Футбольне братство не знає вікових і просторових меж. На всіх континентах і в будь-якій компанії цінується знання і розуміння секретів «короля спорту», любов до цієї гри.
Едуард Лучин
Мабуть, саме на ці якості Едуарда Лучина звернули увагу заслужений тренер України, на той час директор ДЮСШ «Чорноморець» Анатолій Зубрицький і голова ДСО «Водник» Ігор Яковенко. Незважаючи на свої явно неспортивні дані, цей кволий невисокого зросту хлопчина вирізнявся вмінням керувати своєю аматорською командою на майданчику, тонким розумінням гри та лідерськими якостями.
Тому й надійшло запрошення попрацювати на футбольній ниві. Едуард був щасливий тим, що буде поруч зі своєю улюбленою командою «Чорноморець» і професійно сприятиме розвитку улюбленої гри. Він ні секунди не роздумував над пропозицією, хоча й заробляв на Одеському дослідно-механічному заводі більше ніж удвічі.
Починав Лучин на посаді інструктора-методиста, але незабаром Анатолій Зубрицький запросив його працювати з дітьми у Спеціалізованій дитячо-юнацькій футбольній школі олімпійського резерву. Футбольний гуру бачив, що Едік не просто любив футбол, а жив грою, знав сильні та слабкі сторони гравців «Чорноморця». Він приходив на тренування хлопців із ДЮСШ і досить влучно міг сказати про перспективи того чи іншого юного футболіста. Що вже було говорити про найкращі команди та гравців? Тут із Лучиним мало хто міг посперечатися.
Усе це йому знадобилося, коли він почав набирати в СДЮФШОР юних футболістів і тренувати їх. Едуарда Петровича часто бачили на уроках фізкультури в школах і на турнірах «Шкіряного м’яча». Так, у зовсім юних Іллі Цимбаларі та Юрі Никифорові він розгледів майбутніх зірок футболу. Уже потім, вигравши чимало титулів, обидва у своїх анкетах завжди вказували: перший тренер — Едуард Петрович Лучин.
А скільки було пацанів, які хоч і не досягли майстерних висот, але на все життя залишилися вдячні своєму першому тренеру за науку про спорт і життя…
Згадую і я наші бесіди, як і зустрічі футбольних оглядачів одеських газет з Едуардом. Він не просто коментував-пояснював дії гравців під час матчів вищої ліги, а, здавалося, відстежував думки тренерів команд, переконливо розбираючи причини і наслідки їхніх рішень.
Ця футбольна мудрість підкріплювалася постійним прагненням вчитися. Свою освіту на спортивній ниві він продовжив, закінчивши з «червоним» дипломом Івано-Франківський технікум фізичного виховання, а згодом і факультет фізичного виховання Одеського педагогічного інституту імені К. Д. Ушинського.
Його професіоналізм помітили і тут — незабаром Едуарда Петровича запросили викладати на кафедру спортивних ігор, а паралельно ще й тренувати студентську збірну педінституту, яка 1986 року виграла чемпіонат Одеси.
* × ×
Треба зауважити, що в радянські роки футбол якось примудрявся поєднувати свій королівський спортивний статус із партійним, будучи залученим у соціальне управління народними масами. Ось чому на місцях більшість апаратників вважали досягнення ввірених їм команд одним із найважливіших напрямів ідеологічної роботи. Бувало, вони завзято билися між собою, нехай і не безпосередньо.
У такі партійні ігри Лучин, зрозуміло, особливо не вникав. І коли головний тренер «Чорноморця» Ахмед Алескеров звернув увагу на талант Едгара Гесса, з футболістом душанбинського «Паміру» зустрівся саме Едуард Петрович, переконавши його переїхати до Одеси. І все було б чудово, якби не вибухнув всесоюзний скандалище…
Із розгромною статтею «Ривок капітана» в кампанію проти переманювання гравців вступила «Комсомольская правда». Далі на неї відреагував всемогутній орган ЦК КПРС газета «Правда», словами свого кореспондента заявивши: «Такі Едіки нам не потрібні!» До Одеси оперативно десантували комісію на чолі з Генеральним прокурором СРСР, щоб покарати «винних» і, насамперед, Лучина. Лише втручання партійного лідера України Володимира Щербицького поставило крапку в цих партійно-спортивних розбірках.
А потім настали тривожні 1990-ті. У Едуарда Петровича тяжко хворіла мати, яка не вирізнялася міцним здоров’ям — давалися взнаки роки ув’язнення в сталінських таборах, де 1954-го під карагандинським небом і народився Лучин. Щоб син вижив, мати обмінювала свою табірну пайку на порцію молока. Вона всіма силами боролася за маленького Едіка, пам’ятаючи про його батька, який із табору на свободу так і не вийшов.
— Я завжди пам’ятав, що своїм виживанням я зобов’язаний мамі, — розповідав Едуард. — Цього разу я був зобов’язаний врятувати її. Тому й прийняв рішення виїхати до США, щоб там зробити матері складну операцію на серці. У пострадянській Україні в той період це було неможливо.
