Минув місяць, як пішов із життя Ігор Поклад – легендарний український композитор, автор пісень, що стали частиною національного культурного коду. Герой України, національна легенда, людина безмежного таланту – він відійшов у засвіти, залишивши по собі океан музики й незліченну кількість незавершених справ.
Відео дня
В інтерв’ю ОBOZ.UA дружина Ігоря Поклада Світлана поділилася не тільки болем, але й планами, обіцянками, спогадами. А ще – тишею, що заполонила їхній дім.
– Пані Світлано, як вам зараз живеться?
– Вибачте, у мене зараз трохи проблеми з голосом – це через стрес, – дуже тихо починає розмову пані Світлана. – Приймаю ліки, але поки що не дуже допомагають. Ну, сподіваюся, що з часом мине. Як живеться? Знаєте, я вже говорила це і ще раз скажу: я безмежно вдячна всім людям, які в ці дні висловили мені слова підтримки. Але при цьому щиро співчуваю всій Україні. Я втратила коханого чоловіка, з яким прожила 34 роки день у день, а знайомі ми були майже пів століття. Але водночас це непоправна втрата для всієї країни. Бо такі люди, як Поклад, народжуються раз на 100 років. І це в найкращому випадку. Чи матиме ще Україна шанс отримати такого талановитого композитора? Я не дуже в це вірю, бо час змінився – зараз інші цінності, люди, пріоритети.
Як мені живеться? Сумно. Намагаюся якомога довше сидіти на веранді у дворі нашого будинку – майже до півночі. Бо не можу заходити в порожній дім – це важко. У перші дні я ще навіть віталася вголос, за звичкою казала: «Доброго ранку». Варила каву на двох. Я й досі не знаю, як це – готувати лише для себе. Але до цього треба звикати. І мені доведеться прийняти, що тепер одна. І водночас – життя триває. У мене багато планів, які собі намалювала. Про особисте не говоритиму, а от про творчі – поділюся.
Насамперед маю виконати кілька заповітів, які залишив Ігор Дмитрович. Дещо вже зробила. В останні місяці, коли він ще міг говорити, часто кликав до себе близьких – брата, маму, тата, друзів. А одного разу підізвав мене й каже: «Ти ж у Львів зібралася?». Я нікуди не збиралася, але запитала: «А що?» – «Коли будеш у Львові – обов’язково зайди до Володі Івасюка. Поклади квіти». Минулого тижня побувала на могилі Івасюка. Поклала букет троянд. Тепер вони поруч, на небесах. Якісь концерти вже разом бабахають (усміхається).
– Вони дружили?
– Так, були дуже близькими друзями. Ігор Дмитрович навіть рецензував одну з його посмертних музичних збірок і розповідав мені, наскільки це було цікаво. Казав: «За музичним почерком видно, як розвивався талант». От перші твори – ще скромні, кожна ноточка на місці. А потім вже як побігли – ноти, акорди. Бігом-бігом, бо якась думка прийшла, і треба найшвидше зафіксувати. Ігор Дмитрович казав: «Отак видно, як ріс композитор». Цього, на жаль, не помітить пересічна людина – це відчувається лише, коли глибоко знаєш музику.
Щодо планів – у мене зараз багато роботи. За волею чоловіка, я маю передати його рояль до музичної школи в Тернополі, яку свого часу закінчив. Уже зв’язалася з керівництвом школи. А ще мені потрібно розібратися з величезним творчим спадком Поклада. Знаєте, ті 10-15 пісень, які всі люблять, – це навіть не крапля в океані. Там – кілометри музики. Просто кілометри. І я планую все це оцифрувати, впорядкувати.
