За інформацією: Суспільне Чернівці.
Валерій та Віктор Личаки. Колаж Суспільне Чернівці
Брати Личаки з Глибоки Чернівецької області пішли на фронт добровольцями. Валерій зробив це у 2014 році. Віктор у цей час волонтерив. Згодом обоє виїхали за кордон, але повернулись у 2022 році, щоб піти у військо. Брати були у різних бригадах, але обоє тричі отримали поранення. Суспільне Чернівці розповідає, яким був їх шлях як військових майже по всій лінії фронту.
Братам по 47 років. До початку АТО вони працювали у ДСНС.
"Різниця між нами три години. Віктор старший. У дитинстві ми домовлялись: якщо матимемо синів, назвемо їх на честь одне одного. Так і зробили. Він назвав сина на Валерієм, а я — Віктором", — каже Валерій.
Брати воювали на фронті майже по року. За цей час вони бачились двічі — коли Валерій приїхав до бригади Віктора із волонтерською допомогою у Миколаївську область. Наступна зустріч відбулася у госпіталі, коли обоє були поранені.
У 2014 році, коли Валерій вперше пішов на фронт, став командиром розвідки батальйону. На цю посаду повернувся і під час повномасштабного вторгнення. Однак через отримані травми більше не може виконувати бойові завдання — тепер працює у центрі комплектування в Глибоці.
Віктор Личак. Фото: Віктор Личак
Валерій Личак з побратимом. Валерій праворуч. Фото: Валерій Личак
Сирський відзначив Віктора за операцію у селі Верхньокам'янське
Віктор на фронті був головним сержантом роти. Його основним обов’язком було підготувати особовий склад до штурмів.
"Дуже багато відповідальності. Це стрільби, на всіх локаціях проводимо штурми, готуємось до нових справ. Тобто ми фактично працюємо цілодобово", — каже Віктор.
Віктор виконував бойові завдання у кожній області по всій лінії фронту. За час служби отримав три поранення. Вперше — у травні 2022 року, коли він з бригадою на Сіверському Донцю не давали російській армії перейти через переправи. Після цього поранення на ВЛК сказали, що він більше не непридатний для служби у десантно-штурмових військах.
"Я добровільно написав рапорт, що я хочу далі служити. Через місяць пішов далі воювати. Тоді я поїхав у Верхньокам’янське", — каже Віктор.
За важкі бої у селі Верхньокам'янське на Донеччині Віктора відзначив командувач Сухопутних військ Збройних сил України Олександр Сирський. Тоді ворог намагався прорвати оборону, але бригада Віктора не лише не допустила прориву, але й нанесла окупантам втрати.
Після третього поранення, яке Віктор отримав у грудні 2022 року під Кремінною, він більше не зміг виходити на бойові завдання.
"Під Кремінною під час штурмів з дрона на мене і на товариша скинули гранату. У окопі, де ми були, була протитанкова міна – ми встигли її забрати, а тоді прилетіла граната і розірвалась. Хвиля пішла на мене – у мене було 36 уламків в обличчі, опіки другого ступеня, ще багато уламків у тілі та контузія. Я дуже вдячний лікарям, вони гарно мене зліпили до купи", — каже Віктор.
Тепер він завершує реабілітацію та є військовослужбовцем у резерві.
Валерій повернувся з Ізраїлю, щоб піти на фронт
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Валерій був в Ізраїлі. Там працював майже рік до вторгнення. В Україну він повернувся на початку березня 2022 року.
"І встиг ще поїхати до брата з волонтерськими запасами. Знаєте, такий парадокс вийшов, що у 2014-2015 роках він до мене їздив, а на початку 2022 року я їздив до нього", — каже Валерій.
Після повернення у ЗСУ Валерій знову обійняв посаду командира відділення розвідки батальйону. Він мав готувати групи військових для збору інформації у противника та до бойових дій, зокрема і на місцях, де перебуває російська армія.
"Тихо прийти, тихо піти" — так у нас говорять. Основна робота – працювати з людьми, які працюють на літальних апаратах: дронах та безпілотниках", — каже Валерій.
Перше поранення Валерія було кульовим — на Донецькому напрямку куля влучила у ногу, вийшла і розірвала литковий м'яз. Згодом у селі Берестове військовий отримав другу контузію.
"Тоді танк вистрілив у будинок, за яким я був. Мене ще накрило уламками від того будинку – кров з вух і все решта. Третя контузія також була на Донецькому напрямку. Ми повертались після штурму, коли прилетів міномет. Поїхав ще раз не передову і вже там командир батальйону сказав, щоб я лікувався та був у резерві".
Читати ще
Читати ще «Йшов воювати, а не відсиджуватися». Історія механіка з Буковини, який втратив ногу на війні й служить в ТЦК
Читати ще Валерій Краснян — доброволець, «кіборг» та Народний Герой України. Спогади дружини та побратима про Барса
