За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Очільник зведеного загону рятувальників Хмельниччини Андрій Козак в Херсоні. Листопад, 2022 рік. Фото: ГУ ДСНС в Хмельницькій області.
Рятувальники зведеного загону Хмельниччини повернулися з Херсону. Після деокупації вони одними із перших вирушили на допомогу. У чому вона полягала, розповів заступник начальника Головного управління ДСНС у Хмельницькій області Андрій Козак. Він очолив загін рятувальників.
Які першочергові завдання були поставлені вашому загону для виконання на деокупованих територіях?
Ми виїхали пізно вночі з 12 на 13 листопада, і вже у другій половині дня були на кордоні з деокупованою територією. Ми були одними з перших від силового, безпекового блоку, хто туди приїхав. На дорогах була спалена рашистська техніка. Іноді вона палала завдяки нашим військовим, іноді рашисти палили її самі, щоб вона не дісталася нам. Розбиті мости, розбиті дороги. Об’їзди селами, полями, лісами. Одними з перших завдань для того, щоб люди могли безперешкодно повертатися до своїх домівок, були розчищення і розміновування основних шляхів. Але знаєте, що вразило найбільше? Коли ми в’їжджали в Херсон, це було вже пізно ввечері, було враження, що буквально вчора тут були рашисти: скрізь була рашистська соціальна реклама про референдуми, гасла про те, яка Росія «хороша», які всі будуть з нею щасливі. Від цього всього виникав буквально блювотний рефлекс. А от сумніви у тому, наскільки дружньо населення може бути налаштоване до нас, зникли відразу. Населення нас зустрічало з синьо-жовтими прапорами. Люди іноді перепиняли нас прямо на дорозі, щоб подякувати за те, що безпековий сектор заходить сюди, щоб наводити лад, повертати життя у нормальне русло, давати шанс на нормальне життя. Рашисти при відступі перебили усю інфраструктуру, яка тільки була в області. Електро- і водопостачання було відсутнє. На нас покладали велику надію. Ми були першими, звичайно, після Збройних Сил України, які звільняли їх. Це був великий кредит довіри…
Чи вистачало вам сил і засобів, щоб виправдати цей кредит довіри?
Ми не вперше виїжджаємо на такі заходи з відновлення тих чи інших об’єктів інфраструктури міст, але вперше довелося їхати на території, інфраструктурні об’єкти на яких зруйновані внаслідок бойових дій. Готуючись до цього, ми брали все, що може згодитися. І навіть, якщо не згодиться, то хай краще буде, ніж бракуватиме. Ми були забезпечені усім тим, що потрібно для виконання робіт з розбирання завалів, з демонтажу нависаючих конструкцій на зруйнованих будівлях, кранове, екскаваторне обладнання, сучасні, обладнані усім необхідним, аварійно-рятувальні автомобілі легкого і важкого типу. Звичайно, хлопці мають досвід проведення таких робіт. Найголовніше — ми не могли ні на кого розраховувати, тільки на себе. Тому ми взяли і харчі, і воду, і теплий одяг. Ми знали, що їдемо в місто, де немає ніяких комунікацій. Коли ми виходили звідти, то хлопцям, які там залишалися, нас міняли, передали все, що ще було. Воно їм згодиться. Чого ми його будемо везти назад? Велика підтримка була від інших областей. Щоденно ми бачили, як на центральний майдан міста Херсона прибували фури з продуктовими наборами, теплими речами. Було дуже багато людей, які це отримували безкоштовно. Гуманітарна підтримка відчувалася від усієї держави, і наша Хмельницька військова адміністрація також долучилася до цього. Ми були свідками того, як великі машини з українськими номерами, з українськими прапорами зустрічали місцеві жителі. Вони вже звикали до того, що щодня приїде велика машина, яка видаватиме гуманітарну допомогу. Гуманітарна катастрофа була дійсно на той час дуже серйозною.
Через обстріли доводилося корегувати свою роботу чи змінювати свої плани?
