Іван Марчук – найвідоміший сучасний художник України. Минулого року його пейзаж «Зійшов місяць над Дніпром» продали на аукціоні за 300 тисяч доларів. Це рекорд для митців України. У 2007 році британська газета The Daily Telegraph внесла Івана Марчука до списку «100 геніїв сучасності».
Відео дня
Художник з молодості розвивав власне мистецтво, яке не вписувалося в канони соцреалізму – стилю, який пропагувався радянським режимом. Його роботи забороняли, митця не приймали до Спілки художників, навіть проводили у Марчука обшуки. Він емігрував за кордон – працював в Австралії, Канаді та США. Повернувся в Україну у 2011 році, але на початку повномасштабного вторгнення змушений був знову емігрувати. Нині перебуває в австрійському Відні. ОBOZ.UA вдалося поспілкуватися з художником завдяки допомозі мистецтвознавиці Тамари Стрипко, яка є біографом майстра та багато років перебуває поряд з Іваном Марчуком.
– Іване Степановичу, як вам живеться?
– Живу як пташка в золотій клітці. Думаю, ви розумієте, про що кажу. Я не вдома, на чужині. Стільки для України зробив як митець, але її вже не бачу. А багато чого перетворилося на руїни. Але я знав, що це буде, – ще багато років тому. Мене часто запитують, куди йде моя країна, особливо – зараз. Кажу: «На це запитання не відповідатиму, бо дуже боляче».
– Ви мрієте повернутися додому, хочете цього?
– А хто б не хотів приїхати додому? Я ніколи не думав, що мої кінцеві роки минатимуть на чужині. Чому саме Відень? Тут мешкає давній і дуже великий шанувальник моєї творчості. Він – українець. По всьому світу збирав колекцію моїх картин, скрізь шукав Марчука. Коли ми приїхали сюди, сказав: «Ви мені повернули Україну». Нещодавно відбувалася тут, у Відні, виставка моїх робіт «Скажи мені правду». Кажуть, що вона вийшла фантастичною, таке мало хто робив. Вона справді дуже велика, новітня. Сподіваюся, багато хто для себе відкрив частинку Марчука.
Я завжди цікавився горизонтом. Дуже любив спостерігати на морі, як кораблі відпливають і зникають за лінією. Ще в юності, будучи студентом, прагнув вступити на горизонт, але не знав, що його не можна досягнути. Йдеш, доходиш – а горизонт далі. Але кажуть, що той, хто оглядається назад, ніколи не досягне бажаного. А я все життя хотів досягнути горизонту. І він мене кличе, кличе й надалі. Тому правило одне: тільки вперед. І вся моя творчість спрямована на те, щоб завоювати світ. Підкорити – так кажу собі.
– Як живеться в побутовому плані найвідомішому та найдорожчому художнику України?
– За що я живу? За гроші (сміється). Це все дурниці – не треба про таке розпитувати. Сонечко, я трішки вмію жити (усміхається). У радянські часи за п’ять хвилин непогано заробляв, малюючи простенькі ілюстрації до журналів (художник співпрацював з журналами «Україна», «Вітчизна», «Київ». – Ред.). Платили близько тридцяти карбованців тоді, коли квиток на літак Тернопіль – Львів коштував п’ятнадцять. Я ніколи не їздив потягами. І зараз даю собі раду. Ні від кого ніколи нічого не просив і не прошу. Навпаки – роздаю сам. Ви ж знаєте, що мої картини успішно продаються на аукціонах, але я ні разу їх туди не давав.
– А як же вони з’являються в продажу?
– У радянські часи багато років був за бортом, тому роздавав картини наліво й направо. Я хотів, щоб вони збереглися, бо не знав, чи збережуся сам. Про долю тих творів не знав упродовж десятиліть. А тепер діти чи інші родичі власників – виставляють.
– Як цікаво…
– Не цікаво, а трагічно. Через те я багато жив в інших країнах, хоча згадую ті країни з приємністю. Моє життя завжди було наповнене, навіть переповнене всілякими подіями. Хоча й труднощами теж, але про це вже не хочу згадувати. Побував у величезній кількості країн, але не як турист – їздив із виставками картин, показів було сотні. І скрізь мав велику шану, відчував любов до своїх робіт – часом просто фанатичну. І сльози витирав жінкам, які плакали, дивлячись на мої твори.
– Зі мною подібна історія сталася в паризькому Луврі, коли лише кинула оком на одну з тамтешніх картин і відразу почала плакати…
– Так-так. Але я ніколи нікого не змушую лити сльози (сміється). Це картини таке роблять. Але що говорити про творчість? Творчість треба дивитися.
