Колаж: Оксана Гладкевич
Все свідоме життя Іван робив вибір на користь України: у спорті, вболівальницькому русі, тренерській діяльності, а згодом й — у захисті від окупанта.
Наймолодший серед 6 дітей, проте з надрозвиненими лідерськими якостями ще з юних років. Спорт, фанатський рух, національна ідея та спротив, тренування молоді, чемпіонат світу, захист країни та залишена по собі невимовна втрата.
«Масштаби його діяльності та те, для скількох людей він був прикладом та наставником, ми осягнули лише після загибелі Вані. Коли я приходжу на події із вшанування пам’яті, завжди знайдуться люди, які його знали. А вихованці у спортивному клубі та молодіжних рухах ставилися до нього як до другого батька, наставника, мали за приклад для наслідування», — розповідає про свого рідного брата Тетяна.
*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» із сестрами, побратимами, друзями та тренером полеглого захисника.
«ЙОГО КУМИРАМИ БУЛИ НАЦІОНАЛЬНІ ГЕРОЇ»
Іван «Бонус» Фесенюк народився та ріс у столиці в багатодітній сім’ї, якою попри все завжди пишався. А як наймолодшому в родині, йому часто пробачали багато витівок.
«Мій з ним зв’язок, здається, завжди був особливим, ще навіть до його появи на світ. Дуже яскраво пам’ятаю картину, коли ми йшли з мамою в поліклініку, а переходячи дорогу я їй сказала: „Мамо, народи мені, будь ласка, братика або сестричку“. Я вже була п’ята у сім’ї, але якимось дивом братик таки народився. Я нарешті відчула як це бути старшою сестрою, сама просила з ним гуляти, хоч той візочок був вищим за мене, адже тоді мені було 7 років», — пригадує Тетяна.
Іван був дуже близький зі своєю родиною, комусь довіряв секрети пов’язані з особистим життям, до когось звертався за допомогою або побутовою порадою.
Навіть коли хлопець дорослішав, знаходив однодумців та проводив багато часу за межами рідного дому, емоційних зв’язок з сім’єю нікуди не зникав.
«Перше, що мені дуже запам’яталося, у нього не було дитячого страху. Коли Ваню принесли з пологового будинку, я зайшла в кімнату до батьків, він був так загорнутий у ковдру і дрімав. Я нахилилася аби пригорнути його рукою, але він навіть не зреагував, а навпаки ніби потягнувся до мене, хоча бачив вперше та мав би злякатися. А вже з 5 років він називав себе лідером, і дійсно наша родина гуртувалася навколо нього, а зараз кожен більше сам по собі, як не боляче це визнавати», — розповідає старша сестра захисника Наталія.
Також всі в сім’ї так чи інакше зіштовхувалися з витівками Івана, адже хлопчина ріс непосидючим та дуже активним.
«Для Вані було традиційним десь загубитися, щось підпалити, забитися. Пам’ятаю ми працювали на городі в селі, а він бавився у дворі, підходить до мами і каже: „Мам, там так гарно горить“. Ми спочатку не звернули уваги, але коли він підійшов другий раз, вже зрозуміли, що палає хата. А це була мазанка, яку на зиму обкладали кукурудзою, якраз вона і зайнялась. Потім була історія, як мама його шукала по всьому селу, а він у місцевому барі вечеряв, де його пригостили», — з усмішкою згадує Наталія.
Попри те, що до шкільного навчання Іван не був прихильним, його світогляд формувався навколо національної ідеї, культури та цінностей. Зі спогадів сестер, разом з батьком, який був учасником хору «Дніпро», юнак мав традицію щороку на день народження Тараса Шевченка збиратися біля монумента митця, вшановуючи пам’ять.
Хлопець завжди брав участь у вшануванні дат українського визвольного руху — ОУН, УПА та інших змагань за незалежність. Також Іван захоплювався своїм рідним дядьком дисидентом, автором самвидаву та Героєм України Євгеном Пронюком.
Улюблене сімейне фото Івана. Він наймолодший на руках у батька.
Водночас Іван почав цікавитися спортом, а вибір його припав на футбол. Довго займатися він не зміг через травму, натомість юнак ще глибше занурився у фанатський рух футбольного клубу «Динамо».
«Коли у нього почалося захоплення „Динамо“, для нас для всіх це було випробування. Якщо матч був у Києві те, що не спали на стадіоні зрозуміло, але ми ніколи не спали теж. Вдома до ранку були оці всі кричалки динамівські. Телевізор, радіо, все, з чого вони могли звучати, було на повну гучність», — розповідає Наталія.
