Не дивлячись на вимушену евакуацію українці живуть, а не виживають. Так вважає мисткиня з Краматорська Анна Статіва, котра, як і тисячі наших містян, вимушена була покинути рідну домівку під час активної фази війни. Спочатку вона опинилась в Берліні, де прийняла участь в створені муралу “NEVER AGAIN, Ніколи знов?», який був присвячений розв’язаній росією війні в Україні. Пізніше, після переїзду до Італії, разом з іншими художницями з України Анна протягом 3-х місяців займалась творчістю в межах арт-резіденції «МIR – residenze per la pace».
Про пригоди та творчість, життя в Європі та відношення там до біженців, власні джерела натхнення та плани на майбутнє Анна розповіла “Східному проекту”.
Розкажи, як давно ти малюєш?
Я малюю все життя, але до того, як стати вимушеною біженкою, була більш сфокусована на графічному дизайні. Була співорганізаторкою міжнародної арт-резиденції в Краматорську, частиною різних проектів пов’язаних, зокрема, з мистецтвом та творчістю. Через мистецький вакуум в нашому регіоні, я спрямовувала свою енергію на створення сприятливих умов для арт-ком’юніті, зневажала свій поклик та відкладала самою бути мисткиней. І саме запланувала собі в цьому році поринути у мистецтво, так воно і вийшло, дрімс коме тру, як то кажуть.
В Європі в мене нічого не було, окрім цього, і хоча раніше я себе не відчувала в мистецькій спільноті рівною через брак досвіду, тут я почала грати в художницю доки це не стало правдою.
В мене за плічами освіта графічного дизайнера, та школа мистецтв.
Коли ти евакуювалась з Краматорська і що будо переломним моментом щоб прийняти таке рішення?
Евакуювалась з Краматорська через 2 тижні від початку повномасштабного вторгнення, коли вже відмінили потяги, через обстріл поїзду, а на наступний день несподівано пустили. Я побачила що потяг буде за 2 години до відправлення, швидко з подругою зібрали речі і застрибнули в нього. Поїхала через страх залишитись на окупованій території і що відріжуть безпечний виїзд з міста.
Як пройшла евакуація до Берліну, а потім до Італії?
До Берліну дісталась евакуаційними потягами та волонтерським автобусом. Дякую всім добрим людям, волонтерам та нашим героїчним провідникам, це реально люди зі сталі, низькій їм уклін.
В Берліні про мене та подругу піклувались мій друг, художник Франческо, його дівчина та її подруга. Вони з друзями скинулись грошима та орендували нам кімнату. Ми були дуже щасливі потрапити в безпеку і не залишитись на вулиці, або в спорт-залі.
До Риму вже нам купили квитки на літак організатори арт-резиденції.
Як облаштувалась в новій країні?
Мій дім — мій рюкзак. Я пристосувалась до постійної дороги. За 7 місяців я ще не була в одному місті довше ніж 3 тижні підряд. Зараз живемо в маленькій квартирі в середньовічному місті-фортеці недалеко від Риму. Тут нам дозволив пожити один дуже добрий італієць. А взагалі почуваю себе зараз кочівницею і ловлю з того кайф.
Загалом, живу там де мені раді. Завдяки арт-резиденції в нас тепер багато друзів та знайомих по всій Італії, тож я не сиджу на одному місці.
Я вимушена була поїхати через обстріли і страх окупації, але не розгубилась і встаю на ноги. Це не так просто як на завод піти, це кожен може, а ось в сфері мистецтва — без регулярного доходу, без зв’язків без знання мови дуже важко. Я вважаю, що наші якості працьовитості в пристосованісті, креативності, позитивності – проявляються в моєму шляху. Я інша від європейців. Вони жаліються, що газ подорожчав та макарони. А в мене батьки в Краматорську під обстрілами, залишилось все майно. Я з одним наплічником поїхала, половина в ньому був ноут та фарби, щоб мати можливість робити те, що я вмію.
