«Малювала небо — як купол. Чи то чаклувала, чи то молилася. Словом, закривала небо над Україною на свій лад»
Бетонні стіни одного з київських бомбосховищ віднедавна покриті різнобарвними малюнками. Під звуки безперервної канонади їх створила Лана Овчиннікова, художниця, скульпторка по дереву з Києва. Серед робіт — образи Богоматері, Будди, української дівчини з калиною. Все це — спроба заглушити біль від жахіть війни, бажання вимолити порятунок для України.
Лана, яка також активно займається волонтерством, шедеврами свої роботи не називає, але вірить, що вони здатні втішити.
Коли почалася війна, Лана Овчиннікова задумалася, що може зробити для нашої перемоги? Автомобіль із повним баком, що стояв під будинком, віддала волонтерам. Каремати, диван, стільці, посуд — тим, хто під час російських обстрілів ховається у сховищі. А ще в Лани чудовий голос. Вона переспівує відомі пісні, намагаючись цим достукатися до білорусів та росіян. Загалом нині такий підхід колись називали теорією малих справ. Овчиннікова погоджується. Саме з них, певна річ, і складається наше життя.
— Я завжди щось роблю руками. Малюю, в’яжу. Коли серіал дивлюся, теж займаюсь рукоділлям. Для мене незвично сидіти і нічого не робити.
Перші дні було дуже голосно. Коли почалася повітряна тривога і ми спустилися у сховище, там стіни тремтіли, каналізаційні труби почали протікати… Всі перелякані. Не можу сказати, що я смілива: мені було страшно. Пам’ятаю, коли зазвучала сирена, я взяла різнобарвну крейду і спустилася в укриття. Я малювала, щоб заспокоїтись, але зосередитися не могла. Над однією зі своїх картин малювала небо — як купол. Не знаю, що це було. Чи то чаклувала, чи то молилася. Словом, закривала небо над Україною на свій лад, — розповідає Лана.
Мені дуже хотілося виразити свою ненависть, але я подумала, що коли війна закінчиться, ця ненависть залишиться в підвалі будинку, в якому я живу. Тому я вирішила малювати щось добре, що дарує надію, допомагає заспокоїтись.
…Не можу сказати, що я релігійна. Так, я вірю в бога, але цікавлюсь різними течіями. Це і християнство, і буддизм. Мені Схід подобається. Минулого літа я купила книгу давньокитайського філософа Лао-цзи, якого вважають засновником даосизму. Мені подобаються його думки.
Коли я малюю у сховищі, діти, які там ховаються, теж беруть крейду, намагаються самостійно щось намалювати: прапор України, «Слава Україні!» і так далі. Хлопчику — 9 років, дівчинці — 10. Вони, як кошенята. В шахи багато грають. Мама в них спокійна, врівноважена. І діти такі ж. Малюнки на стінах, думаю, когось втішають, у підвалі стало трохи затишніше.
Люди не говорили мені, щоб я перестала бруднити стіни. Може, після війни знайдеться якийсь ідіот, який дорікне мені через це, але я сподіваюся, що ні. Через мої образи можна зрозуміти, що я молюся. Молюся за Харків, який бомбять, молюся за мій рідний Чернігів, де відбувалися страшні речі.
Новини не вимикаю взагалі. Якщо звучить тривога, то біжу до підвалу. А коли прибігаю звідти, то знову вмикаю новини — вони такі, що залишається тільки молитися…
У сховищі разом зі мною є мами з маленькими дітьми. Пам’ятаю, як в однієї дитини, зовсім маленької, почалася жахлива істерика через бомбардування. Її кілька годин було неможливо заспокоїти. А в іншої жінки дитина була спокійна, бо мама постійно з нею розмовляла. Багато моїх сусідів виїхали. Була одна вагітна, потім вона народила і вже з немовлям спускалася в сховище.
"Малюнки на стінах, думаю, когось втішають, у підвалі стало трохи затишніше" [+–]
Чи я думала про евакуацію? В мене заправлена машина стояла біля під’їзду. Але моїй мамі 86 років, вона б дорогу не витримала. Та вона ніби й не розуміє, що війна. В підвал спускатись не хоче, я перестала її переконувати.
Мамі не страшно, адже її батько загинув під час Другої світової, воюючи пліч-о-пліч з росіянами, білорусами. І тепер, коли я їй говорю, що це росіяни нас бомбять, вона не вірить: «Росіяни? Як це?!»
