- До великої війни Олександр Кенєв працював пекарем у Бердянському районі Запорізької області, мав кохану дружину та двох дітей. Після початку повномасштабного вторгнення він з родиною виїхав з окупації, та вже у серпні 2022-го добровільно долучився до лав Збройних Сил України. У квітні 2024-го потрапив у російський полон.
- Поки чоловік був у неволі, Христина стала його голосом: у Гайсині на Вінниччині, де вона облаштувалася з дітьми, жінка постійно виходила на акції підтримки полонених. Після майже двох років невідомості, у березні 2026-го, Олександра нарешті повернули в Україну.
- Історію родини, яка пройшла через випробування окупацією та полоном і все ж дочекалася — читайте у матеріалі Суспільного.
За інформацією: Суспільне.
Олександр та Христина Кенєви . Особистий архів Христини Кенєвої
До великої війни Олександр Кенєв працював пекарем у Бердянському районі Запорізької області, мав кохану дружину та двох дітей. Після початку повномасштабного вторгнення він з родиною виїхав з окупації, та вже у серпні 2022-го добровільно долучився до лав Збройних Сил України. У квітні 2024-го потрапив у російський полон.
Поки чоловік був у неволі, Христина стала його голосом: у Гайсині на Вінниччині, де вона облаштувалася з дітьми, жінка постійно виходила на акції підтримки полонених. Після майже двох років невідомості, у березні 2026-го, Олександра нарешті повернули в Україну.
Історію родини, яка пройшла через випробування окупацією та полоном і все ж дочекалася — читайте у матеріалі Суспільного.
Олександр та Христина Кенєви. Особистий архів Христини Кенєвої
“Я досі не вірю, що це дійсно сталося! Знаєте, у мене руки взагалі ні до чого не стояли. Весь цей час його полону, я просто існувала і все…”
Так починається наша розмова з дружиною звільненого з полону захисника Христиною Кенєвою.
Її чоловік Олександр, військовослужбовець 260-ї окремої бригади територіальної оборони (ОБр ТрО) "Хортиця" (до 2025 року 110 ОБрТрО — ред.). До війська добровільно долучився у серпні 2022 року, одразу після того, як вдалося з родиною виїхати з Бердянського району, тоді вже окупованого Росією.
Відтоді Христина жила з дітьми: донькою Євою, якій зараз 13, та молодшим сином Олександром, йому — 9.
"Саша служив, ми підтримували зв'язок телефоном. Коли, у 23-му році його перевели в Білопілля (Сумська область — ред.), ми поїхали за ним. І ті півроку, що були разом, ми дійсно насолоджувались одне одним. Але у Саші постійно тривожність якась була. Наче відчував, що щось має статись. І от, знаєте, він мене ніби налаштовував…".
Родина Кенєвих. Особистий архів Христини Кенєвої
4 квітня 2024 року Олександра з Білопілля відправили на Харківський напрямок. Життя знов перемістилося у телефон. Останню розмову перед полоном чоловіка, Христина не пам'ятає. Але ділиться: тягуче відчуття з'явилося за кілька днів до того:
"Оце поговорили-поговорили, і він, як відчував, як знав, що щось має статися… Наче прощався зі мною. Цей його погляд… А далі… 26 квітня я не змогла до нього додзвонитися. Дуже хвилювалася і не знаходила собі місця. Вночі мене набрала дівчина, і сказала: її чоловік разом із моїм потрапили в полон. І її чоловіку росіяни дали подзвонити… Так ми і дізналися, що вони в полоні".
Пізніше інформацію про полон підтвердив і командир Олександра. Далі Христина зверталася до Координаційного штабу, Національного інформаційного бюро та Червоного Хреста:
"Боже, куди я тільки не писала… і до СБУ, і до омбудсмена… Ще численні Telegram-канали, я на багато з них підписана. В одном з них я побачила мого Сашу, тільки кацапи підписали його не Кенів, а Кенєн. Потім знайшла в цій групі і шеврони його".
