"Я вдома. І це не сон". Морпіх Андрій Ординський розповів про знущання у полоні РФ та реабілітацію після повернення

Морпіх Андрій Ординський, який пробув у полоні РФ 1138 днів. Суспільне Дніпро/Юрій Тинний

"Їхні сили переважали в п'ять разів, а то навіть і більше". Початок повномасштабної війни та оборона Маріуполя.

Все було як завжди ми виїхали на бойове завдання 6 грудня 2021 року. Всі думали що все як завжди, якісь там демонстраційні дії на кордоні з Ростовським районом. Але потім з часом ми зрозуміли, що це не просто демонстраційні дії. Ми зрозуміли, що щось відбувається, але насправді нам командири нічого поки не говорили, ми навіть не знали. Ми живемо далі, воюємо, як і воювали раніше в АТО.

Я ще навіть випросив тоді відпустку. Приїхав 13 лютого 2022 року додому і ввечері мені дзвонить командир: прийшов наказ повертатися назад на бойові у Маріуполь. О 06:00 прокинувся, поцілував дочку, дружину і вирушив в Маріуполь. З 23 на 24 лютого вже оголосили тривогу й ми були в режимі бойової готовності — повністю екіпіровка, обладнання, все. Підготувалися до рішучих дій, рішучого наступу і стали на свої позиції. З ранку, о 04:00 почалися перші прильоти КАБів, авіація почала нас щільно накривати, також артилерія, танки, піхота пішла повним ходом в сторону наших позицій. Їхні сили переважали втричі, в п'ять разів, а то навіть і більше, тому не було такої можливості, щоб втримати ці позиції.

Ми приїхали на завод Іліча і там і залишилися до останнього моменту. Далі ми нікуди не поїхали, тому що ми вже опинилися в кільці. Починаючи з 26 лютого й закінчуючи 12 квітня 2022 року, ми були там.

"Я сказав, щоб шукали мене або в полоні, або серед загиблих". Про здачу в полон РФ у квітні 2022 року

Була серія невдалих спроб прорватися з оточення. Перша спроба це була з 10 на 11 квітня, це була масштабна спроба така, щоб повністю всі підрозділи зібрали свою техніку, озброєння, й намагалися вийти. Ми вийшли за межі самого заводу, але зрозумівши, настільки там щільне кільце й настільки було втрачено людських душ та техніки на тому місці, було прийнято рішення повертатись назад.

Потім 12 квітня зранку, о 03:00 чи 04:00, ми намагалися другий раз прориватися. Це фатальна спроба була, так сказати. Ми вийшли буквально на 100 метрів і все, нас просто зустріли, ствол танка тобі дивиться в обличчя, і нам показали розвертатися і йти назад. Коли ми повернулися у бункер — ми вже дізналися, що все, ми вже в полоні офіційно. Нам дали зв'язок, сказали, що можете зателефонувати й сказати останні слова, сказати де ви, і що з вами далі буде. Я подзвонив і назвав прізвища тих, хто зі мною, щоб передали далі інформацію, про тих, хто в полоні. Я сказав, щоб шукали мене або в полоні, або 200. Варіантів було два, третього не дано, як так кажуть.

Усі наші речі, коштовні речі були відібрані відразу вже. Обручки, золоті ланцюжки, годинники, телефони, в кого залишилися гроші. Вони говорили нам: “Мені нічого не треба. Потрібні тільки гроші й твоя зброя”. Це їхні слова. Коли у мене забирали обручку, я сказав що це обручка, пам'ять від дружини, вони кажуть: "Мені все одно, це зброя". Бездушні люди вони, були з метою наживи.

