Історія Івана Сапуна, який нещодавно став бронзовим призером чемпіонату Європи, схожа на казку чи то на справжній мотивуючий спортивний фільм. Спортсмен, увесь міжнародний досвід якого вмістився в кілька місяців, встиг стати призером двох чемпіонатів Європи – серед спортсменів до 22 років та дорослих, «завіруситися» в інтернеті та отримати неофіційне звання найкращого боксера Києва.
На відміну від багатьох своїх колег Іван ще в 14 років розмірковував, чому присвяти життя – спорту чи музиці, а переїхавши до Києва працював різноробочим на будівництвах та охоронцем, аби втілити в життя свою мету. Поки що це йому непогано вдається.
– За останні півроку кілька українських боксерських відео стали вірусними. Перше – з твоїм вигуком «Слава Україні» та потужною відповіддю із зала «Героям Слава» на чемпіонаті Європи. Це експромт, чи запланована акція?
– Я не вперше це робив. Це давня історія. Це не заготовка, просто хотів продемонструвати, що я з України, наша країна бореться за свою незалежність і майбутнє. Я не розраховував, чи хтось відповість, чи ні. Це просто стан душі та поклик серця.
У нас просто надзвичайно дружня команда, всі один одного дуже підтримують. На моєму бою було дуже багато наших хлопців, вони – відповіли.
– Не було наслідків, зважаючи на те, як президент Міжнародної боксерської асоціації (ІBA) росіянин Умар Кремльов ставиться до України?
– Ні. Можливо, щось говорили керівникам делегації чи федерації, але до мене до це не доходило.
– Друге вірусне відео – тренування молодіжної збірної на базі в Конча-Заспі при світлі ліхтариків мобільних телефонів..
– Так, бачив його. Повага до хлопців. Зараз усім із відключеннями світла доводиться коригувати свої тренування. Оскільки місце де я тренуюсь – спортивний клуб «Вітязь» – учбовий заклад, то світло у нас відключають у другій половині дня. Тому зранку проводимо роботу с парах, спаринги, а ввечері – снарядна робота, загально-фізична підготовка. Два тренування займають 4-5 годин.
Читайте також: Незламні. Як живе український аматорський спорт під час війни
Але з вимкненням світла є й свої плюси – люди більше почали спілкуватися. У нас до того ж дуже дружній колектив. Після тренувань часто йдемо до мене додому – граємо в настольні ігри, інколи в карти, спілкуємося.
– Сам винаймаєш квартиру?
– Ні, Федерація боксу Києва.
– Ти сам із Запоріжжя. Давно в Києві?
– З 14 років, в 2015-му році переїхав. Закінчив дев’ять класів у Запоріжжі, й переїхав у Київ, вступати в спортивний інтернат.
Взагалі, це цікава історія. Якщо говорити з сьогоднішнього досвіду, то можу пожартувати: до переїзду по-справжньому, точніше по професійному, боксом і не займався. Але мій запорізьський тренер вірив у мене й запропонував такий варіант навчання та розвитку. Подумав: чому б ні? Якщо не вийде поступити, то хоча б Київ побачу, погуляю.
Пам’ятаю, що приїхав о сьомій ранку, а спаринги в мене були заплановані на 12 годину дня. О сьомій ранку, до речі, приїхав й мій нинішній тренер – Олександр Станіславович Позняк. І весь час, усі ці п’ять годин він був зі мною: все показував, розповідав. Ще й жартував: «Мовляв, якщо ти не вмієш боксувати, чи погано відбоксуєш, я тебе приб’ю. Скільки часу на тебе витратив. Ти маєш нормально відпрацювати». Але вже після першого раунду першого боя тодішній керівник боксерського напрямку в інтернаті Віктор Павлович Хлистов сказав: «Ми тебе беремо». Його слова передав мені тренер, сказав: «Беремо, просто добоксуй». І скажу так: саме після переїзду я почав уже серйозно займатися боксом.
– Але ж зачекай, твій перший тренер, мабуть, бачив у тобі щось, що саме тобі порадив самий такий розвиток твого життя
– У Запоріжжі мене тренували Ігор Миколаєвич Байрак і мій рідний дядько, ще й хрещений батько Роман Миколаєвич Сапун. Він сам займався боксом, майстер спорту. Я тричі на тиждень займався боксом, а також ходив у музичну школу. Грав на віолончелі.
– Незвичне поєднання.
– Так, погоджуюся. Але це не лише не заважало й приносило задоволення, а й допомагало. Річ у тім, що смичок ти тримаєш правою рукою. Оскільки я – шульга й боксую не в отордоксальній стійці, то ще таким чином розробляв і праву, передню для себе в боксі руку.
Тож переді мною був вибір – міг ще й довчитися в музичній школі й взяти напрямок освіти контрабас. Але я вибрав бокс, тому сталося як сталося. Але любов до класичної музики збереглася. Тренуюсь під рок, під класичну – відпочиваю.