Далі Христина не могла просто чекати. Вона виходила на кожну акцію підтримки полонених, викладала пости в соціальних мережах, використовувала найменшу можливість, аби нагадати про тих, хто в російській неволі.
Акція підтримки полонених та зниклих безвісти у місті Гайсин Вінницької області. Особистий архів Христини Кенєвої
Особистий архів Христини Кенєвої “Люди питають: “Що ці акції дають?”. Я так відповідала: ти не просто говориш, ти кричиш про свого чоловіка, щоб увесь світ знав! Вірю, що це теж допомогло!” Хриситина Кенєв
Жінка каже: сподівалася, що бодай хтось десь побачить її чоловіка, і хоча б одне слово про нього передасть їй…
Втім перша вісточка надійшла тільки через рік. Тоді, був обмін "1000 на 1000". Серед тих, хто повернувся в Україну, був і побратим її чоловіка. Він розповів, що Олександр, не тільки не впав духом, а, навіть, займається спортом:
"Говорить: “Саша поставив собі, два відра в туалеті. Часто просто по чуть-чуть ходив в туалет і займався. Оце коли Сашу повернули, і ми зідзвонлися, він сказав: "Це перший день, коли я спортом не займався, зарядку не робив". Ну, він такий, дуже мужній. Я йому кажу: "Ти просто сталь!".
Тоді ж, у травні 2025-го, Христина дізналася, що її коханий перебував у виправній колонії у місті Галич Костромської області РФ та те, що завдяки Червоному Хресту він отримав від неї листа.
"От він вже зараз каже: "Я так за вас хвилювався: як ви, щоб вас ніхто не ображав". Ну а як? Ми не вдома взагалі, ми переселенці в Вінницькій області. Звісно він за нас хвилювався. Тому, коли він дізнався, що з нами усе добре, це було для нього найголовніше".
Наступна вісточка надійшла на день народження Христини, 25 липня.
"Під час обміну в липні повернувся інший хлопець й подзвонив мені. Каже: "Ваш чоловік вас вітає з днем народження”. Боже, я така щаслива була!!!"
Христина Кенєв з прапором зі зображенням її полоненого чоловіка в день його звільнення з полону. Особистий архів Христини Кенєвої "Ви знаєте, я вже тричі їздила на обмін, і кожного разу хвилювалася, аж пряме серце стискалося. А цього разу у мене таке відчуття: “Заспокойся, Сашко твій буде у цьому обміні”. І стан взагалі такий спокійний був, як відчувала…".
За словами дружини, перші зміни, які вона помітила — був погляд її чоловіка.
“Я ним просто захоплююся. Який він сталевий, який він мужній, справжній і я не знаю, звідки у нього просто стільки сили, звідки?” Хриситина Кенєв
Олександр Кенєв, 5 березня 2026 року. Омбудсмен України
“А коли Сашу побачила… От я ж маю чоловіка підтримувати, а виходить навпаки. Я на нього дивлюсь і в мене сльози просто котяться. Я не можу стримати себе і все. Просто хочеться бути вже нарешті з ним”. Хриситина Кенєв
Христина ділиться: вона з дітьми вже не може дочекатися зустрічі з батьком:
"Нам стільки треба розповісти… Вони йому весь час телефонують. Ну це ж діти. І те хочеться розповісти й те, й те. І весь час: “Знову хочемо набрати, знову хочемо набрати”. Малі кажуть мені: “Мамо, ти ж його, хоч його обійняла. А ми ще ні”. Рахують дні до зустрічі… Боже, всі на емоціях і позитивні емоції, всі раді, щасливі".
Ми закінчуємо розмову з Христиною. Вона посміхається, їй залишилося почекати лише трошки. Нарешті час невизначеності позаду. Попереду спільні мрії: про власний будинок та життя всією родиною: мама, тато та двоє діток.
Особистий архів Христини Кенєвої “Я хочу, щоб ті, хто безвісті, полонені, і військові, котрі зараз нас захищають, щоб усі повернулись, щоб уся війна закінчилася, щоб усі повернулися до своїх родин, до діток, до дружин, до матерів”. Хриситина Кенєв
