Відомий письменник, журналіст, лауреат Шевченківської премії Тарас Прохасько вважає найбільшою загрозою для України «русскій дух», якого українці дуже повільно, але все-таки позбуваються. При цьому він не засуджує молодь, яка продовжує розмовляти російською на дванадцятому році війни з РФ.
Відео дня
У відвертому інтерв’ю OBOZ.UA Тарас Прохасько пояснив, чому нічого не пише про війну, розповів про роль Юрія Іздрика у виникненні «станіславського феномену» в буремні 90-ті й спростував поширену думку про свою родичку – письменницю Ірину Вільде. Про скандал довкола ПЕН та Юрія Винничука, невизнання української літератури в світі та супермодель Кейт Мосс, якою захоплюється вже багато років, – далі.
– Відома акторка Надія Левченко в інтерв’ю OBOZ.UA розповідала, що, підпрацьовуючи на літніх канікулах у культовому кафе Івано-Франківська, де ви збиралися разом із місцевими митцями, завдяки вам перейшла на українську мову. Чи відчуваєте свою відповідальність за вплив на інших людей? Бо раніше ви казали, що письменник не несе відповідальності ні за що, тільки за мову.
– Насправді письменник несе відповідальність – принаймні перед собою. Тому що в кожного письменника є свій певний етикет, свій кодекс, що є честю, що є безчестю. І в таких випадках він сам розуміє, коли робить якісь погані речі, а коли непогані. Це і є відповідальність, власне. Я свідомий до того, що я пишу, і до того, я як живу, як поводжуся.
Також я усвідомлюю, що те, що я роблю, є доволі обмеженим у масі, тому що я ніколи не був автором, якого б називали культовим чи просто популярним. Від початку свого письменницького життя дуже добре усвідомлював, що є десь п’ять тисяч людей в Україні, які мене читають.
Тому мені приємно, що Надія Левченко згадала про такий момент, бо загальним кодексом цього нашого середовища і мене особисто було завжди говорити по-українськи. Причому ми намагалися говорити українською так добре чи такі цікаві речі, щоб це не тільки було визнано, мовляв, «вони собі говорять українською, бо це якісь панки чи хіпі чи ще щось», а так, щоб ті, які не розмовляють нею, розуміли і бачили, що вони щось втрачають. Тобто що є пласт, а не просто, як тоді вважали, «якась бича мова». І є люди, які можуть українською говорити речі цікавіші, ніж багато російськомовних.
– Ваша цитата: «Найбільша загроза для України – то є русскій дух». Як думаєте, українці колись його позбудуться?
– Ми його зараз позбуваємося, дуже повільно, але позбуваємося. Про це не дуже сьогодні говориться, але правда така, що ми маємо дуже багато подібного з росіянами. Я не знаю, чи це вплив столітнього інтенсивного співжиття з ними, але у нас є досить багато речей, подібних на ті, що відбуваються в Росії.
Хоча тепер дуже поширений дискурс, які росіяни недолугі, насмішки різні про них. Але ці насмішки дуже часто є втечею від визнання того, що в нас також дуже багато всякого паскудства. І це на довгі роки ще робота.
– Пане Тарасе розкажіть, як наприкінці 80-х – початку 90-х років виник «станіславський феномен». (Група українських письменників, що визначали себе відповідно до назви свого міста Івано-Франківська, колишня назва якого Станіславів. Термін «станіславський феномен» позначає митців, які були пов’язані з західним постмодернізмом після розпаду СРСР. – Ред.)
– Кожен з нас уявляв собі, що він так чи інакше хоче щось писати, тобто що має причетність до письма, але до певного часу не бачив себе в офіційній літературі. Ніхто з нас не міг уявити, що ми можемо бути друкованими, навіть Юрій Андрухович, який був старший від нас і який був поетом із сімнадцяти років. Але все одно він розказував мені, що до певного часу не вірив, що ці вірші десь опублікують.
Це ще був кінець радянської епохи. Я також від самого дитинства знав, що щось писатиму, але розумів, що не можу зробити переступу над собою, щоб стати радянським письменником. Коли з’явилася певна вільність і почалося те, що ми називаємо національний рух відродження, ще існували всі канони радянської літератури. Але вже, скажімо, Юрія Андруховича в офіційних видавництвах притягували редактори, і можна було таке друкувати.
Насправді «станіславський феномен» завдячує своєму існуванню Юрію Іздрику (письменник, актор, лауреат Шевченківської премії 2025 року. – Ред.) в той момент, коли це вже не було дуже карним, але ще не рекомендованим та все-таки андеграундним.