– Давно йдуть розмови про Музей Івана Марчука в Києві. А нещодавно поетеса Ліна Костенко публічно розкритикувала місцеву владу за те, що досі не реалізовано цей проєкт. За її словами, багато ваших робіт можуть залишитися за кордоном через відсутність відповідного музею.
– Якщо вистоїть Київ, думаю, буде і музей, якщо ні – то буде деінде.
– Тільки під час великої війни Іван Марчук створив близько двохсот творів, – включається до розмови Тамара Стрипко. – А це, без перебільшень, рабська праця. Кожне полотно – це сотні тоненьких ліній (Іван Марчук – винахідник особливого авторського стилю написання картин, який отримав назву «пльонтанізм» – від діалектного «пльонтати» – тобто «плести», «переплітати». – Ред.). І потрібно не просто передати красу, припустімо, пейзажу, а вдихнути туди душу. Марчук увесь час перебуває в пошуку – йому це дуже притаманно. Робить не те, що гарантовано може сподобатися глядачеві, а весь час експериментує, шукає новий спосіб художнього висловлювання. У цьому аспекті він просто феноменальний.
– Пані Тамаро, як працює Іван Марчук: чекає натхнення чи кожного ранку за будь-якого настрою починає малювати?
– Він на це відповідає: «Якби чекав натхнення, то стільки б не створив». Працювати кожного дня – це його внутрішня потреба. Хоча зараз часом йому буває важко творити. І це зрозуміло – вік бере своє, це природний процес. Але коли хоч трішки є сил, обов’язково береться за пензлі. Не чекає натхнення. Каже: «Мені дуже вже тяжко працювати, але я хочу бачити. А для того, щоб бачити, треба створити». І справді, коли дивишся на створене ним, думаєш: Господи, а воно ж не могло б і не виникнути. І це була б така несправедливість, якби цього не було. І дякуючи Богу воно є, він практично щодня бере в руки пензлі. При тому, що бувають дні, які сповнені труднощами в плані здоров’я. Вік є вік (Івану Марчуку 12 травня виповнилося 89 років. – Ред.).
– Як проходять ваші звичайні дні?
– От зараз наша розмова з вами відбувається, коли ми прийшли у міський парк Wiener Stadtpark у центрі Відня. Марчук ходить сюди годувати воронів. Я жартую: «Можливо, це твої ворони прилетіли з київського Ботанічного саду чи парку Шевченка?». Він же десятиліттями їх там підгодовував, прямуючи від своєї квартири до майстерні на Пушкінській. Вранці та ввечері – одна й та сама дорога. Ворони його вже знали, тут також уже впізнають.
Так само й люди. Це зрозуміло, бо українців наразі дуже багато. Проте вже впізнають і австрійці, особливо після виставки у Відні – грандіозної в буквальному розумінні. Її вже назвали європейською сенсацією. Понад чотириста творів, 50 тисяч відвідувачів за 12 днів. Це знакова подія в біографії Івана Марчука. Взагалі за час війни він уже постійно в праці – у нас за ці роки відбулися до десятка виставок по Європі. У Кракові та інших польських містах, Чикаго, Мадриді, містах Латвії. А в лютому цього року був Ватикан. А також – особиста аудієнція у Папи Римського Франциска. Про що говорили? Про мистецтво, про вічне у картинах Марчука, про те, що добро таки мусить перемогти зло. Дуже зворушлива була розмова. І це фактично була остання приватна аудієнція Папи, він вже не дуже добре почувався.
Коли Іван Марчук вийшов із резиденції, його відразу запитали про відчуття. Сказав про понтифіка: «Він м’який і добрий». Між ними відразу встановився духовний зв’язок. Ми переконалися, що він справді вболіває за те, що відбувається в Україні. А те, що вихоплювали з його проповідей та промов, – це комусь просто так треба, щоб складалося враження, що займає вигідну РФ позицію. Насправді це не так, хоча проросійські настрої у Ватикані присутні. Наведу один приклад. Коли ми готувалися до поїздки, посол України при Святому престолі Андрій Юраш подав звернення в канцелярію про прийом нашого художника у Папи. Йшлося про колективну аудієнцію.
І тут раптом за два дні до зустрічі у Папи опиняється російський художник Нікас Сафронов. Абсолютно несподівано йому влаштовують приватну аудієнцію. Її відразу голосно рекламує російська пропаганда. Речниця МЗС Марія Захарова і так далі. Сафронов привіз Папі в подарунок свою картину із зображенням храму Сан-Хосе-де-Флоренс у Буенос-Айресі, де проходила перша служба понтифіка. Ба більше, він наголосив, що ця картина літала космічною орбітою у 2022 році. Російські медіа написали, що Папа «ледве не розплакався, отримуючи подарунок». Ви уявляєте, як вони все обставили? А на другий день нам повідомили, що Папа вирішив змінити нашу аудієнцію з колективної на приватну. Це був спосіб протидії – там прекрасно зрозуміли, як появою росіянина намагалися нівелювати візит українського художника.