Так Іван опинився на початках формування руху «Kids of Capitals», учасники якого також були футбольними фанатами, патріотичною молоддю та спортсменами.
«У житті кожного чоловіка є ті постаті, які не просто з’являються поруч, а формують тебе як особистість. Для мене такою людиною став Ваня Бонус — не просто друг, а справжній брат по духу, якому я завдячую за дуже багато речей у своєму житті. Саме він колись привів мене до одного з найсильніших хуліганських угруповань України — „Capitals“, де я не просто знайшов своє середовище, а відчув справжню школу характеру, дисципліни й братерства», — поділився друг Івана «Роджер».
Він також згадує, що сила Івана була не лише у кулаках — а й у характері, у здатності надихати інших, вести за собою.
«Capitals — це одна із топових фірм Києва, України, Динамо. Там збиралися найпрофесійніші спортсмени та брали участь у сутичках з тими, хто зневажають українські національні цінності. Завжди, коли на вулицях були проблеми, можна було зателефонувати Вані, і він вже їхав на місце», — розповідає про юнацькі роки близький друг захисника «Адік».
«У НЬОГО ЗАВЖДИ МОЖНА БУЛО ЧОМУСЬ ПОВЧИТИСЯ»
У підлітковому віці Іван також почав займатися кікбоксингом, саме цей вид спорту відіграв одну з ключових ролей у подальшому формуванні особистості юнака.
«Мені тоді, як молодому тренеру, виділили зал у не дуже хорошому стані. Проте для себе я вирішив, що хочу проводити безоплатні заняття для молоді із багатодітних, малозабезпечених родин, аби вони ставали на правильних шлях у житті та мали хороші звички.
Так до мене потрапив Ваня, але не сам, за собою він привів компанію друзів. Серед інших він вирізнявся лідерськими якостями, гуртував навколо себе хлопців. Якщо потрібно було щось поремонтувати у залі, завжди долучався і заохочував інших», — розповідає про першу зустріч тренер Олександр.
Так юний спортсмен почав ще більше часу проводити за межами дому, поєднуючи професійний спорт та хуліганський рух.
У студентські роки Іван почав виступати на змаганнях за збірну Київського політехнічного інституту, у якому навчався. Так він став чемпіоном свого навчального закладу, а згодом й чемпіоном міста Києва з кікбоксингу серед студентів.
А впродовж 2016-2019 років спортсмен став призером численних професійних змагань з кікбоксингу.
«Також Ваня був активним учасником Революції гідності. Коли я вмикала телевізор і бачила, що там починається „махач“, то одразу думала: „О, Боже! Там десь, мабуть, Ваня“. Але йому завжди вдавалося вийти, умовно кажучи, сухим з води, він ніколи не потрапляв на затримання, а якщо вже так і ставалося, то це були дуже поодинокі випадки. Він був максимально обережний, зробив свою справу і все — зник», — ділиться спогадами Тетяна.
Одразу після Революції Іван долучився до Національного корпусу, де очолив спортивний зал та став тренером з бойових мистецтв і єдиноборств.
Пізніше у ГО Centuria хлопець був тренером з кікбоксингу, а згодом очолив взвод Чорної сотні.
«Ваня був не лише бійцем — він був лідером, комунікатором, харизматичною особистістю, відданою своїй справі. Він вмів гуртувати людей навколо себе, передавати їм свою енергію, заряджати на перемогу. У нього завжди було чому повчитись — від самовідданості справі, до його особливої харизми, яка підкорювала серця дівчат і викликала повагу серед пацанів», — згадує про друга «Роджер».
Іван та кошеня, яке він врятував під час повномасштабного вторгнення.
Іван продовжив тренерську діяльність та водночас удосконалював свої навички.
За спогадами близьких, багато вихованців згадували його не просто як спортивного наставника, а як другого батька.
Так у 2017 році Іван створив власний спортивний клуб «BonusTeam», вихованці якого згодом забирали призові місця як на всеукраїнських, так і на міжнародних змаганнях.
«Коли він розповів мені, що хоче також тренувати молодь, я звісно проконсультував його, порадив як краще та професійніше до цього підійти. Було дуже приємно, що Ваня вирішив продовжувати виховувати нове покоління, привчати їх до хороших звичок, створювати не виключно споживацьке суспільство. Він також мав за принцип проводити тренування для молоді безоплатно», — наголошує Олександр.
Попри щільний графік та активну залученість спортсмен не полишав і самовдосконалення.