Про "коридор смерті" в Оленівці

Найцікавіше почалося в Оленівці, адже коли ми туди приїхали, почалась так звана "прийомка". Це коридор, з двох сторін якого стоять вертухаї, хто в піксель вдягнутий, в російську форму, хто в чому, хто в синій формі. Молоді хлопці, нормальної такої тілесної статури. В кого палиця, а в кого ціпки були, біти були, ремені косою сплетені. І почалась "прийомка": виходиш з автобуса, називаєш своє прізвище, ім'я, по батькові, військове звання та посаду. Далі світять тобі ліхтариком в кінець цього людського коридору і ти маєш бігти на цей ліхтарик. Ти біжиш й отримуєш усім, що було в них руках. Це ми прозвали коридором смерті, тому що там, дійсно, двох людей було забито до смерті.

17 чи 18 квітня, точно не пам'ятаю. Нас завантажили в автобуси, і ми поїхали на Суходільськ (окуповане з 2014 року місто на Луганщині — ред.). Нас звісно зв'язали — руки були зв'язані й очі. І всі ходили в автобусі й наглядали за нами. До когось підійдуть й прикладом стукнуть, іншого просто з ноги вдарять. Ти сидиш зігнутий постійно, руки за головою зв'язані, рухатися взагалі неможливо було. Ти говориш, що тебе все позатікало й хочеш якось переміститись, так підійдуть й копняка дадуть — перемістили. Ти на бік впав й лежиш вже, відпочиваєш. Тобі вже краще, хоч ноги не німіють.

Потім почалися допити, приїхали слідчі з Москви. Почали знову допитувати, якщо ти водій, то вони стверджують, що ти — снайпер. Приходили ці чеченці з ножами, казали : "Зараз я поріжу, зараз тобі яйця відріжуть". Залякували, щоб ти видавав якусь інформацію, або про себе сказав неправдиву інформацію.

"Якщо б'ють, то, мабуть, не додому". Про переведення до російського СІЗО

Настало потім 24 квітня і прийшов начальник. Він каже: "Зараз я називаю прізвище, заходите, заберете свої речі, вдягаєтесь і їдете додому". Ну, ми ж зраділи, що додому їдемо, все чудово, все прекрасно. Але насправді то не так.

Зв'язали руки й ноги, очі зв'язали, закинули в КамАЗи, побили по голові. Ну, ми зразу зрозуміли, що це вже не додому. Якщо б'ють, то, мабуть, не додому. Привезли нас на аеродром, вивантажили. Сказали, що летимо в Київ. Прилітаємо, відкривається апарель, заходять і починають кричати: "Хай живе Росія!", "Ласкаво просимо до пекла. Ви думали, ви приїхали в Київ? Та ні, ви приїхали в пекло. Вас Київ не чекає, від вас Київ відмовився”. Деморалізація стану і тому подібне.

Приїхали ми в цю ж Вязьму (Смоленська область РФ — ред.), в СІЗО. Почалась знову "прийомка". Ми не боялись нового місця, ми боялись цієї самої "прийомки", тому що кожна може бути останньою, фатальною.

Відкриваються двері, сходи опускаються, ти сідаєш на підлогу в автозаці, випрямляєш ноги, руки в тебе зв'язані, очі зав'язані, і тебе просто вертухай починає стягувати за ноги. Якщо ти упав вдало, то тобі пощастило, якщо ні, то — ні. Починають тебе ногами гамселити одразу, собак нацьковувати.

"По мені просто стрибали, тому що я поворухнувся". Про знущання в російському полоні

Нас закинули в тимчасову камеру, поставили на коліна. Потім з часом, кожні п'ять хвилин почали приходити різні наглядачі, вертухаї, не знаю, хто там взагалі був. Постійні крики, могли просто підійти й у двері бити, потім почали включати гімн Росії. Кожні п'ять хвилин гімн Росії, якщо ти не встав, заходять, б'ють палицями. Води не давали навіть в туалет сходити.

Привели нас до бані, посадили знову на коліна, голова в землю дивиться, лоб впертий в землю. В цей час, коли ми лежимо, якщо ти поворухнувся, то тебе вже топчуть. По мені просто стрибали, на спину ставали й стрибали, тому що я поворухнувся, бо заніміли ноги.