Далі – відновити YouTube-канал, який колись створила, але так і не розвивала. Чесно кажучи, було боляче споглядати, як, вибачте, повна дурниця збирає мільйони переглядів і лайків, а, наприклад, пісня «Доленько моя» – лише 34 вподобайки… Якось я просто закрила канал і сказала собі: «Це не має сенсу». Але тепер розумію: річ просто в тому, що не спеціаліст у цій сфері. Не знала, як просувати, популяризувати, працювати з алгоритмами. Зараз сподіваюся, що мене навчать. Я людина, що швидко вхоплює.
Так само зараз працюю над оновленням офіційного сайту Ігоря Дмитровича. Це буде новий ресурс – зі свіжим змістом, новими фактами з його життя й творчості, які досі нікому не були відомі. Звичайно, залишиться головне – вся музика буде у відкритому доступі: можна буде безкоштовно завантажити і ноти, і треки. Бо для нас важливо, щоб музика жила.
І найголовніше, що поставила собі за мету, – навести порядок у сфері авторського права. Бо такого хаосу, як в Україні, мабуть, немає ніде у світі. Коли за життя Ігоря Дмитровича ми про це говорили, він зупиняв: «Боже, я тебе прошу, не лізь туди. Співають – і добре, хай співають». А я йому відповідала: «Та нехай, але усе має бути за законом!». Бо коли його пісню викладають на YouTube і підписують «українська народна» або «просто гарна мелодія», то це не через незнання. Це спосіб уникнути виплат, розумієте? Так не може тривати далі.
І, власне, справа тут не в грошах – йдеться про повагу до закону. Бо сьогодні в Україні на закон про авторське право просто відверто плюють. А якщо людина бере будь-який чужий твір, треба оформити це юридично. Це – елементарна повага до праці. Ігор Дмитрович був дуже відкритою людиною. Йому часто було достатньо одного дзвінка, одного звернення – і він давав дозвіл. Таких випадків, повірте, сотні. У мене зараз на його роялі лежить стопка договорів з поміткою «передається на безоплатній основі». Якщо йдеться про самодіяльність – у клубах, на шкільних заходах, у гуртках – співайте, будь ласка! Але якщо це професійні артисти, концерти, тури, де йдеться про комерційну вигоду, про монетизацію – усе має бути оформлено відповідно до закону. Ну хіба ж ні?
– Близький друг вашої родини, відомий волонтер Костянтин Гадаускас, після смерті Ігоря Поклада поділився з нами щемливими спогадами про композитора. Зокрема, він згадував про одну надзвичайну рису Ігоря Дмитровича – прагнення до абсолютного порядку.
– Ось лише один приклад. Коли ми замовляли меблі до його кабінету в київській квартирі, майстри дивувалися: «Навіщо стільки поличок?» А як інакше? Скільки партитур, нот. А партитура – це ж папір, важкий. Кладеш 3-4 штуки – і полиця вже не витримує. Тож потрібно було багато. І мені, по суті, навіть немає потреби щось заново впорядковувати. Просто знімай з полички – і працюй, все підписано. Я вам скажу: навіть в аптеці не все так акуратно складено, як у Ігоря Дмитровича в робочих документах. А коли хтось заходив до нього в гараж, тільки й вигукував: «О, Боже!..» Кожен ключик – на своєму гачку, кожна деталька – до детальки. Тому можете собі уявити, що він відчув, коли ми повернулися на дачу після звільнення Ворзеля (композитор пережив російську окупацію, якийсь час жив разом у підвалі, але їх вдалося перевезти до Києва. – Ред.) й побачили, що там наробили загарбники, які жили в нашому будинку. Він зайшов, помовчав – і просто вийшов. Був у страшному шоці. Він був неймовірним педантом. І це не випадковість – у нього й мама така. Вона була дружиною військового, постійно переїжджала за чоловіком із гарнізону в гарнізон. Такий спосіб життя просто вимагав організованості.
– Ви схожі з ним у цьому?
