Для кожного українця від початку повномасштабного вторгнення РФ поняття «волонтер» набрало більшого та глибшого змісту, наповнилось новими гранями та головне – набуло масовості.
Нас оточують добрі, чуйні і небайдужі люди, які присвятили себе волонтерству. Серед них – Євгенія Міненко, жителька міста Краматорськ, яка зараз активно волонтерить в Полтаві.
Євгенія закінчила загальноосвітню та музичну школу, згодом вступила на психолого-педагогічний факультет Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. Здобула ступінь бакалавра психології.
Згодом повернулась до Краматорська, де й проживала останній рік. Женя говорить, що, насправді, ідентифікує себе наполовину полтавкою, адже саме там забуяло її доросле життя. Перша робота, орендоване житло, сплата рахунків за комуналку і відповідальність за прийняті рішення – усе пов’язане з цим містом.
Євгенія пригадує ранок 24-го лютого, який триває для усіх українців ось вже рік.
«Мій хлопець за два тижні до початку вторгнення поїхав у відрядження до Києва. Я залишилася вдома сама. Напередодні запросила у гості подруг, щоб не було так сумно. Ми говорили, сміялися, будували плани…А вранці, десь годин у п’ять, мене розбудив телефонний дзвінок. Дзвонив мій хлопець, стурбовано повідомив, що війна почалася. Я не могла прийти до тями, сиділа на ліжку, спустивши ноги додолу і дивилася в стіну. Мозок відмовлявся сприймати інформацію. У голові промайнуло єдине питання – що робити? Вже за якусь мить мій телефон розривався від дзвінків мами», — згадує Євгенія.
«Я взагалі не схильна до паніки, але тоді мені здавалося, що через кілька днів в Краматорську вже будуть російські танки. І я вирішила завести канал в телеграмі, щоб підбадьорювати людей, розрадити, вивести зі складного психологічного стану», – додає дівчина.
Через декілька днів сім’я прийняла рішення евакуюватись до Полтави, тому що це місто дівчина гарно знала і там було відносно тихо.
“До Полтави добиралися сім годин з друзями на автівці. Вони їхали на західну частину України. У районі Валок утворився затор, довжиною 20 кілометрів. Довелося об’їжджати через села”, — розповідає волонтерка.
Тільки в Полтаві Женя відчула себе у безпеці. Але краматорка кожен день читала новини про рідне місто. Там ставало дедалі небезпечніше. Дівчина хотіла допомагати всім, хто цього потребує. Тому пішла до волонтерського центру в одній зі шкіл міста. Зі слів Євгенії, до них приїздили люди з різних міст України: Рубіжного, Харкова, Бердянська, Маріуполя майже без нічого, вони потребували харчів, ліків, теплого одягу.
Також вона допомагала у розвантаженні «гуманітарки» та формуванні наборів, спілкувалася з людьми, дізнавалася їх потреби й формувала заявки.
“Тоді я зрозуміла, що у ролі волонтерки я себе почуваю комфортно і приношу користь. Згодом, ми з іншими волонтерами відкрили «банки» у Монобанку, й почали збирати кошти та допомагати за різними запитами ще й нашим військовим, – каже Женя.
У рамках останнього збору волонтерка зібрала 20 тисяч гривень на дрон для хлопця, який наразі стоїть на захисті держави у лавах ЗСУ. Медикаменти, перев’язувальні матеріали, одяг передавали також медикам до лікарень Полтави та Дніпра.
Також волонтерка збирала кошти, які спрямовувала на ліки, продукти харчування, корм та ветеринарні препарати тваринам з харківського Екопарку «Фельдмана», яких евакуювали у село Ковалівка Полтавського району.
В межах ініціативи Shelter Ukraine Євгенія змогла поширити 250 продуктових, гігієнічних та дитячих наборів серед внутрішньо переміщених українців, що постраждали від війни.
«Найперше волонтерство у мене асоціюється, звісно ж, з допомогою — неважливо якою і кому, головне — допомогти тим, хто цього потребує! Найбільше у волонтерстві мені подобаються люди, як би дивно це не звучало. Чому люди? Бо здебільшого вони наповнюють будні волонтерів. Добрі, вдячні, приємні громадяни, яких зараз доля змусила шукати допомоги та підтримки у зовсім незнайомих місцях. », — ділиться Євгенія.
Скільки себе пам’ятає, Женя завжди говорила російською. З початку повномасштабного вторгнення, каже дівчина, як відрізало. Не те що говорити не може мовою агресора, а й слухати російські пісні. Женя дуже тішиться, що більшість її друзів краматорців, також перейшли на українську.
“З початку війни я стала почала помічати, що стаю злішою на людей, знервованою. Тому вирішила опанувати гру на укулеле та пообіцяла колегам заспівати для них”, — зазначає вона.
Каже, що після перемоги буде кілька днів радіти, обіймати рідних, друзів і знайомих та з нетерпінням чекати на повернення тих, хто такою дорогою ціною виборов цю Перемогу.
“А ще: після того, як росіяни підуть з нашої неньки-України я поїду на море! Так, просто зберу близьких людей і поїдемо на море. Я вдячна кожному, хто долучається до волонтерської роботи, ви — найкращі і робите надважливу справу! І, звісно ж, дякую тим, хто підтримує нас, аби ми могли й далі допомагати людям”, — зауважила Євгенія.