– В школі вчився добре?
– Нормально. Не відмінником був, але вчився добре. Після переїзду в Київ оцінки погіршилися. Але вже тоді мабуть зрозумів, що ставку робитиму на спорт.
– Батьки просто відпустили в Київ?
– Думаю, їм було важко, але вони розуміли, що цей мій шанс на життя, яким я тьфу-тьфу, поки користуюсь. Дядько щось говорив моєму батьку, але тато, як справжній голова нашої великої родини, рішення приймав самостійно. Гадаю, що він сам розумів, що є шанс, яким треба максимально скористатися. Й тоді почалися ці, так би мовити екстремальні тренування.
– Що ти маєш на увазі?
– По-перше, режим. Ти прокидаєшся о 8-й, ідеш на заняття. Об 11-й – у тебе тренування, потім знову навчання, а о 17-й – друге тренування. А ми з моїм тренером приходили о 10-й – за годину до основного тренування, потім займалися з усіма, а потім знову залишалися на самостійну роботу. Ввечері – так само.
– Це схоже на якийсь мотивуючий боксерський фільм…
– Якщо чесно, сам про це думав. Раніше, коли грошей не вистачало, підробляв і на будівництвах різноробочим, і в охороні. Але навіть за такого графіку тренування не пропускав. Старався так підібрати режим, щоб встигнути скрізь. Наприклад, в суботу в мене одне тренування, в неділю немає, то намагався працювати в ці дні. Було важко, але мав мету. А коли ти маєш мету й ціль, то знайдеш способи її досягти.
Мій тренер завжди мені казав: «Треба працювати, треба терпіти». Він усе розумів, але просто вірив у мене. За ці роки невдач вистачало й було досить багато, тому цінував і ціную кожну перемогу. Але завжди йшов з його девізом: «Треба ставати краще й ти до мети».
– Чому твій тренер стільки уваги приділяв тобі? Він помітив, щось особливе? Чи хтось попросив його про це?
– Можливо, щось говорив мій тренер із Запоріжжя. Але ставив це питання іншим хлопцям, то вони сказали, що Олександр Станіславович Позняк – така людина з таким ставленням до хлопців та спортсменів. Така ж історія зі вступом до київського спортінтернату та опікою від тренера була й у мого друга – він старший і поступав раніше.
Зараз тренер для мене як другий батько. Він вірив і допомагав нам завжди, навіть, коли не було результату.
– Хтось ще допомагав?
– Дуже вдячний Олександру Володимировичу Негоді, який нині очолює Федерацію боксу Києва, де в мене повірили, коли я, якщо можна так сказати, починав розкачуватися, не мав хороших результатів. Але вже тоді, мабуть, в мені щось розгледіли: винаймали квартиру, вирішували різноманітні питання. Зараз у мене ще й зарплата від Міністерства молоді й спорту, а так як я став призером чемпіонату Європи, то буду з наступного року отримувати президентську стипендію.
– Навички не втратив музичні?
– Думаю, що це як їзда на велосипеді. Тому просто треба згадати й приловчитися, й думаю, зіграю. Зате зараз можу протистояти жартам про розумові здібності боксерів.
– Твої рідні зараз в Запоріжжі?
– Так, батьки, дядько. Моя квартира в Запоріжжі часткова розбита. Постійні обстріли. Так, для людей, які там живуть, суджу по своїм рідним, це вже звичне явище. Пристосувалися. Тяжко, але, як вони говорять, це наша земля, й ми нікуди не поїдемо.
Я сам із Запорізької області, й нашу громаду дуже часто обстрілюють. Навіть спілкуючись із рідними телефоном, чуєш вибухи.
– Про спорт у місті питати недоречно…
– Чому ж? Мій запорізьський тренер й досі проводить заняття. Спортивний зал школи, в якій я займався, знаходиться в бомбосховищі, тому тренуватися, можна так сказати, більш-менш безпечно. Батьки дітей відпускають: як не як це бомбосховище.
– Як довго вчився в київському інтернаті?
– Поки цей учбовий заклад не залишив мій тренер. Він пішов працювати у Київський спортивний ліцей, і ми з моїм другом пішли за ним. Там довчився рік й поступив у Харківську Державну академію фізичної культури, вивчився на бакалавра.
– Яка спеціальність?
– Тренер. Зараз буду отримувати диплом спеціаліста в іншому вузі. Чому саме спеціальність тренера? Я в боксі давно, маю знання як теоретичні, так і практичні. Так, зараз можна було вивчитись, наприклад, не реабілітолога чи фахівця з менеджменту. Але тут, як на мене, вже потрібно обирати: або навчання, або спорт. Суміщати, щоб досягати результатів в обох напрямках, на мій погляд, дуже важко.
– Досвід в боксі уже солідний маєш?