– Ні, ви знаєте, я трохи інша. У мене може бути невеликий безлад – у ванній, у кімнаті, на кухні. Наприклад, якщо протягом дня двічі чи тричі змінюється погода, можу зняти щось із себе й кинути на стілець. А вже ввечері розкладаю все по місцях. Для мене найгірше: розбирати шафу – це для мене пекло (сміється). Але чоловік ставився з усмішкою до наших відмінностей у характері.
– Чи не виникало у вас бажання якось «перевиховати» одне одного, як це часто буває особливо в перші роки подружнього життя?
– Було, звісно. Я намагалася якось перевиховати його, він – мене. Але в нас нічого не вийшло. І коли ми змирилися з тим, що змінити одне одного не вдасться, у домі нарешті запанував спокій. Виховувати людину, якій уже за тридцять (як мені тоді було), а йому – за п’ятдесят, абсолютно неможливо. Та з роками я все ж трохи перейняла його педантизм. А він навчився від мене терпінню і вмінню не сваритися. Бо я така: якщо він навіть був неправий, завжди першою йшла на примирення, намагалася владнати ситуацію.
– А як так сталося, що ви 10 років були одне без одного? Позустрічалися якийсь час, а потім розійшлися в різні сторони?
– Так, коли ми познайомилися, нас охопила шалена пристрасть. Просто неймовірна. Я тоді була студенткою другого курсу університету… Знаєте, я згодом багато про це думала і дійшла висновку: якби ми тоді залишилися разом, то, мабуть, усе одно розійшлися б. Я була максималісткою – мені треба було все й одразу. Така емоційна, непередбачувана. А він – спокійний, врівноважений. Лід і полум’я. Тож я вийшла заміж і виїхала з країни. Він теж одружився. А через десять років ми зустрілися вдруге. Він зателефонував і сказав: «Вертайся, тобі там нічого робити». Я сіла в авто і приїхала.
– На той час ви вже були розлученою?
– Ні, ще не була. А Ігор Дмитрович, коли телефонував мені, якраз перебував у процесі розлучення. Я від свого чоловіка нічого не приховувала – він знав, що в мене є така ситуація, все йому розповідала. Казав: «Нічого, я тебе вилікую від цього кохання». Але не вийшло (усміхається). Але попри те, що ми з ним зрештою розлучилися, контакт не втратили. Тоді він просто мене зрозумів. Хоч і не одразу – навіть намагався домовитися з Ігорем Дмитровичем, щоб той мене «відпустив». Казав йому: «Ну нащо вона вам? Пограєтесь – і все цим закінчиться».
– Перший чоловік був вашого віку?
– Ні, він був одного віку з Ігорем Дмитровичем. І зараз скажу вам річ, якої ніколи й ніде не говорила: у мене якась вузька спеціалізація в коханні – перший чоловік теж був композитором.
– Чи спілкувалися ви з колишніми дружинами Ігоря Поклада?
– Так, я була знайома з двома. Його шлюби були нетривалими – найдовший, здається, три чи чотири роки. Просто Ігор Дмитрович був дуже порядним чоловіком: закохався – одразу йшов розписуватися. Йому вдалося зберегти з колишніми дружинами настільки теплі й дружні стосунки, що вони багато років вітали його з днем народження, телефонували, приїздили до нас. Ми всі разом сиділи за одним столом, спілкувалися. До речі, одна з них, Ніна Злобіна, померла кілька місяців тому. Її чоловік зателефонував: «Скажіть Ігорю Дмитровичу…» Я відповіла: «На жаль, не можу, він у важкому стані». І знаєте, той чоловік навіть приходив попрощатися з Ігорем Дмитровичем. Це було зворушливо.
– У чому, на вашу думку, секрет ваших таких довготривалих стосунків?