Розв'язали очі й руки та говорили, що треба три секунди, щоб роздягнутися. Я швиденько намагаюсь роздягатися, а мене шокером б'ють. Один шокером, інший — палицею з боку лупцює. Три секунди, кажуть, пройшло, і знову шокером. Просто знущання було.

Когось там взагалі в окремій кімнаті катували, комусь праскою припалюють щось. Страх, якщо згадаєш. Не дай Боже комусь це пережити ще раз.

Огляд лікаря. Я ж розказав, що був компресійний перелом 12-го грудного хребця. Він говорить: "Все нормально, значить, тебе вилікуємо — відіб'ємо повністю". Кажу про те, що синій від побоїв. А він каже "Тебе щось бджоли покусали, мабуть, малувато". І починають мене знову гамселити. Каже: "Так краще, так ти синіше, однотонний".

Ранок починався о 06:00. Була зарядка, ну як зарядка, це важко було так назвати, це просто прокачування. Ми просто втрачали свідомість від цього прокачування. Потім три хвилини на ранковий туалет і тому подібне. Якщо не встиг, то це твої проблеми. Потім після ранкового туалету був так званий сніданок — шматочок хліба, який просвічується як чипси і якась сира каша залита сирою водою. Ну і чай, не знаю, ніби там вже носки попрали, і на запах, і на вигляд.

Дві секунди поїв, стоїш. Цілий день стоїш. Як присів або сперся, то відкриваються двері й вже ти на коридорі й цілуєш підлогу, відтискаєшся від неї, або ж тебе просто б'ють й собак нацьковують. По-різному було.

Після цього ввечері могли змусити присідати. Тисячу разів міг присісти. Були хлопці, які рекорди ставили, він за один підхід по дві тисячі разів присідав.

"Я вірив, що моя сім'я в безпеці". Про те, що допомагало триматися у полоні

Постійно говорили вас ніхто не жде, ваша сім’я мертва тощо. Найбільше мене вибісило коли я був на детекторі брехні й жіночка розпитувала в мене. Каже: "Загадай будь-яку цифру і напиши її на аркуш", дає мені аркуш, я пишу там цифру два. Вона каже: Чому два?", я ж кажу: "Тому, що коли я їхав з дому, моїй донечці було два з половиною роки". Вона у відповідь: "Ну, добре. А я думала, це кількість дітей, яких ти вбив і з'їв". Ну, я сиджу далі спокійний, тому що мені немає чого приховувати. Потім така: "А ти знаєш, а може твоєї дочки вже давно немає? Ти ж не знаєш, чи Україна зараз є або немає? Може, і дочки твоєї вже немає?".

Триматися – це сім'я. Я вірив, що моя сім'я в безпеці. Поки я не знав, де вони знаходяться й що з ними, я дуже сильно переживав. Після того як я отримав першого листа, майже через два роки, то мені дружина написала, що вона отримувала мій лист, найперший, який нам дали написати. Я пам'ятаю, це було 22 вересня 2022 року, це перший лист, який вона написала.

А отримав я його через півтора року, аж у 2024 році, якщо не помиляюсь. Можу заплутуватись трішки з датами. Написала, що в них все нормально. Далі теж приходили листи і я вже складав собі ланцюжок подій — де вони, що з ними відбувається, і чим займаються взагалі. Також фотографії дружина постійно присилала з донечкою, всі їхні досягнення. Це було дуже приємно, це дуже підбадьорювало і підтримувало мене. Але були моменти, коли дійсно руки опускаються й ти не знаєш, коли вже цей час прийде, коли тебе звільнять. І вже просто хотілося, щоб сім'я жила далі своїм життям. Щоб вони вже відпустили мене, щоб і мені краще стало, і їм легше було. Так сталося, що мене раніше обміняли, чим дружина отримала того листа сумнозвісного, де я писав щоб вони жили своїм життям.