…Діяльність у Нью-Йорку він розпочав будівельним підмайстром: по 12 годин стояв на колінах і віддирав лінолеум від бетонної підлоги. Мабуть, тільки пристрасть до футболу і любов до спорту дозволяли відволіктися від не найлегших думок. Він продовжував стежити за грою найкращих команд, новинами «короля спорту». І доля знову відплатила йому.
На початку 1990-х американці, які виїхали з СРСР, дивилися матчі чемпіонату світу по телебаченню лише англійською мовою. Це приносило певну незручність, хоча чи не в кожному будинку емігрантів нової хвилі був приймач із паралельним озвученням передач від популярної станції WMNB.
Ось тоді в Едуарда Петровича і народилася ідея — у своїй особі поєднати ці два засоби масової інформації. Він зателефонував до редакції WMNB і повідав про свої коментаторські здібності. Там зацікавилися і вирішили випробувати Лучина під час матчу Канада — Бразилія. У його екзаменаторах опинився і відомий спортивний журналіст Євген Рубін, який вже після першого тайму потиснув Едуарду руку і висловив захоплення репортажем, знанням футболу і характеристиками гравців. Далі вони на пару так і відпрацювали весь фінальний турнір ЧС-1994.
Після чого одеситу запропонували вести ще й щоденні спортивні новини у вечірній програмі «Пульс планети», а також недільну підсумкову передачу. Відтоді минуло тридцять років!
Лучин так і залишився вірним WMNB.
* × ×
Треба знати невгамовну енергію Едварда, який завжди і за будь-яких обставин зберігає оптимізм і має іскрометне почуття гумору, щоб повною мірою уявити собі інтонації і тональність його телевізійного спілкування з емігрантською Америкою.
Люблячи життя і допомагаючи людям, Лучин встиг і в Штатах створити спортивну спільноту ветеранів, домігшись для неї статусу некомерційної організації без сплати податків. Так, згодом цей фактор привернув увагу нечистих на руку ділків і об’єднання розпалося, але, вже маючи за плечима негативний досвід, Едуард Петрович знову зібрав однодумців в Асоціацію ветеранів спорту, яка торік відзначила своє 20-річчя.
Щорічно в грудні Асоціація влаштовує в Нью-Йорку Олімпійські бали, на яких бувають і одесити. Серед них — олімпійці Микола Авілов і Ян Железняк, Олена Соколовська та Любов Рудовська, ветерани «Чорноморця» В’ячеслав Лещук і Валерій Поркуян, а також спортивні журналісти Анатолій Мазуренк і В’ячеслав Кульчицький…
Уже традиційними стали й футбольні турніри пам’яті Валерія Лобановського та одеського тренера Матвія Черкаського, меморіали 11-го вересня та 11-ти ізраїльських спортсменів, які загинули від рук терористів на Іграх 1972 року в Мюнхені. Беруть участь у них не тільки вихідці з колишнього Союзу, а й, скажімо, нью-йоркські команди поліцейських і пожежників.
Особливого статусу набули такі зустрічі після початку путінської агресії проти України. Це вже не просто футбольні матчі, це — постійні акції солідарності, збори коштів на потреби ЗСУ, демонстрація підтримки народу України в боротьбі за свободу і незалежність, що проходять під девізом «Одна — єдина! Разом з Україною!»
Спорт не може бути поза політикою, вважає Лучин і доводить цю істину у своїх спортивних передачах, наповнюючи їх любов’ю до рідного міста, надіями на якнайшвидшу перемогу і звільнення України. І тепер уже слова Едуарда чути не тільки всередині США.
На хвилях «Голосу Америки», куди його періодично запрошують коментувати важливі спортивні події у світі, він неодноразово нагадував слухачам багатьох країн про необхідність усунення Росії та Білорусії від участі в Олімпійських іграх у Парижі. І, вливаючись у хор таких же волелюбних голосів, його щирість і невгамовна енергія дають свої плоди.
Під час Олімпійського балу мер Нью-Йорка Ерік Адамс з екрана монітора привітав американську Асоціацію ветеранів спорту з 20-річним ювілеєм. Почесну грамоту від імені мера вручили її президенту Едуарду Лучіну (у центрі) Алек Брук-Красний (зліва) і Вільям Колтон, що представляють місто Нью-Йорк в Асамблеї штату Нью-Йорк.
* × ×
А сьогодні член Всесвітнього клубу одеситів, володар почесного звання «Людина справи», заснованого газетою «Вечірня Одеса», президент американської Асоціації ветеранів спорту Едвард Лучин відзначає своє 70-річчя.
Його друзі та ветерани спорту, любителі футболу та журналісти, політики та представники мерії Нью-Йорка зберуться, щоб привітати і сказати слова подяки за його багатогранну діяльність у служінні людям і футболу.
І ще вірному й надійному лицареві «Короля спорту» буде безліч дзвінків і дружніх послань із різних міст світу, зокрема — з Одеси.
Олександр ФЕДОРОВ, майстер спорту