– Звичайно, я про це замислювалася. І, знаєте, думаю, зрозуміла той секрет. Будь-яка творча людина – це складний механізм. Потрібно мати талант лавірувати між її почуттями, емоціями, станами. Бо якщо в нього все вдається – літає в хмарах. А якщо щось не складається – ховайся куди можеш. Звідси – сварки, емоційні сплески, образи – часто зовсім незаслужені. У перші роки мені було дуже важко до цього пристосуватися. Плакала: за що мені все це? А потім зрозуміла: це не характер – це стан душі. І до нього треба або звикнути, або йти, поки не пізно, бо і справді можна втратити розум.
Спочатку дуже хвилювалася, багато нервувала. А потім… Пам’ятаю один момент. До нас приїхала журналістка на інтерв’ю. Вони з Ігорем Дмитровичем говорили в кімнаті, а я була на кухні. Почула, як вона запитала: «Ігорю Дмитровичу, а що вас найбільше дратує в житті?». А він відповів: «Коли зі мною сперечаються». І от тоді мені багато що стало зрозумілим. Щоб жити поруч з таким чоловіком, треба було мати величезне терпіння – обходити гострі кути, відчувати настрій. Бачу – поганий: іду в іншу кімнату, беру книжку, читаю або щось роблю на комп’ютері. Потім чую: «А ми сьогодні будемо їсти?» Я одразу – на кухню, щось готую. Потім щось починаю цікаве розповідати – і відвожу його від пригніченого стану. І знаєте, це й рятувало наш шлюб.
Я абсолютно безумовно прийняла всіх його друзів. Хоча, треба сказати, що до нас рідко хто приходив у гості без запрошення. Ігор Дмитрович і в цьому був педантом. Усе було розплановано. Він дуже любив, щоб зустрічі відбувалися заздалегідь обумовлено: щоб Світлана підготувалася, щоб накритий стіл. Якщо це дача – то шашлики, баня, більярд. Він усе планував у своєму житті. Абсолютно все. Тож за всі ці роки експромтів у нас було дуже мало. Хіба що щось типу: «А може, завтра по гриби?» – «Ну давай». Або на риболовлю. І тут мушу сказати: я була більшим рибалкою, ніж він. Усе готувала сама: снасті, приманки. Єдине, чого не могла, – взяти до рук того черв’яка (сміється). Коли ми приїжджали, я спершу закидала дві вудки, а вже потім діставала речі з машини. Ігор Дмитрович міг сісти, закурити цигарку, дивитися на сонечко… А я ловила рибу. Його вистачало хвилин на п’ятнадцять. Потім ставало нудно, і йшов гуляти з собакою. А я сиділа до останньої покльовки.
– На прощанні з Ігорем Дмитровичем його великий друг і багаторічний співавтор Юрій Рибчинський згадував, що той був надзвичайно азартною людиною, попри зовнішню спокійність. Навіть пожартував: «Я не знаю, як ми взагалі встигли стільки пісень написати – ми ж увесь час грали в більярд або преферанс!»
– І це абсолютна правда. Поряд з нашим будинком розташований Будинок творчості композиторів, який, на жаль, уже не функціонує – жодного рояля не залишилося. Коли Ігор Дмитрович купив цю дачу, всі дивувалися: «Що ти робиш? Навіщо? Живи собі все літо в Будинку творчості». А він відповідав: «Ні, то – суспільне, а в мене – своє». Саме там, у Будинку творчості, він і почав з друзями грати в більярд. Якось Ігор Дмитрович розповідав, як вони відпочивали там разом із Платоном Майбородою. Постійно бігали на більярд повз його будиночок – туди-сюди. І от одного ранку за сніданком Майборода каже: «Це ж Будинок творчості. Так не можна. Ми приїхали сюди творити. Давайте так: кілька годин граєте – і за роботу. А десь за тиждень, згадував Ігор Дмитрович, дивляться – іде до них Майборода вночі, несе пляшку: «Я чув, ви тут на коньяк граєте?». Отак і його «втягнули» (сміється).
