Ніхто з медиків не може пояснити, як куля, що пройшла через весь мозок навиліт, не зачепила важливих нервових центрів
Нейрохірург Дмитро Кубряк без нейрохірургічних інструментів і під обстрілами провів операцію на відкритому мозку морпіху з Бердянська Павлу Самбуру в бункері заводу Ілліча в Маріуполі. А потім для обох був полон і звільнення. Вони шукали один одного, аби зустрітися. Дмитро, аби дізнатися про стан чоловіка, Павло, аби подякувати за врятоване життя.
Дмитро Кубряк після полону не може натішитися відчуттям свободи. Пекельні тижні на заводі імені Ілліча, потім понад 5 місяців полону. Він був одним з небагатьох лікарів дніпровського військового шпиталю, які на початку війни погодилися поїхати добровольцями до оточеного Маріуполя. 2 лікарів і 2 анестезіологи з Дніпра полетіли на гвинтокрилі 1 квітня. Потім ці вертолітні рейди з військовими та боєкомплектом на підмогу захисникам Маріуполя назвуть «польотами у безсмертя».
Він потрапив на завод Ілліча. В бункері був імпровізований шпиталь і 300 поранених військових. Через його руки пройшла сотня поранених. Найстрашніше з цього досвіду, каже Дмитро, це те, що доводилося сортувати поранених. Через брак рук лікарі обирали, кого рятувати в першу чергу. Одного дня до бункера занесли 6 важкопоранених. Серед них був і безнадійний, каже Дмитро. Морпіх із наскрізним пораненням голови, який одразу впав у кому.
За всіма ознаками, медична допомога для нього була марною. Але коли всіх першочергових важкопоранених прооперували і у лікарів з’явилася пауза, він разом із колегою, анестезіологом Юрієм Микитчаном, вирішив спробувати допомогти. Шансів вижити у морпіха майже не було.
В умовах бункера під вибухами, авіаударами, без спеціальних нейрохірургічних інструментів і кровоспинних препаратів Дмитро з колегами наважується на операцію на відкритому мозку. Через три дні після операції пацієнт виходить із глибокої коми. Починає реагувати на біль, ще через кілька днів відкриває очі. За сім днів починає називати своє ім’я — Павло. І зрештою зводитися на ноги.
А тоді морпіхи з заводу Ілліча та весь шпиталь з пораненими потрапляють у полон. Росіяни запитали у лікарів, хто з полонених найважчий, бо 4 військових вони готові забрати до лікарні Донецька. Коли чують, що в бункері була проведена нейрохірургічна операція — не вірять. Так шляхи Дмитра і його пацієнта розійшлися. І він навіть не сподівався його знову побачити, адже ризик запальних ускладнень надзвичайно високий. І він думав, що Павло не впорається.
Через місяць до колонії з лікарні Донецька повертають важкопоранених. Серед них Дмитро бачить живого Павла. Після полону він перебував у лікарні Дніпра, згодом його перевели до медичного закладу Львова, а нині він в одному з реабілітаційних центрів Трускавця. Зараз він ходить, говорить. Однак не пам’ятає обставин поранення і спасіння.
Павло не пам’ятає Дмитра, але дуже хотів з ним познайомитися. З пам’яті стерті моменти в бункері, виходу в полон. Епізодично пам’ятає лише моменти в Донецьку.
Ніхто з медиків не може пояснити, як куля, що пройшла через весь мозок навиліт, не зачепила важливих нервових центрів. Як із втратою третини правої півкулі збережені функції. У Павла лише проблеми з координацією і швидкістю рухів. Йому мають поставити пластину, яка закриє дефект черепа. Його родина мріє повернутися до Бердянська, коли його деокупують. І дочекатися з полону сина — він теж, як і тато, морський піхотинець.
Дмитро втішений зустріччю із Павлом. Він вже майже відновився після полону і готовий повертатися за операційний стіл. Якщо доведеться ухвалити рішення знову працювати на передовій — він не буде вагатися. І хоча випадок з Павлом для нього поза медичним поясненням, він точно знає, що це чергове підтвердження, що в критичній ситуації мобілізуються всі ресурсу організму.
Источник
