За інформацією: Суспільне Кропивницький.
Кропивничанин Едуард Дмітрієв 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну, працював на автозаправній станції. Того дня у Кропивницькому були черги до заправок, аптек, магазинів, банкоматів та чоловіків-добровольців біля військкоматів, які хотіли йти захищати країну. Війна змінила життя, але не змінила віру в людей та в перемогу України, розповів чоловік Суспільному.
"День був важкий"
24 лютого 2022 року Едуард Дмітрієв працював на тій же автозаправній станції у Кропивницькому, що й нині. Розповідав Суспільному про черги за пальним та настрої людей.
"Почалась паніка, чи не паніка. Куди вони збираються їхати? Ніхто не знає. Ця тварина оголосила нам війну. Щоб він помер. У мене є діти в Одесі й внучата маленькі. Ця тварина за все відповість. Моя доця працює підполковником поліції. У мене мамі 83 роки і нікуди не збирається їхати. В мене син, з внучечкою, рік їй. Я працюю, поки в нас буде дизель і бензин. Люди заправляються. Я проти паніки. Але ж я бачу, що вона є. Треба вірити в нас! Тільки так".
Едуард Дмітрієв на автозаправній станції. Кропивницький, 24 лютого 2022 року. Суспільне Кропивницький
Свою робочу зміну 24 лютого 2022 року чоловік пам’ятає до дрібниць.
"Він наче вчора був, цей день. Емоції переповнювали".
До заправки була черга з сотень машин.
"Перші в той день робили заготовки. Це були місцеві, дідусі. Вони брали по півтори, по дві тонни пального. А потім вже, коли поїхали харків’яни, то я бачив страх й паніку в людях. Зовсім інші люди були. Коли вже Салтівку розбивали, то страх у людей був. Дуже багато було з дітьми, жінки були за кермом. Страх у них був, що літаки прямо над ними літали й бомбили Харків. Люди були в шоці, не могли зрозуміти, чому їх, цивільних людей, отак вбивають".
Черги на заправках у Кропивницькому, 24 лютого 2022 рік. Суспільне Кропивницький
У перші дні повномасштабного вторгнення Едуард Дмітрієв допомагав переселенцям, розказував, де можна знайти житло у Кропивницькому.
"Людям допомагали чим могли. Навіть пам’ятаю перших людей, я давав їм адреси, бо не знали, де можна зупинитись. Не у кожного були гроші на готель. Добрих людей було багато, хто приймав малозабезпечених. День був важкий. Стрес, під час якого людина і проявляється. Одна людина спокійно себе поводила, друга на емоціях, а третя з матюками кидалась".
Як змінилось життя після повномасштабної війни
За чотири роки повномасштабної війни Едуард Дмітрієв не міняв місце роботи, життя його родини змінилось.
"Мами вже нема. Я її поховав 23 лютого минулого року. Так вона і не дочекалась перемоги. Старша донька під час повномасштабного вторгнення два роки прослужила у поліції. Працювала у місті-герої Одесі. Вона не бачила своїх діточок два роки. Потім вислуга в неї була, бо вона ще у 2014 була на Донбасі, у відрядженні, три чи чотири місяці. Вона пішла з поліції на пенсію. Зараз вони з чоловіком і внучатами живуть у Польщі".
Син Влад добровольцем доєднався до лав Збройних сил України. Нині служить на Запорізькому напрямку.
"Якщо він мене побачить на Запоріжжі, то хай тримає і тримається. Ми підтримуємо онучку та його дружину. Онучці вже п’ять років, самостійна. Дуже сумує за татом. Чекаємо його і перемоги. Шкода всіх, але найбільше шкода діточок. У них немає дитинства. Вони ховаються й лякаються тривог. Оце ніколи не можна простити цьому… Я не можу назвати того опариша людиною. Це нелюд. Скільки він біди приніс нашим людям, скільки родин загинуло, скільки діточок, скільки людей, скільки хлопців".
Син Едуарда Дмітрієва. Суспільне Кропивницький
Дружина Едуарда Дмітрієва після повномасштабного вторгнення почала спілкуватися тільки українською мовою.
"Наскільки це все для неї емоційним було.. Моя Марина, та, що спілкувалась завжди російською, зараз спілкується виключно українською".
Зі слів чоловіка, за роки війни, у нього жодного разу не було бажання виїхати за кордон.
"Не збираюсь їхати, якщо треба буде, то візьму зброю до рук. Просто хочеться комусь з цих росіян перегризти глотку. Розумію, що потрібен тут. Як казала доця, коли вона служила: " Тату, кожен виконує свою роботу. Я працюю тут, ти працюєш там. Кожен має знаходитись на своєму місці,щоб приносити якусь користь для людей". Треба підтримувати одне одного – це головне".
Едуард Дмітрієв працює на автозаправній станції. Суспільне Кропивницький
Нині, на думку чоловіка, люди менш обʼєднані, ніж у перші дні повномасштабної війни.
"Бачу, що розділились. Не так ми починали. Починали війну всі разом, а зараз виходить, як мій син воює, то я переживаю, а ті люди, що не воюють, в них інші інтереси. Бачу, що в них бізнеси, торгують машинами, "липові довідки", – так не повинно бути. Син чому пішов, він сказав: "Тату, до Дніпра, до Запоріжжя зараз – 15 кілометрів. Я маю йти!". Це його рішення, його ж ніхто не гнав. Кожен на своєму місці має робити свою роботу й допомогати. Ви – як журналіст – висвітлюєте ситуацію, ми – заправляємо людей, хлопці – воюють. Дай їм Боже здоров’я".
Едуард Дмітрієв пишається своїми колегами, які на фронті. Це Сергій Брайко та Олександр Токарь.
"Сергій Брайко з першого дня пішов. Саша Токарь теж зараз воює. Я надихаюсь цими людьми. Ці люди оберігають зараз нас. Дай бог їм здоров’я!".
Нині головними у своєму житті вважає дітей.
"Щоб вони були всі здорові, бо ми лягаємо і не знаємо, чи встанемо, чи ні. Оце біда. Коли я дивлюся, як маленькі діти гинуть, в мене серце розривається навпіл, бо я не можу це зрозуміти і не можу це пробачити".
"Ми запануємо у своїй сторонці"
"Хочеться вірити, що все це закінчиться й ми, як кажуть, запануємо у своїй сторонці. Коли син був студентом, він носив футболку із написом: "Я хазяїн на своїй землі". А нині він її захищає цю землю. Якщо дамо слабину, росіяни можуть залишитись тут. Вони нікого не пожаліють – ні дітей, ні стариків. Тому тримаємо стрій, хай буде все добре у всіх нас. Слава ЗСУ! Слава Україні! Героям слава!".
Нині Едуарду Дмітрієву 63 роки.