У жовтні 2019 року Іван здобув дві золоті та одну бронзову медаль на WKA Kickboxing World Championship 2019. Так він отримав звання майстра спорту з кікбоксингу міжнародного класу.
Іван на міжнародних змаганнях.
Водночас його вихованці також отримали перше командне місце на міжнародних змаганнях.
«Коли ми летіли у Польщу він вже «сушився», аби змагатися у своїй вазі. Ваня повністю відмовився від їжі, а через три дні й від води. Ми мали зупинятися неподалік Німецького міста Дрезден і я дуже хотіла показати йому Сикстинську Мадонну, яка знаходиться там у галереї. Його тоді вже хитало без їжі, не розумів, що від нього хочуть, а я натомість зі своїм: «Лувр та Дрезденську галерею має побачити кожна культурна людина», — з посмішкою згадує Наталія.
Зі спогадів рідних, хлопець завжди вітався з ними гаслом «Слава Україні». Ще до повномасштабного вторгнення, це сприймали дещо незвично, але Іван тримав свою позицію стійко.
А свою перемогу на чемпіонаті світу спортсмен присвятив Україні, вигукнувши це ж гасло: «Слава Україні!»
Так Іван продовжував свою спортивну та тренерську діяльність, але ніколи не змінюючи громадянської позиції, залишався у близьких стосунках з бійцями, які продовжили шлях в АТО та ООС.
«Ваня попереджав нас ще за місяць або два про повномасштабне вторгнення, давав інструкції як діяти. Особисто я ніколи не сумнівалась в тому, що він знає про що каже, але певно не хотіла вірити у це, бо маю маленьку дитину. Але 24 лютого о 5 ранку ми почули вибухи, поки всі приходили до тями, вже о 6 нам написав Ваня, що перебуває на базі у повній бойовій готовності», — пригадує Тетяна.
«ТЕ, ЩО ВІН ЗАЛИШИ ПО СОБІ — НЕ ЗІТРЕТЬСЯ»
З перших годин повномасштабного вторгнення «Бонус» вже був разом з побратимами та вихованцями, які стали на захист країни, водночас координуючи родину у столиці.
Саме його впевненість, рішучість та готовність до дій втамовували загальну паніку близьких. Також Іван щодня у сімейному чаті писав короткі мотиваційні або життєствердні гасла, аби підтримувати дух та моральний стан сім’ї.
Так захисник обороняв столицю та область у складі ССО «Азов-Київ», а пізніше у 3 окремій штурмовій бригаді.
Іван під час служби у ССО «Азов-Київ»
«Між боями за Київ та область, Запоріжжя, Бахмут, Авдіївку, Ваня все одно встигав заїжджати додому. Головне, він бачився з мамою, яка лікувала онкологію за кордоном. У нього з батьками був дуже сильний зв’язок, набагато сильніший ніж з нами. Також Ваня під час служби вступив на військову справу в НАУ і намагався встигати все поспіль», — каже Наталія.
Попри все, Іван частково приховував участь у запеклих боях, іноді не вдавався у подробиці служби.
«Коли я дізнався, що він долучився до війська, то звісно дуже пишався, але водночас переймався. Тоді він мені сказав, що просто тренує бійців, проводить для них заняття з фізичної підготовки. Звісно це трохи заспокоїло, адже для тренера його вихованці стають рідними за роки. Бувають такі моменти, коли у підлітковому віці діти не все можуть розповідати батькам, якісь особисті секрети тощо, вони йдуть з цим до тренера. Тому коли я дізнався про загибель Вані, це був дуже сильний удар», — зізнався тренер захисника.
Іван виріс у досить релігійній сім’ї, його мати відвідувала баптистську церкву. Проте сам хлопець заглибився у віру згодом, а особливо під час великої війни.
«Для Вані було дуже важливо, щоб за нього молилися, сам він також молився. Вже в Авдіївці він мені писав, що перед боєм пройшов по 10 км у дві сторони шукаючи вірян або дім молитви, аби хтось помолився за нього та хлопців, але так і не знайшов», — пригадує розмову з братом Наталія.
Також під час війни емоційний зв’язок Івана з близькими став сильнішим. Сестра захисника зізнається, що емоційні моменти часто не проговорювалися, проте завжди відчувалися:
«Коли йому вдавалося вирватися у Київ на декілька днів, Ваня іноді не заїжджав додому, але в церкву завжди. Тому я знала, що можу побачити його там, брала дитину, їхала в церкву та просто на нього дивилася. Ми могли переглянутися, а потім роз’їхатися кожен у своїх справах, але цей емоційний контакт був для мене важливим.