А коли ми вже приїжджали сюди, на дачу, то тут влаштовувалися справжні марафони. Володя Засухін, теж композитор, Юра Рибчинський і Ігор Дмитрович – втрьох на більярді. Потім Володя не витримував, спускався вниз і засинав сидячи у кріслі. А ті двоє – далі. Потім ідуть на кухню, беруть папір і починають розписувати преферанс. І це вже до ранку. А ми з Сашею Рибчинською – на підхваті: то канапки приготувати, то по чарочці коньяку налити. Часом Саша засинала раніше, а я залишалася з ними сама. Ось уже й світає. Здається, награлися. Але хтось: «А може, ще в шахи трошки?» Тільки вони вдвох витримували такий марафон. Дуже цікаві були часи. Востаннє вони грали кілька років тому.
– Вам було важко сказати Юрію Рибчинському, що не стало його найближчого друга?
– Так, я з Сашою була щодня на зв’язку. Потім домовилися, що повідомлю, бо знали, що Ігор Дмитрович йде, лікарі нас попередили. Я написала одне слово: «Все». І три крапки. Вона зізналася: «Юра плаче всі дні».
– Хто з відомих колег Ігоря Дмитровича підтримував вас у ті непрості дні?
– Чесно кажучи, я дуже погано все пам’ятаю. Тільки нещодавно зайшла у месенджер Facebook і Telegram – там дуже багато повідомлень. А зателефонували, мабуть, усі, хто його знав. Було понад 200 дзвінків. Софія Ротару? Ні, вона не телефонувала. А Тамара Гвердцителі передала свої співчуття через спільну знайому. Напередодні, 7 липня, в неї був концерт у Тбілісі. Ця знайома зателефонувала й каже: «Їду до Тамари». Я відповіла: «Зараз скину гроші, купіть, будь ласка, букет від Ігоря Дмитровича». Також передала їй нашу книгу «По той бік роялю». Тамара була дуже зворушена, просила, щоб я вивела Ігоря Дмитровича на відеозв’язок. Але я перепросила: «Ні, Тамарочко, він зараз у такому стані, що не хотів би, щоб ти його бачила».
Ще хочу розповісти про один дзвінок – дуже несподіваний. Це сталося тієї ж ночі, коли я поховала чоловіка. Мені з Москви зателефонувала Віталіна Цимбалюк-Романовська – колишня дружина російського актора Армена Джигарханяна. Вона, як відомо, родом із Києва. Каже: «Світланочко, щиро вам співчуваю. У нас із вами дуже схожі долі». Питаю: «У чому саме вони схожі?» Вона відповідає: «Ну, різниця у віці з чоловіками. Вам дуже пощастило, що у вас його не забрали… А в мене – забрали». «Віталіно, якби хтось тільки спробував відібрати в мене чоловіка, мені було б дуже цікаво подивитися, хто з них залишився б живим», – сказала. І, можливо, ця розмова так і завершилася б, якби в якийсь момент вона не обмовилася: «От якби не СВО…» Я не витримала: «Це не СВО, це кривава війна, яку розв’язав Путін! І ви всі винні в тому, що сталося. Ходили, голосували за нього, всадили на трон!»
«Боже, навіщо ви так агресивно? – вона ще й здивувалася. – Я так мрію приїхати в Україну. Але в мене немає такої можливості, розумієте?» – «Ні, не розумію. Ви киянка – чому сидите в Москві?» А вона: «У мене у Києві квартира стоїть зачинена, треба ремонт робити, прибирання». У мене аж волосся дибки стало: «У нас пів країни в руїнах! Люди залишились без домівок, ракети літають над головами, ми не спимо ночами! А вас турбує безлад у квартирі?! Ви взагалі себе чуєте? Як вам не соромно?! Забудьте про Україну. Ви нам тут не потрібні. Сидіть у своїй Москві й ковтайте крокодилячі сльози«. І поклала слухавку.
– Пані Світлано, чи снився вам Ігор Дмитрович у ці дні?
