Житомирянка створює етнічні прикраси та досліджує історію українського намиста

Житомирянка Марина Василенко з 2018 року створює етнічні прикраси та досліджує історію українського намиста. Майстриня розповіла про походження традиційних прикрас, їх символіку, значення в різні історичні періоди та власний шлях у ремеслі.

За словами Марини Василенко, вона почала вивчати історію українського намиста після того, як власноруч переробила намисто своєї прабабусі. Майстриня розповіла, що ще в дитинстві мріяла потримати бабусине намисто, яке мама зберігала в шафі. У родині його вважали оберегом. Саме ця прикраса, за її словами, стала мотивацією досліджувати історію українських прикрас.

"Я маю намисто моєї прабабусі Марини, яка проживала у Київській області, неподалік Борисполя, у селі Проців. Згодом вона переїхала на Житомирщину до своєї доньки, яка працювала вчителькою у прикордонні, Лугинський район. Вона привезла з собою намисто, яке залишилося після того, як згоріла її хата під час Другої світової війни. Це той спадок, з якого у мене розпочалася історія з прикрасами, з намистом", — розказала Марина Василенко.

Марина Василенко, Житомир, 12 лютого 2026 року. Суспільне Житомир/Тетяна Іскоростенська

Майстриня народної творчості, яка створює прикраси в етностилі, розповіла, що власноруч виготовила понад 164 намиста та досліджувала історію прикрас. За її словами, у давнину моду на прикраси започаткували чоловіки.

"Чи знаєте ви, хто спочатку носив прикраси? Це були не жінки, а чоловіки, які хотіли продемонструвати, що можуть забезпечити родину. Вони носили на шиї намиста із зубів убитих тварин. Згодом жінки, побачивши це, почали нанизувати ягідки й створювати власні прикраси", — сказала Марина.

Намиста в етностилі, Житомир, 12 лютого 2026 року. Суспільне Житомир/Тетяна Іскоростенська

Зі слів Марини Василенко, такі прикраси виконували роль оберегів. У 16–17 століттях, коли чоловік вирушав на війну, жінка могла подарувати йому панагійку або сваргу — давній слов’янський язичницький символ у вигляді хреста із загнутими кінцями, що символізував рух Сонця та розвиток Всесвіту.

"Зараз хочу вам показати панагійку — це чоловіча прикраса. Вона прирівнюється до жіночого дукача. Панагійка — це медальйон, який часто виготовляли з монет, жетонів або релігійних медалей. На ній зображували лик святого. Її переплавляли з монети і дарували хлопцям, коли ті йшли воювати або козакувати, як оберіг", — пояснила майстриня.

Марина Василенко, Житомир, 12 лютого 2026 року. Суспільне Житомир/Тетяна Іскоростенська

Марина також розповіла про популярне у минулому традиційне жіноче намисто з кераміки.

"Було популярне намисто, яке називали "те, що душу гріє", або "тепле намисто". Це прикраси з косівської кераміки. Його називали теплим, бо воно має пам’ять печі. Таке намисто оздоблювали зґардовими хрестиками — гуцульською шийною прикрасою статусного та релігійного призначення, мосяжними бусинами та застібкою-чепрагою — металевою орнаментованою пряжкою. Вважалося, що це оберіг для жінки від негативу", — сказала Марина Василенко.

Намиста в етностилі, Житомир, 12 лютого 2026 року. Суспільне Житомир/Тетяна Іскоростенська

За словами майстрині, у 17–18 століттях серед жіночих прикрас популярними були коралі. Сировину для їх виготовлення привозили з країн Середземномор’я.

"Найдорожче коралове намисто називали правдивим або правильним. Воно складалося з великих коралових намистин і виглядало масивно. Якщо говорити про дешевший сегмент, то це були косичка та костричка", — розказала Марина.

Намисто в етностилі, Житомир, 12 лютого 2026 року. Суспільне Житомир/Тетяна Іскоростенська

Марина Василенко розповіла, що в давнину кількість прикрас на шиї жінки могла свідчити про заможність родини.

"Ой вийду я на вулицю… питається багацький син, чи маю коралі? Тобто хлопці, коли бачили дівчат на вечорницях, запитували, чи має вона коралі. Якщо мала — вважалося, що дівчина заможна, а разом із нею буде придане: і корова, і кінь, і шматок землі, і половина хати", — говорить майстриня.

Марина Василенко, Житомир, 12 лютого 2026 року. Суспільне Житомир/Тетяна Іскоростенська

Зі слів Марини, створюючи прикраси, вона відволікається від щоденних негараздів і мріє про життя у мирній країні. Майстриня надавала свої вироби для благодійних аукціонів, кошти з яких спрямовували на потреби Збройних сил України та допомогу дітям, які потребують лікування.

"Це вже не хобі, це стиль життя. Я завершила всі свої роботи і вирішила займатися лише цим — прикрасами. Дуже люблю творити і розповідати про них", — сказала Марина Василенко.

Намиста в етностилі, Житомир, 12 лютого 2026 року. Суспільне Житомир/Тетяна Іскоростенська

Раніше Суспільне розповідало, що Марина Василенко відроджує старовинне мистецтво вибійки на тканині. У цій техніці жінка створює рушники, екоторбинки, серветки та одяг. В коментарі Суспільному вона розповіла, що, вивчаючи старовинну техніку, переймала досвід майстрів із різних регіонів України.

Читати ще

Відродження вибійки: житомирянка про старовинне мистецтво та його значення

Також Марина Василенко упродовж кількох років досліджувала історію українського жіночого костюма XVIII-XIX століть на Поліссі. Вона відвідувала музеї, зокрема музей Івана Гончара в Києві та обласний краєзнавчий музей у Житомирі, де спілкувалася з краєзнавцями про особливості жіночого строю. Зібравши інформацію, Марина відтворила вбрання, яке носили жінки на Житомирщині.

Читати ще