У Краматорську перейменували 307 вулиць. Є вулиці, які отримали своє нове ім’я на честь видатних краматорчан, людей, які внесли вагомий внесок у розвиток міста, його культури, медицини та інших сфер життя. Пропонуємо разом зі “Східним проєктом” згадати цих людей.
Вулиця Софії Ковалевської перейменована у вулицю Аліни Остафійчук. Талановита поетеса, письменниця, викладач прожила лише 30 років, але залишила по собі яскравий незабутній слід. Своєю творчістю, роботою, добрими справами.
Аліна Володимирівна Остафійчук народилася 7 грудня 1979 року у Краматорську. Перші вірші прийшли до Аліни, коли дівчинка пішла до школи. А всерйоз поезією вона захопилася вже у підлітковому віці.
Аліна Остафійчук – кандидат економічних наук, викладач кафедри «Менеджмент» Донбаської державної машинобудівної академії (Краматорськ), журналіст, заступник редактора газети «Академія». Організатор та редактор художньо-літературного журналу «Альманах муз» (Краматорськ). Співзасновник міжнародного творчого ордену «Коріння неба».
Лауреат обласної літературної премії імені М. Рибалка, Першого всеукраїнського пісеньно-поетичного фестивалю «Місто Дружби запрошує», акції «Жінка Донеччини» у номінації «Журналістика». Вірші видавалися у альманахах Дніпра, Запоріжжя, Києва та інших міст. Автор книг: «Єднання двох сердець» (2000), «Бісерне визнання» (2001), «Притиснутися до землі» (2005), «На дотик» (2007), «Природний відбір» (2010), а також дитячої книги «Казки» (2010). Семитомний збірник творів був виданий батьками вже після смерті поетеси у 2014 році та приурочений до її 35-річного ювілею.
Загинула в автокатастрофі, повертаючись 30 серпня 2010 року з похорону свого друга Влада Клена. У районі Дружківки водій не впорався з керуванням, машина вискочила на зустрічну смугу та врізалася у «КАМАЗ». З усіх пасажирів постраждала лише Аліна. Була доставлена до Дружківської лікарні. Більше години лікарі намагалися врятувати її, але травми виявилися несумісними з життям. Похована на цвинтарі в селищі Біленьке, на Крейдяній горі (Краматорськ).
Спогади про Аліну Остафійчук
У Музеї історії Краматорська до війни проводилися зустрічі пам’яті, присвячені нашій талановитій краматорчанці. Згадаємо, що говорили про Аліну Остафійчук люди, які її добре знали.
Директор Музею історії Наталія Волошина:
“Вона була глибокою та всебічно розвиненою людиною. Навіть у школі вона любила літературу та історію, фізику та математику. Багато читала.
Вона встигала все: навчатися, працювати, писати, займатися громадською діяльністю. Аліна Остафійчук була одним із ініціаторів фестивалю «Висота», який проводиться у Краматорську щороку, одним із ініціаторів створення благодійного товариства «Друг», фестивалю «Місто дружби запрошує» і це далеко не все.
Коли кохана людина Аліни, автор-виконавець Влад Клен із Запоріжжя тяжко захворів, вона організувала збір коштів на його лікування. Але врятувати Влада не вдалося.
Такі талановиті діти, як Аліна, з’являються лише у сім’ях, де панує любов. І вона зростала в атмосфері любові. Вона ввібрала цю атмосферу і в її віршах часто зустрічається слово «любов». Кохання одне до одного, до природи, до світу.
Аліна – це наша гордість, наше надбання. Я Аліну любила, я вам зізнаюся, я щиро любила цю дівчинку. Ми з нею часто зустрічалися, спілкувалися. Вона була мені якоюсь рідною людиною», — сказала Наталія Волошина.
Улюблений вчитель Аліни Остафійчук Олександра Рябуха: «Якось до мене підійшла моя учениця і запропонувала послухати на класній годині вірші Аліни Остафійчук. Для мене це було велике свято. З того часу у нас було багато таких класних годинників, багато зустрічей, присвячених Аліні, і я рада цьому. І дуже жаль, що Аліни немає з нами.
Часто згадую її статті, які вона писала про мене. Вона писала легко, вона могла відчути мої думки, почуття. Я зберігаю всі її статті про щаслива, що така людина була в моєму житті, моя чудова учениця. Я пам’ятаю наші зустрічі, наші розмови. Вона радилася зі мною, коли захищала кандидатську. І потім побачила її з букетом квітів у день, коли вона захистилася. Ми з нею пройшли всю Європу. І скрізь вона була з фотоапаратом та блокнотом. Аліна назавжди буде у моїй пам’яті. І дякую місту, що пам’ятає Аліну», — сказала Олександра Рябуха.
Керівниця Клубу народної вишивки “Чарівниця” при Музеї історії, активістка Галина Школа зазначила, що у своїх віршах Аліна відображала те, що діялося в її душі, що вірші носять філософський глибокий зміст і вони «не для середнього розуму».
Аліна Нейштад, подруга Аліни Остафійчук розповіла, що вони познайомилися, коли перейшли до 9 класу до Олександри Рябухи: «Це був новий етап у житті. З Аліною ми сиділи за першою партою. Вона була настільки легкою, веселою і доброю людиною. А з іншого боку вона вражала своєю глибиною та дорослістю. Уся її творчість була наповнена глибиною та мудрістю не за роками».
Громадська діячка Ольга Єпішина: «Аліна була легкою у спілкуванні людиною, завжди з променистою усмішкою на обличчі. Вона була скромною людиною і я побачила в цій скромній красі величезну криницю внутрішньої краси. І коли я працювала над фотопроектом «Ода жінці Краматорська», в якому взяли участь відомі краматорки, то захотіла і її запросити взяти участь у цьому проекті, цю прекрасну дівчинку. Вона мене теж завжди надихала і надихала багато на що. Спершу вона соромилася, але потім довірилася мені.
Вона була поетесою з глибоким значенням цього слова, і тому перший образ був творчий, із віршами, написаними на аркушах паперу… А другий образ це був образ лісової мавки, який теж їй дуже пасував.
Якось мені наснився сон, як Аліна біжить красивим полем з квітами і тримається за руки з хлопцем, і сміється. Підходить до мене і каже: «У мене все гаразд. Тільки хто ж подбає про мою маму … ».
Мені дуже приємно, що в моєму житті була ця чудова дівчинка, поетеса, красуня, розумниця в усіх відношеннях», – сказала Ольга Єпішина.
Вірші Аліни Остафійчук
О СМЕРТИ Я о смерти совсем не думаю:Смерти нет — есть окно и свет,И земля, до безумья круглая,И сводящий с ума рассвет.
***Ты был – и небом, и землей,
строкой, слезящейся – стаккато.
И я – услышана тобой
была. И разве больше – надо?
ты был виденьем – во плоти,
и плотью, смерть преодолевшей.
Но мне – ослепшей от любви
(как сотни ненасытных женщин)
всё было мало. Не смотреть,
не слышать – осязать подкожно.
Ты был дыханием – во мне,
и я была дыханьем – тоже
твоим. Но высохла слеза,
стаккато стало неуместно.
И нечего уже сказать,
и раздражает то, что вместе
мы были небом и землей,
и то, что порознь – невозможно.
Ты – был. Ты – был. И это – всё,
что остается в строках. Ложью
отныне кажутся слова,
минуты, запахи и звуки.
Но кожа помнит: я – была,
и чувствует: мы снова – будем…