Знаєте, справді, вперше за майже двадцятисемирічну кар’єру мені довелося працювати під час обстрілів. Херсон — це навіть не прифронтова територія, це саме лінія фронту. Херсон розташований на березі Дніпра, за яким уже стоять позиції рашистів. Це селища і Гола Пристань, і Олешки, там уже був наш ворог. Пряма видимість до місць проведення робіт у Херсоні — це два з половиною, два чи півтора кілометри, в залежності як протікає Дніпро. Тому загроза була завжди. Скажу вам відверто: було дуже страшно не так за себе, як за особовий склад. Я взяв на себе відповідальність. Мені доручило керівництво ДСНС очолити загін з 24 рятувальників. Це живі люди, які мають батьків, дітей, дружин. Заходи безпеки були безпрецедентні. Сімнадцять діб люди знімали бронезахист тільки тоді, коли лягали спати, милися чи приймали їжу. Решту часу, коли виконували будь-яку роботу чи чергували, вони були у бронезахисті. Повірте, від 18 до 20 кілограмів додаткової ваги у цьому випадку хоч і були навантаженням, але були зовсім не зайвими.
Десь на п’ятий-шостий день активізувалися ворожі обстріли саме по місту Херсону. Ми вже чули прильоти і знали, що не треба чекати команди, а брати адресу і їхати людям на допомогу. Місцеві жителі спочатку дуже раділи тому, що місто звільнене, що нарешті туди повертається життя. Але підступний ворог почав обстрілювати не військові об’єкти, не позиції, а просто житлові будинки, дитячі садочки, школи. Ми виїжджали на Херсонську обласну клінічну лікарню і разом з місцевими пожежниками виконували необхідні роботи. Мобільний зв'язок був дуже нестабільним, тому треба було спілкуватися з людьми наживо. Скажімо, є влучання у житловий будинок, там є літня людина, яку родичі фізично не можуть винести. Наші хлопці допомагали винести, надавали транспорт. Знімали нависаючі елементи конструкцій, які могли обвалитися. Були випадки, коли під завалами залишалися тіла загиблих. Хлопцям довелося і з цим стикатися. Так, вони бачили смерть на дорогах у ДТП, на пожежах. Але смерть від рашистських обстрілів сприймалася дуже важко. Та для хлопців головним було виконати поставлене завдання, а психологічні проблеми ми вирішували потім, під час бесід, під час роботи з психологами. Це великий бойовий досвід для хлопців. Я пишаюся ними, вони у мене всі молодці.
Сподіваюся, усі вони повернулися живими-здоровими?
Так, дякувати Богу. І завдяки тим порадам і настановам, які давав я і керівництво ДСНС щодо безпеки особового складу, всі повернулися живі-здорові. Вони навіть не хотіли їхати звідти, бо розуміли, що ще не зробили усю роботу, яка покладається на рятувальників. Але приїхали інші підрозділи, які будуть продовжувати цю роботу. Наші хлопці вважали себе потрібними саме тоді і саме там, у Херсоні. Коли робиш свою роботу якісно, щира подяка від людей дуже цінна. Люди на знак вдячності підходили і пропонували теплі речі, їжу, хоча самим ніде було її взяти, крім як отримати у якості гуманітарної допомоги. Звичайно, ми відмовлялися, казали, що у нас все є. Це відчуття, які важко передати словами, їх просто треба пережити, щоб зрозуміти.
Коли ви їхали до Херсону, ви планували залучати до робіт, наприклад, із розбирання завалів, місцеве населення?
Ми покладалися перш за все на себе. А людям, які пережили окупацію чи щойно повернулися додому, у деокуповане місто, треба було налагоджувати свій власний побут. Та попри це місцеві жителі приходили з бажанням допомогти. Доводилося їм відмовляти у цьому, бо була реальна загроза обвалу конструкцій. Та й коли працювала важка техніка, люди б заважали. Але люди готові були допомогти. Треба, до прикладу, перекрити газову трубу, а ключа газового немає. І тут його приносить хтось з місцевих, каже, що вміє це робити. Гаразд, кажу, роби. Ліхтарик на лобі, одягнув якусь робу і говорить: "Кажіть що робити". Доводилося чути таке: «Я двадцять років був пожежником, я буду робити все, що скажете», «Давайте я на причепі привезу бочку води», «У мене у гаражі є два вогнегасники, давайте я привезу їх». Люди долучалися до робіт, хто як міг. Це дорого вартує.