Юрій вигадав робити незалежний часопис, схожий на «Скриню» (один із перших самвидавних журналів у Львові, альманах, заснованим Григорієм Чубаєм – батьком лідера гурту «Плач Єремії» Тараса Чубая, що став маніфестом українського літературного андеграунду та естетизму. – Ред.). Довкола цього часопису зібралися ті люди, які були в повному андеграунді, але які знали, що вони хочуть писати. Отак і створився «станіславський феномен», що витягнув купу людей з міста, які, виявляється, писали, які віршували. До них примкнуло безліч художників, які почали робити неймовірні, для радянської системи і для соцреалізму, речі.
– Вашого колегу – відомого письменника Юрія Винничука виключили з ПЕН (організація, що об’єднує авторів – журналістів, письменників, драматургів, науковців. – Ред.), щоправда, згодом включили назад. Причиною такого рішення став його текст «Була колись розпусна епоха» – як реакція на відсторонення від роботи викладача Львівського національного університету ім. Франка Йосипа Лося, якого десятки колишніх студенток звинуватили в домаганнях. Тоді з 116 зареєстрованих «за» проголосували 103 людини, «проти» – 13. Ви були в якій категорії?
– Я був у тій категорії, що його не виключав. Я не обговорював усі ці болісні моменти не через байдужість, відстороненість чи певну зверхність – попросту через свою некомпетентність у цій справі. Але врешті-решт я проголосував за те, щоб його не виключати. Ніяких дискусій я не провадив, знову ж таки через те, що поки що не розумію почуттів і відчуттів усіх сторін.
– Ви говорили про те, що українська література не є визнаною у світі. Як думаєте, чи є шанс на це зараз?
– За ці десятиліття нарешті українське книговидання стало дійсно галуззю індустрії, тобто сформувався повноцінний ринок, який працює на себе. Я розумію, що йому ще далеко до світових, але він уже працює, а цього бракувало дуже довго.
Стосовно світу, то все ж таки, незважаючи на усі зусилля, на всі, як казали на Галичині, «інтервенції», оці виходи української літератури за межі України – ще замало тягарців, щоб українська література стала безсумнівною цінністю для світу. Є кілька імен, але поки що ця частина української культури сприймається як свідчення спротиву, і до неї також є інтерес. Тому насправді потрібно, щоб деякі дуже важливі українські речі просто в’їлися в світовий контекст.
– Як змінилася ваша творчість з початком повномасштабного російського вторгнення?
– Ви запитували мене про відповідальність. Тепер моя творчість отримала додатковий величезний прес відповідальності, тому що я розумію: усе, що написане у часі війни, має особливе значення, особливе звучання й оцінюється за особливою шкалою.
З одного боку, я не можу і не маю права описувати правду війни – ту, таку найгіршу. Тому що я некомпетентний, я там не був і знаю, що відбувається, тільки з переповідей. А це не спрацьовує. З іншого боку, я розумію, що писати, вдаючи, що війни взагалі нема, також не можна. Тому воєнна творчість, в моєму випадку, швидше є матеріалом для певних медитацій, бо я розумію, що все одно є роздуми, включаючи аналіз війни і того всього, що довкола відбувається. Але це не фактологічний аналіз, а ментальний, глибинний, міфологічний.
– Над чим працюєте зараз?
– Я постійно працюю над якоюсь книгою. І якось непристойно розповідати, що «я працюю». Тому що працюю над нею так довго, що це вже стає нецікавим… Це дещо ретроспектива, тобто історична книжка про людину, яка приїжджає в Україну, щоб написати ретельний репортаж про те, що там відбувається.
– Кажуть, що Тарас Прохасько може ходити містом, не дуже зважаючи на свій зовнішній вигляд. Вас не турбує думка оточуючих?
– Одним із найбільших досягнень мого життя у світі, – а мій світ – це Франківськ, тому що я рідко коли його покидаю, – те, що можу собі дозволити бути таким, який я є. До речі, на вручення Шевченківської премії у 2020 році до Володимира Зеленського я вдягнув костюм і краватку (усміхається).
Я дуже розумію певні речі, коли не можна блазнювати. Хоч я і не блазнюю, а просто дозволяю собі ходити, як зручно, і не почуваюся за це винним. Власне, дискусія про Винничука також стосувалася саме того – між свободою та чутливістю і намаганням не зранити.
– Коли ви чуєте лайку або російську мову серед підлітків, чи робите їм зауваження?
