За інформацією: Суспільне Вінниця.
Морпіх 36 бригади, головний сержант взводу снайперів Олександр Кірієнко майже три роки пробув в російському полоні. Додому повернувся під час обміну, який відбувся 5 лютого 2025 року.
За словами бійця, мінус 40 кілограмів ваги, катування та знущання — це далеко не все, що отримав від "братнього" народу. Наразі він проходить реабілітацію на Вінниччині. Своєю історією та про планами на майбутнє поділився з Суспільним.
Батьківщину Олександр Кірієнко пішов боронити у 2014 році. Повномасштабне вторгнення Росії до України зустрів у Маріуполі. В полон разом із побратимами 12 квітня 2022 року вийшов із заводу Ілліча.
"Спочатку нас вивезли в Сартану, тримали в сараї для худоби. Там людей 600 було. Потім — на Таганрог. Далі вже слідчі дії проходили по мені у Тверській області, місто Кашин. Намагались на мене навішати цивільне населення, але опирався", — розповів Олександр Кірієнко.
Майже два роки він провів у колонії №10 у Мордовії.За словами захисника, до українських оборонців федеральна служба виконання покарань застосовувала особливий режим.
"Як до тих, хто на довічному ув’язнені. Ми ніколи не ходили рівно. Ми ходили зігнуті, руки назад. Не маєш права щось запитати, маєш чітко відповідати "так точно", чи "ні". Ніяких прав у нас там не було. О 6 ранку підіймалися, ставали на смугу, о десятій лягали спати. Нам не можна було сидіти, через це і ноги були як тумби, розпухли. Люди помирали у нас в камері, людина померла, думали, може щось зміниться, покращиться. Ні, винесли і все".
Морпіх 36 бригади, головний сержант взводу снайперів Олександр Кірієнко. Суспільне Вінниця
А ще, як розповів чоловік — катування, знущання, і заборона спілкуватись українською та повний інформаційний вакуум.
"Я дізнався, де я сидів, лише тоді, коли вийшов. Не знав, де я перебуваю: ні області, ні міста. Нам постійно адміністрація: "Все, ми під Львовом. Через тиждень беремо Польщу. Скоро поїдете додому, будете з Росією".
За словами захисника, про повернення додому не знав до останнього, аж поки їхній літак не приземлився в Білорусі. Далі — перетин кордону і можливість зателефонувати рідним.
"Перш за все, телефон, подзвонив рідним, що я уже на рідній землі. Подзвонив, всі плачуть, не вірять. Подзвонив дружині, потім мамі. Всі ці роки пам’ятав ці номери".
Весь час доки був у полоні дружина боролась за його повернення.
"Вона і під Києвом стояла, під адміністрацією, з прапорами, з плакатами. Багато чого робила. В Женеву телефонувала, в Червоний Хрест, добивалась", — сказав чоловік.
Полон змінив його, так каже Олександр, і мова не лише про тих 40 кілограмів, які втратив. Він навчив цінувати кожну мить життя і боротись за нього.
"Потрібно продовжувати цю боротьбу, бо війна триває. Що скласти руки? Повернусь на службу. Війна ж не закінчилася".