– Знаєте, є така притча: біля воріт раю померлих зустрічають їхні собаки. І мені приснився дуже гарний сон… Він ішов із собаками. Я не роздивилася, з якими саме, але точно побачила: він був надзвичайно щасливий. От зараз розповідаю – й мурахи по шкірі… Можливо, цим сном він хотів сказати мені, що ця притча – правда. Як наші собаки реагують на його відсутність? Дуже боляче. Особливо Буся – наша найстарша. Цілий тиждень вона не відходила від його дивана. Відмовлялася їсти. Я не знала, що робити – годувала її з рук. Вона тільки водичку пила сама. Поп’є – і знову або на диван, або на підлогу біля його ліжка. Це важко описати словами.
– Багато хто думав, що Ігоря Дмитровича поховають на Байковому кладовищі. Це було його останньою волею – бути похованим на Берковецькому?
– Так, це була його чітка воля. Дуже дивно, але він ніби відчував, що його час наближається. Десь за пів року до смерті сказав: «Це моє останнє літо, Світлано. Ти маєш бути готова». У Ігоря Дмитровича на Берковецькому кладовищі похована мама. Він сам встановив дуже красивий пам’ятник – дві плити. І завжди казав: «Оця друга – для мене». Усі друзі, хто бував у нас останні місяці, чули від нього одне й те саме: «Мене – тільки до мами». Він повторював це неодноразово. Сотні разів.
– В одному з нещодавніх інтерв’ю ви сказали, що були здивовані тим, що не прийшли попрощатися з Ігорем Дмитровичем представники офіційних структур.
– Я не хочу про це зайвий раз згадувати. Просто сприйняла це як факт. Але, вибачте, прощання відбувалося у філармонії – це в двох кроках від консерваторії, за декілька хвилин пішки від КМДА, поруч – і Міністерство культури. Ну як можна було не прийти й не попрощатися з Покладом? Ви можете мені це пояснити? Я не розумію, як так могло статися.
– Багато десятиліть Ігор Дмитрович дружив зі співачкою Ніною Матвієнко…
– Це була дружба не на роки, а просто – на віки. Цікаво, що Ніна якось зізнавалася, що свого часу дуже боялася Ігоря Дмитровича. Казала: «Як я вас боялася!» Вона завжди називала його на «ви»: «Я ж знала ще з часів колективу «Мрія», який ви суворий! Коли вас бачила, мені хотілося сховатися кудись. Але якщо б не ви, так би я і стояла десь у третьому рядочку хору Верьовки». Він її розгледів, пророкував сольну кар’єру – і вона віддавала цьому належне.
– Чи правда, що пісню «Ой летіли дикі гуси», яку неперевершено виконувала Ніна Матвієнко, спочатку співала інша виконавиця?
– Так, це правда. Пісню спочатку виконувала Лідія Відаш, і з нею навіть посіла друге місце на Всесоюзному конкурсі артистів естради. До речі, тоді Алла Пугачова отримала третю премію. Але автори – Ігор Поклад і Юрій Рибчинський – відчували, що це не зовсім той голос, якого потребувала ця композиція. Вони продовжували пошуки. І коли Ігор Дмитрович побачив Ніну Матвієнко, сказав: «Оце воно». Вона була не першою виконавицею пісні, другою, але на все життя. Ця пісня, як і багато інших, – результат надзвичайно копіткої роботи. Поклад і Рибчинський завжди працювали саме так. Перечитували величезну кількість літератури: українські прислів’я, приказки, коломийки – усе, що могло допомогти наблизити звучання до автентичної української етнічної музики й мови. Вони шукали слова, які в повсякденному житті майже не вживаються, але несуть глибоку емоційну силу.
Тільки на одну фразу «Ой летіли дикі гуси» Юрій Рибчинський списав кілька шкільних зошитів. Лише після того, як вона народилася, почав складатися повноцінний текст. Музика була вже майже готова, але і її згодом неодноразово змінювали. Вони могли переробляти пісню десятки разів, поки не відчували: ось тепер – так, як треба.
