За інформацією: Суспільне Рівне.
Переселенка Тетяна Тарасенко. Варковичі, вересень 2025. Суспільне Рівне
Початок життя на новому місці
"Як ми приїхали з поїзда, нам тут дали п'ять тисяч гривень, і в нас ще з дому була одна тисяча. Син зайшов у двір: "джунглі", кругом трава. Каже: «Мама, поки гроші в нас є, давай купимо бензокосу: вдома порядок зроблю і копієчку зароблю». Кажу: «Синочок, давай». Його місцеві полюбили, давали за роботу продукти і гроші", — поділилася переселенка.
Зі слів пані Тетяни, таким чином заробляли на життя. Син був опорою для жінки, адже вона була незрячою.
Про втрату сина та відновлення зору
У серпні 2024 року її сина Олександра Ломанцева мобілізували. 21 листопада того ж року він загинув в Курській області. Чоловіку було 44 роки. Тетяна Тарасенко пригадала, що на той момент ще була незрячою:
"Я була сліпа, нічого я не бачила. Мені що день, що ніч — все одно. Ще коли на Дубенщину приїхала, то чуть щось бачила. А тут вже втратила зір повністю. Тільки у вікні трішки світле — і все".
Керівництво Варковицької громади наполягло на операції. З квітня 2025-го жінка знову почала бачити. Одним із перших, що зробила — пішла до сина на могилу.
Тетяна Тарасенко на могилі сина. Суспільне Рівне
Орден «За мужність» Олександру Ломанцеву (посмертно). Суспільне Рівне
Сьогоднішнє життя
Тепер у Тетяни Тарасової біля ліжка портрети і нагорода сина — орден "За мужність" (посмертно). Розповіла, чим любить займатися у вільний час:
"Багато я читаю, впливає це на очі. Мене сварять, а я не можу не читати. На вулицю виходжу, на лавці посиджу, пройдуся, поруч магазини є. Щось куплю, щось подивлюся. Слава Богу, тут хороші всі люди. Живу я тут як в раю".
З найрідніших у жінки залишилася сестра, яка незабаром також має приїхати у Варковицьку громаду на Рівненщину.
