За інформацією: Суспільне Полтава.
100-річна Олена Мурашко. Суспільне Полтава
У родині було четверо дітей, Олена — наймолодша. Обох старших братів забрали на війну, а батько помер, коли їй було 10 років.
"1914 року сестричка, а брат 1916-го, а другий 1922-го. Батько в ту війну (Першу світову, — ред.) 1914 року без ноги лишився. Говорив лікар-хірург, що лікував його, каже: «Якби не ця війна, твоєму серцю б зносу не було»".
Коли німці були в селі, згадує жінка, у людей забирали всю провізію.
"Забрали корову і яйця приходили брали, скільки було в посудині, так і забирали. Поліцаї були, наших хлопців набирали поліцаями. Сусід у нас був. І як оце буде облава, будуть молодь зустрічати на вулицях, забирати, то він перейде через двір і скаже чи мені, чи мамі, що сьогодні облава увечері, щоб ховалась. Ми з подружкою до сусідки на сіновал ховались".
У період Другої світової, окрім колгоспу, Олена Мурашко працювала ще й у лісництві та збирачем молока.
"У колгоспі як прийде осінь, то в отакому вузенькому мішечку, мама пряла і ткала, і шила отакі вузенькі мішечки, ось стільки принесу, зароблю. Зерно. А братик зробив мельничку з патрона. У нас до війни військові танки приїжджали і були отакі снаряди, і він з того снаряда зробив мельничку. І ото мололи на крупу хоч трішки муки, щось буде на якогось млинця".
100-річна Олена Мурашко із соцпрацівницею Олександрою, яка їй допомагає по господарству. Суспільне Полтава
Згадує жінка й часи Голодомору. У той період її мама працювала у військовому таборі.
"У селі пекарка одна була, село велике, не вистачало хлібця, гарний такий хлібець. Як табори були оці, займалися, то мама працювала помічником кухаря, Катя звати було, і ми виживали за їхній рахунок. Корівка ще була, ще німці не забрали".
Після закінчення війни жінка поїхала до тітки в Ростов, там працювала у пекарні й на шахті. А 1960 року повернулась до Полтави, тут влаштувалась нянею в дитсадок та вийшла заміж. Своїх дітей не мала, тож усе життя дбала про племінників та родичів.
"Був рід, було до кого їздити з Полтави, їздила і до сестрички, і до братів, щось допомогти, доки вони ще здоровіші були, а потім і боліли, то їздила, а сама лишилась".
14 років тому жінка переїхала доживати віку до Диканьки, адже тут жив син її племінника. Рік тому він помер, і Олена лишилась сама. Нині їй по дому допомагає соціальна працівниця.
"Українцям (бажаю, — ред.), щоб війни не було, щоб дружили, жили мирно, красиво, жили не війною. Хіба це можна отаке робити? Бити, убивати. Це дуже недобре".