Машину свою я віддала знайомим, вони возять гуманітарку до Чернігова. Я навіть не маю можливості з ними поговорити, бо люди дуже зайняті. Коли сильно бомбили, я їм сказала, що, може, не треба їхати, там небезпечно. Але вони поїхали. Раптом мені дзвонять із невідомого номера, питають, мовляв, знаєте такого, це ваша машина? І що, питаєте, я маю думати? В мене перша думка була — вбили, розбомбили тощо. Потім я передзвонила хлопцеві, якому віддала машину, а він каже, що все нормально, проходив блокпост.
Моя доля — підтримувати людей. У Богданівці подруга сиділа в погребі із сім’єю, ще й із собаками. Вони не могли виїхати, акумулятор сів. Я була їхнім єдиним зв’язком зі світом — 15 днів під окупацією. Треба було підбадьорювати. Потім, коли створили гуманітарний коридор, вони виїхали. Але до пуття з ними ні про що поки не говорила. Живі — живі. Навіть не питаю, куди переїхали. До Чернігова друзям збираю ліки, передаю. Це той мінімум, що можу робити.
Лана Овчиннікова, "Світанковий дзвіночок". Довоєнна робота [+–]
Мій чоловік рік тому поїхав працювати в Польщу програмістом, йому 52 роки, гіпертонік. Коли почалася війна, він рвався до України. Але я сказала, що ти 100 м пробіжиш — все, будеш тягарем, адже наші військові тебе не покинуть, натомість можеш пересилати гроші на потреби армії. Він так і робить, пересилає. З Чернігова до нього до Польщі евакуювалися його мама, мама зятя, сестра, двоє дітей. Тобто він їх усіх підтримує. А зять залишився в теробороні на Львівщині. Плюс мій чоловік комуналку платить за нашу квартиру тут, мене забезпечує. Вважаю, що це правильне розподілення ресурсів.
Якби в мене були діти, звичайно, я намагалася б їх звідси вивезти, але своїм життям можу розпоряджатися сама. Я киянка, тож хочу бути разом із Києвом. У Польщу якщо й поїду, то тільки в гості, а от будинок будуватимемо тут, у Бучанському районі хотіли.
Лана Овчиннікова, "Машенька". Довоєнна робота [+–]
Я хазяйновита, в мене панно на стінах ліпне. Люблю підфарбувати щось, посадити, дуже подобається на землі працювати. Останнім часом скульптурою по дереву займалася — величезні скульптури робила. Після війни продовжу. Можливо, мені дозволять їх поставити десь — тішитимуть око. Далі, думаю, настане час, кинуть клич садити дерева. Я буду першою, хто відгукнеться, дуже цього чекаю. Ще хочу розписати клас у дитсадку нехитрими малюнками. Краще десь на лівому березі Києва, тому що в мене мама слабенька, її треба кілька разів на день годувати.
Я самоучка, я не маю вищої освіти. Шкарпетки в’яжу, передаю разом із ліками, на Чернігівщині в багатьох населених пунктах світла немає, люди мерзнуть.
Я й до війни не забувала людям дякувати. А зараз така переоцінка сталася! В аптеку заходиш і кажеш: «Дякую». В «Новусі» теж кажеш: «Дякую, що ви все робите для нас у такий час». Без вдячності ніде неможливо. В мене стільки вдячності ніколи не було. Ті ж медіа, які з ранку до ночі працюють, дякую їм. Без інформації була б паніка, жах. Пожежним нашим дякую.
"Я хвилююся, що коли мине небезпека, ми знову можемо почати сваритися. А так хочеться, щоб залишилися згуртованими" [+–]
Війна — це стільки одкровень. Що наша армія тримає удар. Що над Києвом є купол [ППО]. Що народ згуртувався, що президент не втік, що Рада працює. Виявилося, що Захід може згуртуватися. Що Україна єдина, як ніколи. А пожежники! Звідки вони мають стільки сил. А медики! Я просто не розумію, як суспільство до війни могло бути таким недружнім. Виявляється, ось який ми офігенний народ!
Я хвилююся, що коли мине небезпека, ми знову можемо почати сваритися. А так хочеться, щоби залишилися згуртованими. Хотілося б, щоб усе це залишилося, щоб ми не почали через дрібниці гризтися. Це, мабуть, моя основна думка.
Важливо "Прості" люди: фундамент, еліта і золотий резерв України 