– Пані Світлано, відомо, що у вас з Ігорем Дмитровичем не було власних дітей. Чи замислювалися ви над усиновленням?
– Так, звісно. Ми дуже цього хотіли. На початку 90-х справді серйозно займалися питанням усиновлення. Але ви ще молода й, можливо, не уявляєте, якими складними були тоді часи. Нас тоді відмовили, відговорили. Згодом я почала думати: можливо, так і мало статися. Цілком імовірно, що Господь не дав нам дітей, бо моє життя було призначене для іншої місії. Не впевнена, що змогла б зробити все те, що зробила для нашої родини, якби мала дитину.
Зустріти в житті таку людину, як Ігор Дмитрович, – це справжній подарунок від Бога. У ньому не було й краплі марнославства, але він був амбітним і честолюбним. Чітко усвідомлював своє покликання, знав, що талановитий, і ставився до своєї творчості з неймовірною відповідальністю. Міг переробляти пісню десятки разів – через якусь дрібничку, що його не влаштовувала. Я ще після першого прослуховування могла сказати: «Це геніально», а він лише заперечно хитав головою. Перед тим як писати пісню, він спочатку розробляв її драматургію. А мова ж не про виставу – про пісню, уявляєте?
– Не секрет, що Ігор Дмитрович пішов із життя через онкозахворювання. У свій час такий самий діагноз поставили і вам.
– Я ніколи не приховувала, що пережила онкологію. Навпаки – навіть стала адміністраторкою однієї з найбільших онкогруп. Вважаю, що не можна закопувати проблему десь глибоко в душу. Потрібно навпаки – намагатися зрозуміти, що з тобою відбувається, шукати свого лікаря. Роками буквально кричу: «Люди, серйозно ставтеся до свого здоров’я!» А коли чую, як якісь шарлатани радять лікувати онкологію лимонами або викачуванням у бабок – мене просто вивертає. Я отримала діагноз у 2013 році – була операція, променева терапія. Внаслідок цього – запалення шкіри, яке досі не можу вилікувати.
Але головне – жодна людина з таким діагнозом не може сказати: «Я повністю здорова». Рак – він як звір, який дрімає десь в організмі. У середовищі онкопацієнтів кажуть: «Мій дракон спить». Це стан ремісії. Саме тому я дуже хвилююся зараз, бо рак «харчується» стресом. І хоча я опинилася в абсолютно трагічній ситуації, намагаюся тримати себе в руках. Стримую сльози, уникаю істерик. Якось моя лікарка сказала: «Ви навіть не уявляєте, скільки рецидивів ми побачили після початку великої війни. До мене повернулися хворі, яких не було десять років». На жаль, Альона Юріївна вже пішла у засвіти. А за нею – і Ігор Дмитрович, який теж був її пацієнтом.
Ігорю Дмитровичу поставили діагноз у 2023 році. Ми проходили лікування, і були періоди, коли він почувався досить непогано. А наприкінці липня в нього стався інсульт. Його доправили реанімобілем до «Феофанії». Нам створили чудові умови, все було на найвищому рівні. Але я подивилася на це все й сказала: «У нас є ідеальна медсестра, яка може виконувати всі необхідні маніпуляції вдома. Відпустіть нас, будь ласка, додому». У лікарні він пробув лише два дні. Медсестра приходила, ставила крапельниці, все було організовано так, як він хотів. Він постійно повторював: «Хочу бути вдома». Я бачила, що на деяких сайтах написали, що Ігор Поклад помер у лікарні. Ні, це неправда. Він відійшов у мене на руках.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Ларисою Кадочниковою – про любовні таємниці Миколайчука, фатальний жарт Параджанова та секрети родини Ступки.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA і Viber. Не ведіться на фейки!