Як проходить твій звичайний день?
Звичайних днів немає. Кожен день надзвичайний! Іноді я сумую і майже не встаю з ліжка. А в інші дні я наповнююсь, надихаюсь, малюю, єднаюсь з природою, подорожую, роблю йогічні практики, чайні церемонії. Життя цікаве. Ми живемо наче ми безсмертні, витрачаючи своє життя на речі які нам огидні. Я прагну до того, щоб менше собі зраджувати.
У місці, де ти зараз живеш, створені умови для митців?
Тут якось взагалі з цим легше. В моєму українському оточенні люди фокусуються на критиці митців. З самого дитинства, замість того, щоб дітям казати про те, що в них гарно вийшло — батьки роблять акцент на тому, що треба щось виправити. На мій погляд, в Італії не найтепліші умови для митців, серед інших країн Європи, але після України для мене це тепличні умови, де не треба бути завжди в стані боротьби і комусь щось доводити. Я не кажу що щось добре, а щось погане. Це різні умови, які по-різному формують митців і це цікаво. Я вдячна за увесь досвід.
Розкажи про свою працю у рамках арт-резиденції «МIR – residenze per la pace».
Ця резиденція об’єднала різні організації та театри в мережу солідарності, щоб допомогти українським мисткиням. Ми з подругою мали можливість 3 місяці займатись виключно мистецтвом і знайомством з місцевим арт-ком’юніті. В рамках цієї резиденції я створила багато робіт аквареллю, сангіною, акрилом, зі своїм партнером та іноді волонтерами намалювали 2 мурали та 1 об’ємну композицію. Зробили спільний проект аудио-візуальний тур по театру в Неаполі. Після цього ми вже були на новій арт-резиденції, в ній ми готувались до перфомансу наступного року, цей формат для мене новий.
З якими труднощами стикаєшся в новій країні?
На труднощі можна дивитись з різних сторін, я вирішила що не хочу продовжувати бути в стані жертви, тож сприймаю труднощі як нові пригоди, а я люблю пригоди.
Як ставляться люди в Італії до біженців?
Ти побачиш те, що хочеш побачити! По моїй особистій статистиці всі люди бубочки, дуже нам допомагають, але є 5-10% які або ввібрали рашистську пропаганду і думають що то їх думки, або в них просто є якась травма, через яку вони огрубіли. Я спершу болюче це сприймаю, але ненадовго.
Розкажи про створення муралів в Берліні?
В Берліні ми працювали в команді з 3 іншими мисткинями, та гуртом добровільців з України, Білорусі та Німеччини. Створили 2 величезні мурали в прохідному місці Берліна на тему війни в України. Ми працювали на двох стінах 22*4 та 20*4 метрів, це було дуже складно фізично, але допомогло трансформувати стрес від війни в корисну справу.
Де ти береш натхнення для малюнків?
Надихаюсь навколишнім середовищем, своїм відчуттям Світу, цікавістю «а що буде якщо». Бо я так бачу.
Чи є художник, який тебе надихає?
Їх багато. Наприклад, костянтинівська художниця Ольга Сабадін, київський Waone Interesni Kazki, Реріх Микола Костянтинович.
Що сподобалось в Німеччині та Італії, і хотілося би в майбутньому побачити це у Краматорську, а що навпаки – не подобається?
З моїх уст часто з гордістю випадає «А ОСЬ У НАС В УКРАЇНІ» і далі список: доставка, документи, нотаріуси, оренда та інше. Все набагато логічніше та проще. Але я б хотіла щоб люди в України більше посміхались, розвивали добросусідство, молодіжні простори, соціальні підприємництва, галереї. Я маю багатьох друзів які як криголам прорублюють ці напрями, мрію щоб їм давалось це з легкістю та державною підтримкою, як в Європі. Тобто перейняти досвід Європі в сфері громадського сектору.
Які твої творчі плани на майбутнє?
Почала навчатись арт-терапії. В решті направлень курс на глибину, практику та дисципліну.
