний факультет ХНУ ім. Каразіна), зокрема її гайдамацьким періодом, батьки загиблого героя разом з побратимами прийняли рішення про поховання саме на Черкащині, у Холодному Яру. Місцеві зустрічали загиблого навколішки.
У квітні 2022-го року Президент України Володимир Зеленський присвоїв Георгієві Тарасенку звання Героя України посмертно. Вручення ордену «Золота Зірка» відбулося аж через рік, у заході взяли участь його батьки.
Навесні 2023-го вулиця, на якій стоїть стадіон «Металіст», буде названа іменем командира «Фрайкору». Стадіон тепер знаходиться на перетині вулиць Георгія Тарасенка та Дмитра Коцюбайла.
Ганна Прокошева на вулиці Георгія Тарасенка. Фото: Cергій Козлов/UA-NEWS.in.ua.
Ганна Прокошева живе поміж Києвом, Харковом і рідними Сумами. Волонтерить, продовжує справу Георгія, боїться ходити «їхніми» вулицями і передивлятись спільні відео.
СПІЛЬНОТИ У ХАРКОВІ НЕМАЄ
У Харкові поки що немає спільноти, яка би гуртувала і допомагала жінкам і нареченим полеглих Героїв. Кожна проживає власну трагедію одноосібно. У Києві давно з`явилася група дівчат, яка допомагає не забути, а пережити втрату. Спільнота «Ми разом» для спілкування та взаємодопомоги народилася 2022 року, за цей час до неї долучилися майже 500 жінок.
Матеріал написаний за підтримки ГО «Інститут масової інформації, що реалізує проєкт «Підтримка активних громадян під тиском в Україні» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Юлія Агєєва