За сімнадцять діб, що для вас було найскладнішим і фізично, і емоційно?
У нас було два види робіт: планові з розбирання завалів у будинках, де була аварійність, для безпеки перехожих і транспорту, і виклики на об’єкти, які постраждали від ворожих обстрілів сьогодні. Коли ми їхали на виклик, то не знали, що там буде. Був виклик після серйозного обстрілу напередодні увечері, 22 листопада, здається. У місті після цього виникло до п’яти осередків пожеж. Це не такі пожежі, коли горить одна квартира, чи сарай, чи приватний будинок. Пожежа від обстрілу — це коли горить багатоповерхівка від другого по восьмий поверх одночасно. Техніка була там, звідки приходили повідомлення про пожежі. Ми їхали розбирати завали і побачили, що біля будинку виникла серйозна пожежа. Ми їхали на аварійно-рятувальному автомобілі, а там пожежа. Пожежного автомобіля не було. Процедура взаємозв’язку є, але немає телефонного зв’язку. Ми звикли, що є телефон і завжди можна додзвонитися. Але там було все інакше. Йшло нарощування сил на пожежі.
Ми знаємо, що коли у квартирі виникла пожежа, треба перекрити газ. Але там газ вже горів, тому перекривати його не було сенсу. У квартирі була загроза вибуху. У цей час треба достукатися до кожної людини, бо іншого способу повідомити немає, аби евакуювати мешканців будинку. Це все треба робити у бронезахисті, боївці, у касці, чоботях. І все це по задимлених сходах… Пожежники і рятувальники працювали разом. Хлопці хотіли зробити максимально усе для того, щоб врятувати людей. При цьому вони ставили під серйозний ризик своє життя – коли вони підуть на шостий-сьомий поверх, а горять нижчі поверхи і дим підіймається догори, то вони просто можуть не повернутися звідти. Доводилося контролювати увесь цей процес, бо хлопці рвалися в бій і не думали про наслідки. Але я за них ніс персональну відповідальність, тому заходи безпеки – це найголовніше. Завдячуючи тому, що вчасно були нарощені сили і засоби, ми з двох під’їздів вивели усіх мешканців. Найнеприємнішим при цьому було те, що надійшло повідомлення про загрозу повторного обстрілу саме цієї вулиці і саме цієї будівлі. Наш ворог настільки підступний, що спеціально створює прецедент, аби туди їхали усі служби, а потім ще раз туди б’є. Про це свідчить досвід повторного потрапляння під обстріл у інших областях, де працюють пожежні і інші служби.
Дуже важко було зняти людей з позицій, тому що вони вже набрали обертів, вони хочуть допомагати, хочуть рятувати, а тут від мене або ще від когось надходить команда залишити позиції і слідувати в укриття. Звичайно ми розуміємо – телефонів немає, тільки радіостанція та голосний командирський голос, а іноді і лайка. Отак, по-простому, заради того, щоб зберегти життя хлопців. Потім був відбій, ми загасили ту пожежу. Постраждалі були, але ніхто не загинув. А коли зранку ми приїхали на розвідку, то побачили у дворі того будинку прямо у асфальті залишки снарядів реактивних систем залпового вогню, які в темряві ми просто не бачили. Аж потім піротехніки почали їх витягувати.
Про що говорили, коли поверталися?
Коли з’явився стабільний телефонний зв'язок, хлопці не могли наговоритися зі своїми рідними. Ми, звичайно, іноді брали системи для забезпечення сталого телефонного зв’язку , тому вранці і увечері вони мали змогу поспілкуватися з рідними. Але рідна людина чекає не дзвінка з Херсону з повідомленням, що все добре, а дзвінка з дороги додому. Я вважаю, що хлопці просто тішили своїх рідних тим, що вже повертаються з гарними новинами і гостинцями — кавунами. Хочу подякувати батькам хлопців за те, що виховали справжніх чоловіків. Дякую за ваших синів! Це професіонали, які не осоромили Хмельниччину і рятувальну службу загалом.
