Чимало українських дітей, які через війну виїхали за кордон, почали навчатися у місцевих школах. “Східний проект” розпитав у відомої в Краматорську поетеси, музикантки та педагога Яни Ладики, яка на початку повномасштабного вторгнення Росії разом з Донькою Зоряною опинилась у Франції, про їх враження від місцевих шкіл, як відбувається адаптація, та чим здивувала краматорок закордонна система освіти.
“Коли ми з донькою приїхали до Франції, то спочатку жили в американській сім’ї, яка надавала житло та їжу від пожертв Церкви Христової. У соціальних питаннях Франція надавала допомогу, безкоштовну медицину зі страхування, безкоштовний мобільний зв’язок та освіту для дітей.
Я не пам’ятаю точних дат, але у квітні, через кілька тижнів після прибуття до Франції, моя донька вже ходила до місцевого коледжу. Система розподілу на класи тут інша, вона відрізняється від інших європейських країн. Наприклад, поняття «коледж» у Франції — це середня школа, а «ліцей» — це старша школа.
Живучи в невеликому селі на той час, мене одразу здивувало, що школа для молодших класів окрема. Відвідуючи інші села регіону, я зрозуміла, що скрізь так. Діти ходять у супроводі старших, приміщення зроблено максимально зручним саме для маленьких дітей.
Коледж розташовувався у сусідньому маленькому місті, до якого потрібно їхати приблизно 10 км. Місцева мерія допомогла моїй дитині оформити документи на безкоштовний проїзд. Шкільний автобус призначений саме для учнів, проте українцям під тимчасовим захистом також можна було користуватися.
Діти, які користуються автобусом, мають носити спеціальні жилети, їх нам теж видали кілька штук. А ще маски. Під час навчального року проблем з транспортом не було. Діти йшли до коледжу о 7:30 на автобус та поверталися після 17 години вечора.
З приводу харчування: в коледжі можна вибирати, чи дитина сама їсть вдома, тому що перерва велика, або в коледжі за гроші. Навчальний 2022 рік ми жили в селі, тому, відповідно, Зоряна харчувалася в коледжі, але місцева комуна (щось на кшталт нашого поняття “громада”) оплатила харчування.
З вересня 2022 року ми з донькою стали жити безпосередньо у місті, де знаходиться сам коледж. Деякий час через переїзд, ситуація з грошима була напружена, тому у вересені Зоряна харчувалася вдома, їй навіть так було краще. Але потім я наполягла, щоб під час перерви вона залишалася в коледжі і більше соціалізувалась.
Щомісяця мені приходить рахунок за харчування, це становить приблизно 20 або 30 євро, решту суми також вносить комуна міста у якості допомоги.
Ще на початку навчання нам як українським батькам провели ексурсію коледжом. Їдальня мене приємно здивувала. По-перше, що виділяється — це чистота та цікавий інтер’єр. Немає неприємних чи типових для їдалень запахів. Навпаки, нагадує кафе на кшталт шведського столу. Персонал усміхнений. На відміну від України, багато працівників чоловічої статі.
Що відрізняє Францію від інших країн — тут дуже суворо із сортуванням сміття, а відповідно із відходами по харчуванню. Брати в тарілку потрібно стільки їжі, скільки ти готовий з’їсти. Коли я була на екскурсії, помітила конкурсні плакати на тему, на скільки менше відходів залишилось в поточному місяці.
Я читала у фейсбуці, що не всім батькам, які перебувають у Європі, подобається харчування дітей. Але в моєму випадку все ідеально. Їжа гаряча, свіжа, різноманітна. Пюре, макарони, різні види м’яса та сосисок, овочі, фрукти, йогурти, коктейлі.
Щодо освіти. Мені одразу був дуже приємний особистісний підхід у неформальній обстановці. Наприклад, працівниця коледжу приїхала знайомитись із сім’ями українок і була відкрита до будь-яких питань та діалогу.
В приміщенні коледжу мене вражають повністю обладнані класи під наукові дисципліни та різноманітність музичних інструментів у спеціальному кабінеті. Є ігрові кімнати, де діти проводять свою перерву, це зазвичай півтори години. На дітей та колег не можна кричати взагалі. Я, наприклад, дуже боялася йти на найману працю, згадуючи досвід в Україні, що мене й штовхнуло свого часу піти у самозайнятість та підприємництво. Але тут, де я живу і вже пробую працювати, не можна підвищувати голос на співробітників. Ставлення до людей з особливими потребами вкрай толерантне і це вже на природному рівні у людей.
З мовою проблем особливих не було, оскільки, виявилося, що Зорянин рівень відповідний, і це при тому, що вона свого віку пішла у старший клас і вже цього року закінчує коледж тобто. середню школу. У старший клас вона пішла тому що інші українські підлітки старші за неї віком, і нам запропонували залишити їх в одному класі якщо захочеться.
Але ж саме з французькою були проблеми, тому що донька його особливо довго не вчила, хоча ввивчала різні мови. Завдяки знанням англійської і тому, що тут велика діаспора британців і було з ким спілкуватися та отримувати емоційну мовну підтримку, все було добре. Звичайно, від нас очікували швидших результатів у французькій, але стреси та контекст війни дають своє. Я пам’ятаю, як вчителька з французької навіть розплакалася, бо їй хотілося швидше за 2-3 місяці навчити дітей вільно володіти мовою.
Тішило, що викладачі різних предметів намагалися асистувати українців та давали, наприклад, переклад матеріалу українською мовою, адаптували матеріал. Взагалі, з точки зору людини, яка провела в освіті все життя, я можу сказати, що ставлення педагогів до студентів дуже тепле та емоційно зріле. Для мене це основна особливість. Тут з людьми працюють емоційно здорові та наповнені люди.