Зустріч Анастасії й Андрія після обміну військовополоненими. Особистий архів Анастасії

День обміну та зустріч з близькими

Настав наш час 22 травня 2025 року. Це було дуже швидко — нас збирали, тому що в той момент нас їхало 100 чоловіків, якщо не помиляюсь, на відправку. Саме з цього СІЗО, це була сама глобальна відправка, такого раніше ніколи не було. Якщо їздили, то від двох до п'яти людей максимум. Ну, нас, відповідно, швидко всіх в баню привели, ми помилися, ніхто нікого не чіпає.

Одягнули, ну так, задля годиться, чисті речі на нас, фотографії поробили, роздягнули й назад в камеру позапихали. Потім ближче до вечора, десь о 15:00 чи о 16:00, нас знову виводять з камери, дають пакет з речами. Це були речі, в яких ти приїхав туди.

На пункті обміну пересіли у свої автобуси й поїхали на нашу територію. Неподалік від пункту обміну висадилися, нас зустрічали вже наші представники з військових частин, преса також. Корштаб Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненимизустрічав нас, Павлюк Юлія тоді зустріла мене. Підходить до мене й каже: "А ти ні з ким не хочеш зв'язатися? Нікому не хочеш зателефонувати?". І показує мені, що набирає мою дружину. В мене в голові була така каша, я не розумів, що відбувається. Це був стрес якийсь, я боявся розчарування. Поговорили, дружина каже: "Я до тебе приїду з дочкою. Мати приїде, сестра приїде з Льошею". Приїхали вони ввечері і їх пустили всього-то на 10 хвилин, але і 10 хвилин для мене тоді було достатньо. Ці 10 хвилин… Я був дуже радий бачити доньку, дуже радий був бачити дружину. Це мене дуже розчулило. Я не знав, куди себе подіти. Мені не хотілося ні лікування, ні обстежень. Вже хотілося просто повернутися додому і бути поряд з ними.

Для мене донька залишилася тією самою маленькою дівчинкою. Зараз вже з часом я розумію, що вона виросла. Вона розумна, говірлива дуже, багато хоче дізнатися, запитує постійно.

Морпіх Андрій Ординський разом з дружиною та донькою. З особистого архіву Андрія Ординського

"Найважче це соціалізація, адже ти втратив три роки життя". Про реабілітацію та повернення до цивільного життя

Я зараз проходжу ще лікування та реабілітацію. Захворів на туберкульоз, закрита форма. Зараз уже пройшов лікування, все добре. Залишились незмінні процеси. Також втрата слуху часткова, і зору також. Через те що я неодноразово по голові отримував — постійні головні болі. Коліна болять, спина. Зараз прийшли результати також цього холтераДобовий моніторинг ЕКГ або холтерівське моніторування, є неінвазивним методом оцінки електричної активності серця впродовж тривалого періоду, зазвичай протягом 24 годин.. Тож там також якісь є проблеми зі серцем. Зараз буду з кардіологом вирішувати.

Повернувшись в полону, я побачив, що за нас стоять, нас чекають, за нас борються. Взагалі волонтери всі підтримують, всі допомагають. Тому дуже їм дякую за це. Мені дуже приємно було. Якось від душі відлегло, тому що нам говорили, що про нас забули, кинули й ми нікому не потрібні. Насправді повертаючись сюди, розумію, що ми всім потрібні. Коли ми їхали навіть тоді в автобусі, після обміну, це була просто нескінчена колона прапорів. На узбіччях дітки маленькі стояли з прапорами. Літні люди, дорослі люди, всі стояли з прапорами, зустрічали нас. Дуже раді були нас бачити.

Коли я був вдома саме, коли зайшов у квартиру, то я вже зрозумів, що я вдома, що це дійсно не сон.

Найважче це соціалізація, мабуть. Ти втратив три роки життя, і ти не знаєш, що зараз трендове. Ми думали, що тут все дуже погано, все в руїнах, нічого не робиться, нічого не розвивається, нічого не працює. Але приїхавши сюди, ми зрозуміли, що тут життя вирує. Люди далі живуть, вони змирилися з тим, що війна. Вони допомагають, вони знають, що вона є, але життя йде.