А останні роки ми обов’язково повинні були обійматися на прощання. Одного дня Ваня привіз мене додому з дитиною і зупинився біля шлагбаума, де довго стояти не можна. Коли я вийшла, то сказала, що не встигла його обійняти. Попри те, що за нами вже була черга з машин, він вийшов аби ми обійнялись. Це була наша остання зустріч, наші останні обійми», — з болем каже Тетяна.
Іван з родиною під час відпустки.
Війна принесла Івану не тільки втрати, але й кохання. Зі своєю дівчиною вони разом несли службу в лавах оборони.
Він не часто ділився своїм особистим життям, але цього разу дуже швидко познайомив свою дівчину з мамою та родиною.
«Під час війни маму евакуювали у Польщу для продовження лікування і Ваня дуже сумував за нею і її теплотою. Батьки дівчини стали для Івана другою сім’єю. Вони огорнули його справжньою батьківською любов’ю, якої так йому не вистачало. Для мене, як для сестри, дуже приємно усвідомлювати, що свої останні роки життя Ваня провів огорнутий турботою та любов’ю. Тож коли він приїздив у Київ обов’язково відвідував їх, як рідних. Маму у Польщі він також не оминав увагою. Просив замовляти їй квіти від свого імені, зокрема коли я з дитиною приїжджала її навідати», — розповідає Тетяна.
До свого останнього дня «Бонус» був на постійному зв’язку з сім’єю. Попри те, що він не часто ділився подробицями з бойових завдань, саме на Авдіївському напрямку не приховував обставини.
«Ваня розповідав, що сім днів вони не переодягалися, не їли, не ходили в туалет, не спали. Сім діб тривав бій, а вся вода, яку вони мали, була з калюж. Потім бійці трохи відсунулися, проте я так і не зрозуміла куди саме. Останнє надіслане ним фото було скоріш за все зі стабілізаційного пункту, він лежав під крапельницями, але показував, що все окей. Тільки по виразу обличчя та очам було зрозуміло, що він отримав контузію», — переказує листування з братом Наталія.
Рідні згадують, що з розповідей побратимів, у період командування «Бонуса» не було втрат, лише поранені. Хлопці відгукувались про нього як про грамотного командира.
«Бонус» разом з побратимами.
Проте, на жаль, під час запеклих боїв 13 березня 2024 року в населеному пункті Орлівка, що у Покровському районі Донецької області, Іван загинув евакуюючи побратима.
«Коли ми дізналися, що його тіло повертатимуть у Київ, ніхто не знав як сказати мамі. Вона мала рак шлунку та проходила хімієтерапію в Польщі. Вдома вона так і не змогла зайти до його кімнати жодного разу. А коли лягала спати, постійно просила класти його портрет біля себе», — розповідає Наталія.
На жаль, згодом стало відомо, що хімієтерапія не спрацювала, а стан матері захисника тільки погіршувався.
«Мама називала брата — маленький Івасик. За добу до кінця життя вона протягнула руки вперед і почала сильно кликати його, потім свою сестру. Мама говорила, що бачить якесь світло перед собою, і я дуже боялась, що вона у нього піде. Але їхня розлука з Ваньою була не довга», — зі сльозами на очах каже Наталія.
Захисника поховали на Берковецькому цвинтарі у рідному Києві. Як згадують друзі, Іван дуже хотів створити власну сім’ю. Війна ж забрала цю можливість, як решту планів та цілей, які залишилися не втілені.
«У мене таке відчуття, ніби він живий, десь катається у справах, когось тренує. Так ще багато моїх друзів, їх загинуло понад 30, це дуже важко. Коли я їду провідати тих, хто похований у Києві, це займає мінімум половину дня», — зізнається «Адік».
За життя, у 2023 році, Івана Фесенюка відзначили медаллю «За незламність духу» і згодом наказом Головнокомандувача ЗСУ «Золотим хрестом».
«Мені важко усвідомити, що його більше нема поруч. Але те, що він залишив по собі — не зітреться. Дякую тобі, брате, за ці роки дружби, за кожну мить, за те, ким ти був для мене. Ти назавжди залишишся в моєму серці. Ваня Бонус — ім’я, яке ми пам’ятатимемо завжди», — наголосив друг «Роджер».
Читайте також:
«Знімав кіно і міг полагодити все — від дрона до людського настрою»: історія загиблого азовця Олександра Дроздова з Києва.
Олександра ПЛАКІНА
