За інформацією: Суспільне Вінниця.
Життя під бомбардуваннями, холодні підвали і переїзд на Вінниччину: історія переселенки з Маріуполя. Фото: ГО «Вісь»
Ірина з донькою виїхала з Маріуполя до Сутисок, що на Вінниччині. До 7 квітня жінка була у Маріуполі. Каже, до останнього не вірила що розпочалась війна. Про життя під бомбардуваннями, холодні підвали та віру у перемогу розповіла громадській організації "Вісь".
"Ми не вірили до останнього, що війна розпочалась"
"Для нас, як і для всіх українців війна розпочалась 24 лютого, ми до останнього не вірили в те, що вона розпочалась. Я навіть прокинулась і пішла на роботу. Я не розуміла, що це війна. Коли вже почались бомбардування, що трусилися будинки, потім вимкнули світло, зник зв'язок і залишився тільки газ. Проте ненадовго, тому що коли ми почали ходити по підвалах — ми його перекрили. Тому що коли влучає снаряд, щоб будинок не загорівся"
"Рятувала віра в перемогу"
"Ми вірили в те, що перемога за нами, що вона буде зовсім скоро, що все це тимчасово. Треба було виживати. Ми вибігали по їжу, готували її біля нашого будинку. Так було весь місяць, доки ми там перебували. Усвідомлення того, що сталось прийшло вже тоді, коли ми виїхали. Тоді ми зрозуміли — це дуже страшно. Але страшніше думати про тих людей, що там залишились, у яких не було можливості виїхати. У нас залишились там знайомі, але вони не виходять на зв'язок. Тому, у них або немає зв'язку, або їх немає серед живих. Ми спробували з ними зв'язатись, але нам це не вдалося"
"Одного разу ми вийшли — наша квартира горить"
"Одного разу ми вийшли і побачили що наша дев'ятиповерхівка горить. Нам сказали, що туди потрапив запалювальний снаряд, що повністю охопив всі поверхи. Ми виїжджали дуже важко. Ми перетинали блокпости російські, тому що на той момент, коли ми виїздили частина Запорізької області вже була не підконтрольна Україні. Було дуже страшно. Потім ми опинилися тут, на Вінниччині"
"На Вінниччині нас дуже гарно прийняли"
"Тут нас дуже гарно прийняли. Наразі ми живемо в школі-інтернаті разом з донькою. За житло ми не платимо, усіма послугами користуємось безкоштовно. Зараз ми шукаємо роботу, бо людська доброта не безкінченна. Я щодня сподіваюсь, що я туди повернусь. І така надія дає можливість тримати себе в руках, не дозволяє психологічно травмуватися і дає можливість жити далі. Зараз головне працювати і надіятись на повернення назад. Навіть якщо там все буде зруйновано, то потрібно буде поїхати, що все відбудувати. Тут ми відволікаємось, щоб постіно не думати про війну".
