За інформацією: Суспільне Вінниця.
Захисник з Вінниччини Анатолій Ткачук на псевдо "Артист" повномасштабне вторгнення зустрів на кордоні з Кримом. Він пройшов через поранення на Антонівському мосту, чотири місяці партизанської боротьби в окупації та 1153 дні російського полону. Додому боєць 59 бригади повернувся в рамках одного з наймасштабніших обмінів. Попри інсульт та поранення, Анатолій планує і надалі допомагати армії.
32-річний ветеран російсько-української війни Анатолій Ткачук ще звикає до життя на волі. Він — боєць 59 бригади, 11 батальйону "Київська Русь". З російського полону його повернули 2025 у День Незалежності — у рамках обміну 146 на 146.
Анатолій Ткачук. Суспільне Вінниця
Чоловік розповів, що за веселу вдачу та дотепність побратими дали йому псевдо "Артист". Боронити Батьківщину він вирішив під час строкової служби.
"У 2015 мене призвали на строкову службу. І я дуже хотів попасти на фронт. Я зрозумів, що кожен такий, як я, якщо буде вагатися, то ми повинні єднатися, ми повинні стояти за свою країну разом. І я все-таки прийняв рішення підписати контракт у 2016 році. Це була Станиця Луганська", — розповів Анатолій.
Повномасштабне вторгнення РФ він зустрів на кордоні з Кримом.
"Ми стояли в Херсонській області на Олешківських пісках. Там є такий полігон, і там було у нас бойове чергування. Побачили, що з Криму, зі сторони Криму, зі сторони Херсона летять залпи градів. Ми бачили, що це в різні сторони, ми бачили, що там і в сторону Каховки летять, і в сторону полігону летять, в сторону Криму. Далі нам пішла команда слідувати на місто Херсон, тому що там вже противник проривав Каховку".
За словами бійця, на кордоні з Кримом був "мурашник" із колон.
"Це колони, я не знаю, щоб сказати навіть на око, то я в житті не бачив, не можу уявити, скільки в тій колоні може бути, наприклад, танків, боєтехніки, тому що я в житті не бачив таких колон. Вони були просто здоровенні. Колони, які тягнулися, займаючи не тільки траси, але й через населені пункти".
24 лютого 2022 року на Антонівському мосту Анатолій Ткачук отримав важке поранення: в бою, прикриваючи комбрига, полковника Володимира Виноградова.
"Ми з хлопцями йшли якраз в колоні за бойовою машиною. Я йшов останній. Він постукав по плечу і сказав: "Працюй зі мною в парі, будемо один одного прикривати і перейдемо за машиною, яка попереду". Позаду мене прилетіла міна, пробила бронежилет, я отримав наскрізне поранення легень, пневмоторакс. І коли я впав, мене ще добив снайпер, але снайпер не добив, але влучив мені в шию", — розповів Анатолій Ткачук.
Анатолій Ткачук. Суспільне Вінниця
Важкопораненого бійця доправили у найближчу лікарню. Майже місяць рятували і переховували в Херсонській обласній. Звідти за місяць, аби не бути впійманим окупантами, військовий утік. Далі були 4 місяці в окупації.
"Тримали з хлопцями своїми зв'язок, здавали їхні позиції, техніку. Де бачили якісь переміщення — ми зразу дзвонили, маякували, як могли, партизанили".
Наприкінці червня вирішили прориватися до своїх.
"Як тільки потепліло, це був червень, ми зрозуміли, що можемо перейти через річку, переплисти з берега на берег. Ми хотіли вийти до своїх, хотіли вийти на Очаків. Але, коли ми слідували туди, ми вийшли на їхній блокпост, де вони стояли. І там на посту нас розділи, побачили мої поранення, і так потрапили в полон", — розповів військовий.
За словами Анатолія, далі розпочався найважчий період у житті: 1153 дні тортур, очікування та віри. Вдома на захисника чекали та боролися за його повернення дружина та донька.
"Ми потрапили спочатку в СІЗО херсонський. А потім вже звідти почався тур по Російській Федерації. Попали звідти в Таганрог, потім в Ростовську область, в Кам'янське, Шахтинськ. Ми потрапили ще в Іжевськ. Це вже перед обміном, — розповів чоловік.
— Найважче, знаєте, дезінформація, немає ніякої інформації. Ми от попали в 2022 році, і в 2022 році ми і живемо. Три роки ми без інформації. Ми не знаємо, що там рідні, ми не знаємо, що там взагалі відбувається".
Звільнений з полону Анатолій Ткачук. Суспільне Вінниця
У повному інформаційному вакуумі навчилися шукати знаки і мотивацію, як вижити. Попри російську брехню, що України вже немає, знали, коли окупанти отримували "на горіхи".
"І навіть коли над в'язницею пролітав їхній якийсь літак військовий, то ми навіть, навпаки, ми розуміли, що це погано. Але ми втішалися за те, що ми знали: скоріше всього, наші їх женуть. І вони завжди застосовують авіацію, коли їм дуже тяжко".
Про пережите в полоні чоловік не хоче розповідати. Бо в російських катівнях і досі чимало українців. Не хоче нашкодити їм, не хоче ятрити серця рідних, які чекають на них вдома.
"Все одно воно в пам'яті є. Я кожен день це сам згадую. Перший рік, взагалі, я 16 годин стояв, ми в камері просто були. 16 годин стояли, 8 спали. Знову о 6 ранку підйом, 16 годин стоїмо до 10, і знову 8 спалили. І так це було упродовж року", — розповів звільнений з полону захисник.
— Зв'язку взагалі ніякого останній рік, коли нас вже перевезли в Іжевськ. Ми там сиділи не в колонії, а в СІЗО, отам вже дозволили переписуватися листами. В Ростові два роки зв'язку не було".
Анатолій Ткачук. Суспільне Вінниця
За три місяці Анатолій так і не встиг набутися вдома з сім’єю. Його лікування і досі триває.
"Ну, війна, знаєте, залишила свій слід як морально, так і фізично. І поки лікарі кажуть, що потрібно лікуватись, лікуватися не менше, як пів року. І, в принципі, поки що тільки по госпіталях, вдома я навіть практично не був. Бойові поранення — то це інсульт, поранення в легені наскрізне і поранення шиї з травмуванням сонної артерії. Через що і стався інсульт. Зараз у мене не працює ліва рука, кульгаю на ліву ногу і не відчуваю лівої сторони після інсульту, лівої сторони лиця теж не відчуваю".
І хоча з його пораненнями назад у стрій не візьмуть, захисник сказав, що незламний дух не дозволить відгородитися від побратимів.
"Через такі поранення вже навряд чи мене візьму десь хлопцям допомагати там, але буду старатися допомагати. Поки йде війна, то я буду докладати всіх зусиль, щоб допомагати хлопцям, які там, — сказав Анатолій Ткачук.
Наші хлопці — молодці. Дуже багато, хто приїхав звідти, і дуже багато, від кого я чув, що будуть вертатися назад. Тобто вони не бояться ні полону — нічого: ні смерті, ні полону, тому що вони вірні своїй державі, вірні своїй сім'ї, своїм жінкам. Якщо, наприклад, не ми, то хто? Не буде більше кому. Тільки ми, українці, тільки ми це зможемо зробити".