– Я не роблю зауважень, тому що ціле своє життя зростав в атмосфері, де з самого дитинства була російська мова і матюки довкола. Я не почуваюся відповідальним за те, щоб цього не було. Я не вважаю, що повномасштабна війна, як тепер кажуть, є причиною, щоб раптом взятися викорінювати те, що було вже так давно.
Єдине, що я можу робити і що робив завжди, – це ніколи не переходив на російську мову. Навіть у найбільш «російські часи» київського бомонду, навіть у Донецьку. Мені прощали, бо бачили, що я сьогодні в Донецьку, але завтра поїду геть. Мовляв, та й хай собі буде такий «екзот».
Але з дитинства, навіть із найцікавішими друзями чи випадковими людьми, які говорили по-російськи, я (на російську) ніколи не переходив. І мені, здається, що цього досить. Ну, і не матюкався аж так (усміхається).
– У Вікіпедії написано, що серед найсимпатичніших вам людей – Франциск Ассізький (італійський чернець, місіонер, засновник Ордену францисканців) і Кейт Мосс (всесвітньо відома супермодель). Це жарт чи так є і насправді?
– Чому жарт? (Усміхається.) Я сказав це у якомусь інтерв’ю, і автори взяли у Вікіпедію. Так, вони мені симпатичні. Я вже переріс той вік, коли, наприклад, можна серйозно говорити, хто мені більше подобається – брюнетки чи блондинки (усміхається). І так само з цими особами. Може, вони різні, але вони мені симпатичні. Хоча, якщо добре подумати, насправді подібні своїми духовними пошуками, які виражалися через тілесність.
А ще Кейт Мосс – просто дівчинка мого покоління. Вона завжди мені подобалася як ровесниця і нагадувала тих, хто був у той період поруч – у дитинстві, в школі.
– Також про вас можна прочитати, що стали письменником, тому що вашою родичкою була Ірина Вільде (письменниця, перша жінка-лауреатка Шевченківської премії). Це справді так?
– Хотів би сказати, що через детермінізм, – що з чого виходить і що з чого випливає, – і з’явився такий міф: він пише, бо є родичем Ірини Вільде. Власне, це жага детермінізму і якихось впізнаваних вузлів у нашому інтелектуальному кодексі – щоб ми могли орієнтуватися на певні відомі пункти, щоб могли обґрунтувати ними інші феномени. Але з точки зору феноменології це зовсім не є так важливо.
Звісно, що письменниця Ірина Вільде є важливою для того, що я є в такому світі, бо вона з середовища, де багато вчилися, читали і думали про те, як вони кажуть, вміли вибудовувати речення, навіть у спілкуванні з дітьми.
Пам’ятаю, як у дитинстві старенькі зі мною говорили дуже файними реченнями. Вони уміли говорити, уміли формулювати свою думку, уміли жартувати, були іронічні та самоіронічні. І майже кожен щось нотував – навіть про щоденну погоду, досліджували прізвища галицької шляхти…
І та атмосфера – переливання думок, спостережень, формулювання сказаного, ще й нотування (натурального письма) – не могла не впливати. Хоча, звісно, Ірину Вільде не можна викреслити як одну з найцікавіших серед всіх моїх бабць, дядьків, тіток і всіх інших родичів (усміхається).
– У дитинстві ви мріяли стати лісником. Про що мрієте сьогодні?
– Стати лісником вже трохи запізно, хоча міг би (усміхається). Сьогодні я мрію мати трохи більше часу на те, щоб написати задумане. Тобто тепер мої мрії дещо дисципліновані – зробити те, що віддавна відкладав, але вважаю потрібним, хоча знаю, що не є обов’язковим.
Взагалі розумію, що у величезному космічному котлі це не є проблема, через яку варто перейматися, щоб встигнути зробити щось, що хотів чи не встиг. Тому що у цьому величезному космічному котлі то все зварюється, переварюється і немає ніякого значення, що там на чомусь є твоя етикетка, що це зроблено тим-то і тим-то…
Але заки [доки] я є на землі, заки живу у цьому своєму тілі, то все ж таки хотів би ще написати кілька задуманих оповідань.
Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю з відомою бізнесвумен та видавчинею Світланою Павелецькою – про скандал з Анною Алхім, щастя з Дмитром Кулебою та інтим-бутик, який допомагає ЗСУ.
А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з відомою письменницею Богданою Матіяш – про комплекс меншовартості, книги під час війни і невидиму проблему російськомовних: «У XX столітті українець – це мертвий українець».
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