– Мої перші міжнародні змаганні – турнір Странджа в Болгарії. І перший між міжнародний бій був якраз проти цього англійця – Джорджа Кротті, за відео після бою з яким ви згадували. Тоді йому програв, причому абсолютно закономірно – далася взнаки нестача досвіду.
Після цього турнір тренер запропонував поїхати на чемпіонат Європи до 22 років, який проходив у Хорватії. Але не в своїй ваговій категорії – вищій, 86 кілограмів. Подумав: Як не як це шанс, треба їхати. Поїхав, став другим. Фінальний бій, як казали всі, був рівним. Але сталося, як сталося. Причому, перед фіналом зважився – вага була 81 кілограм. І це при тому, що я пішов на зважування після сніданку – переживав, що можуть взагалі не допустити. Добре, що все пройшло так, як треба.
На цей турнір приїхав мене підтримати Кирило Шевченко – він уже став президентом Федерації боксу України. Через тиждень – у мене новий міжнародний турнір, у Румунії, який був відбірковим до чемпіонату Європи серед дорослих. Виграв бій у суперника з Грузії, причому він в останньому раунді двічі так непогано мене вдарив головую, аж очі заплющилися. Але відбір я пройшов. Поїхав на чемпіонат Європи у Вірменію, де у півфіналі програв італійцю.
– По ділу?
– Абсолютно. Взагалі до суддівства було багато претензій на цьому турнірі, й кількох наших боксерів просто вбили. Але щодо мене, то тут все по ділу.
– Але й реванш з Кротті також вдався?
– Так. Мені тренер навіть перед боєм казав: «Ти зараз не той Іван, що був два місяці тому». Та я сам це відчуваю, незважаючи на те, що міжнародний досвід, який отримав і маю, вмістився у два місяці.
– В тебе олімпійська вагова категорія, в яку перейшов один із найкращих боксерів світу Олександр Хижняк. Усвідомлюєш, що вибороти ліцензію на Ігри в Парижі буде важко?
– Так. Зараз буде чемпіонат України, потім – Євроігри, де будуть розігруватися ліцензії на Олімпіаду. Тому завдання номер один – виграти чемпіонат України, щоб потрапити на Євроігри. Далі – боротися за ліцензію. Будуть й інші турніри, звісно, й призери України також, думаю, отримають шанс поборотися за олімпійські ліцензії. Питання в тому, хто цей шанс отримає швидше.
Олександр – дуже хороший боксер. Але крім нього в нашій ваговій категорії вистачає гарних бійців, яких треба перемагати, якщо, звісно, мрієш про Олімпіаду. Той же Богдан Толмачов, якому я програв у фіналі минулого чемпіонату.
З Хижняком ми перетиналися раніше лише на тренуваннях – робота в парах. З Толмачовим же боксував: перемагав його в юніорах, він мене – на молодіжному рівні, тепер – на дорослому. Тож завдання-мінімум – зрівняти з ним рахунок.
– Це найближче завдання. А глобальна ціль?
– Важко сказати. В спорті, коли досягаєш однієї цілі, вона вже втрачає актуальність і треба рухатися до іншої. Зараз у мене мета – потрапити на Олімпіаду. Якщо виконаю її, буду прагнути виграти Ігри. Якщо вдасться – буду ставити іншу ціль. Тому, якщо чесно, навіть не знаю, що сказати про глобальну мету. Доки в мене є умови тренуватися, бажання тренуватися та боксувати, чому б не ставити максимальні цілі? Хоча, звісно, загадувати, а тим паче в нашій сьогоднішній ситуації, справа невдячна.
Плюс, все в мене змінюється так швидко, що спрогнозувати важко. Вчора я ще нічого не міг виграти, сьогодні – призер Європи.
– Ти вже зараз готуєшся під конкретних суперників на чемпіонат країни?
– Так, звісно. Зараз моєму тренеру став допомагати відомий у минуло український боксер Євгеній Барабанов. Він теж шульга, плюс людина з колосальним досвідом.
– Свої бої переглядаєш?
– Дуже рідко. Не полюбляю це. Мабуть, дуже самокритичний, задоволення від цього не отримую.
– Поразки переживаєш довго?
– Чотири-п’ять днів постійно думаю про них. До речі, мій тренер, це теж в собі тримає. Потім приходжу в зал, зустрічаюсь з ним, і він розказує, що треба виправити і вдосконалити.
– Ти в своїй категорії найвшищий боксер?
– Один із. Чи допомагає це? Важко сказати. Я не завжди боксую на дистанції, можу й «зарубатися». У тій же Хорватії, де виступав у вищій категорії – боксував на дальній дистанції. На дорослому чемпіонаті Європи – йшов уперед і пресингував. Якщо подивитися мої бої, то, напевно, у всіх – перший раунд програв, далі йшов уперед і, як кажуть, «вигризав». Розумів і життя навчило, що шанс, який отримав, треба використовувати на максимум.