– Ви поряд з Іваном Марчуком багато років. Хто ви йому?
– Ми кажемо так: близька подруга, біографиня. Як познайомилися? Іноді жартую, що знаю його з дитинства. В 1979 році у Каневі сміливі люди організували виставку робіт Івана Марчука, попри те, що він був заборонений. А я туди якраз приїхала працювати за направленням Київського університету. І потрапила на цю виставку. Побачене спричинило революцію в моїй свідомості, зачепило назавжди. Однак Марчука я тоді там не застала. Ми перетнулися безпосередньо вже на початку 2000 років, коли він повернувся з еміграції. І з того часу його проєкти проходять за моєю участю.
– Який Іван Степанович у звичайному житті?
– Він веде аскетичний спосіб життя, часом відмовляє собі навіть в елементарному. Найголовніше – збереження робіт. Я це називаю подвигом Марчука. Він міг продавати картини й мати палаци, але категорично відмовляється це робити. Така його непохитна позиція: твори повинні бути доступні людям, передусім – українцям. Тому й виникла ідея музею. І попри те, які ціни мають нині картини Марчука на ринку, його настрій не змінюється. А взагалі, продовжуючи запитання, яке ви поставили: такі люди, як Марчук, не бувають простими. Було б нечесно сказати, що з ним легко, але точно не нудно (сміється).
– Ви ставите собі якісь терміни: через пів року чи два-три повернутися до Києва?
– Ви знаєте, в думках ми завжди в Україні. От зараз Марчук показує рукою: білочка побігла по парку, ворони – поряд. Люди ходять щасливі, усміхнені, але подумки ми – вдома. Періодично їздимо в Київ – востаннє були в серпні минулого року. У нас надзвичайно насичений мистецький календар. Часом виставка спочатку планується в якійсь країні на місяць, а потім просять: залишіть роботи ще на два, бо великий попит.
– Чи маєте ви зв’язок із колекціонерами, які мають найбільше картин Марчука?
– Ви знаєте, до нас звертаються з комерційними пропозиціями постійно. Але всім, хто хоче щось придбати, відповідь одна: ні. Тим часом фактично два роки поспіль у Києві йдуть виставки Марчука. І всі роботи – із приватних колекцій. Відповідальні приватні колекціонери охоче дають роботи на ці покази. Зрозуміло, що найактивніші з них у контакті з нами.
– Чи є в Івана Степановича улюблена робота?
– Якби я йому поставила це запитання, він би вам сказав: «Скільки у вас дітей? Є хтось з них, кого ви любите найбільше?» Для нього всі картини дорогі.
– Правда, що роботи Марчука були у колишнього президента України Віктора Януковича у Межигір’ї?
– Нам про це нічого не відомо. Де ми бачили його роботи – це в Ігоря Коломойського. На знімках під час обшуку за спинами правоохоронців виднілися. Я особисто це примітила. Про Межигір’я нічого не чула. Цікаво, що сьогодні дуже активізувалася індустрія картин під Марчука – галузь підробок потужно працює. Зовнішня схожість може бути, технічна схожість – теж. Але Марчук – психолог на інтуїтивному рівні. Він відчуває, що треба і як дати картині для того, щоб глядача зачепило. От як він вам розповідав про жінок, що плакали. Ми неодноразово спостерігали такі ситуації: заходить людина на показ заради цікавості, майже не знаючи нічого про майстра. А на виході бачимо одну й ту саму реакцію: здивування і захоплення.
– Подейкують, що Іван Степанович не любить свій день народження. Чому?
– Він завжди каже, що не хоче святкувати день народження. Взагалі не любить свята. Працює все життя в будь-який день, незалежно – будень це чи вихідний. Молодим художникам радить таке: «Візьміть календар і весь червоний колір перемалюйте на чорний і живіть, як я – за чорним календарем».
– Пані Тамаро, ми дуже вам дякуємо за допомогу в організації інтерв’ю.
– Ви знаєте, я його не попереджала, що ви телефонуватимете. Вирішила, що будемо діяти спонтанно. Якби повідомила наперед про інтерв’ю, то нічого б не вийшло – він неохоче погоджується на публічні розмови.
Читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з автором-воїном Дмитром Лінартовичем – про вербування наших акторів, зраду та заздрість, а також звернення до українців, що пролунало світом.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
