Захисник України – це доля. Історії першої жінки-спікерки АТО та головного сержанта взводу 43 окремого мотопіхотного батальйону «Патріот» –до 30-ї річниці Дня ЗСУ.
Своїми розповідями в ефірі прес-центру телеканалу Відкритий поділилися начальниця служби зв’язків із громадськістю повітряного командування «Схід» Ірина Баранова та командир одного з підрозділів полку зв’язку та радіотехнічного забезпечення повітряного командування «Схід» Вадим Конопленко.
Наразі Сержант Вадим Конопленко – командир одного з надважливих підрозділів полку зв’язку та радіотехнічного забезпечення повітряного командування «Схід», а у буремних 2014-15х – головний сержант взводу 43 окремого мотопіхотного батальйону «Патріот». Вадим спокійно розповідає про найгарячіші часи своєї служби Україні.
«У 43 батальйоні я був в званні мічман на посаді головного сержанта 3 взводу 3 роти. Звання мічман отримав ще при СРСР, коли служив у підплаві у місті Севастополі. Звільнився після розпаду союзу і так би й був цивільним, якби не почалася війна. Так склалося, що це була рота охорони, яка мала якісь склади охороняти, але перша пішла на передок у батальйоні. Нашу роту в складі десь приблизно 100 чоловік відкомандирували в Золоте та Попасну до 17 Криворізької танкової бригади на всю зиму», – згадує командир одного з підрозділів полку зв’язку та радіотехнічного забезпечення повітряного командування «Схід» Вадим Конопленко.
Вадим Конопленко
Вадим був у АТО на передовій з жовтня 2014-го року до березня 2015-го. Всю зиму батальйон тримав відрізок 10-12 км від Попасної до Гірського.
«Ну що розповідати? Копали-копали — три ВОПи побудували за цей рік третьої хвилі мобілізації. Причому техніка нам допомагала десь на одному тільки ВОПі більш-менш серйозно. Першій ми викопали вручну, благо за свій кошт купили лопати в Новомосковську, коли були у звільненні. Оцими лопатами та тими, що батьківщина видала — саперними, копали собі житло, окопи. Так сталося, що наш батальйон жодного кроку назад не зробив. Нам наказу вперед йти не було. Тому шуткували, що ми вже, як погранці і нам лишилось завезти й повкопувати ті прикордонні стовпчики й видати зелені берети. Своє завдання ми виконали, я вважаю на 100 відсотків. Нам був наказ тримати цю оборону й ми її тримали», – згадує командир одного з підрозділів полку зв’язку та радіотехнічного забезпечення повітряного командування «Схід» Вадим Конопленко.
Пані Ірина в ЗСУ вже 25 років, сама вона родом з Севастополя, звідки приїхала у 2014 році з чоловіком. Українську їй довелося вчити з нуля.
Ірина Баранова
«Мені запропонували посаду прес-офіцера і рішення було прийнято швидко, однак не легко. Стали працювати, новини виходили двічі на день і кожного разу важко було одніею із перших бачити новини про втрати та обстріли. Моє завдання було – щоб люди почули через ЗМІ, що війна триває. Дзвонили журналісти не тільки України, а й ворогів – Росії, і прикидалися «нашими ЗМІ». Були різні моменти. Щодо гендерного питання в українській армії – воно останніми роками піднімається все частіше. У повітряних силах завжди жінок більше трохи ніж, наприклад, у десантурі. Ще з 2014 року жінки йшли гранатометницями на передову, а через колізію законодавства вони мали рахуватися поварихами, санітарками, а при цьому вони були бойовими одиницями. То постало питання, аби це врегулювати законодавчо, аби такі жінки мали соціальні гарантії та отримували гідне грошове забезпечення саме за посадою, яку вони виконують. На сьогодні вже розширено перелік посад, які можуть займати жінки», – розповіла начальниця служби зв’язків із громадськістю повітряного командування «Схід» Ірина Баранова.
В ЗСУ на сьогоднішній день 32 з половиною тисяч жінок, половина з них беруть участь у бойових діях.
Детальніше про історії пані Ірина на пана Вадима – у відео.
