Зустріч президента США Дональда Трампа і Сі Цзіньпіна в Кореї стала одним із найочікуваніших дипломатичних моментів осені – і не лише тому, що це була перша особиста розмова двох лідерів із 2019 року. Уперше після повернення до Білого дому Трамп продемонстрував, що готовий будувати з Китаєм не лише торговельну, а й політичну архітектуру нового «прагматичного співіснування». Тон переговорів несподівано м’який, а риторика показово партнерська. І хоча спільної заяви сторони не ухвалили, вже зрозуміло: обидва вирішили зробити ставку на контрольовану стабільність.
Відео дня
Трамп після зустрічі говорив у притаманному йому стилі: «чудова розмова», «видатні рішення», «оцінка 12 із 10». За його словами, сторони досягли річної торговельної угоди, яку можна буде переглянути з урахуванням нових умов. Китай пообіцяв відновити закупівлі американської сільськогосподарської продукції, відновити постачання до Штатів рідкісноземельних металів, а також «сприяти припиненню потоку фентанілу» до США – тема, на якій Трамп робить окремий політичний акцент. Президент США водночас заявив, що скорочує мита на китайський імпорт і дозволить контрольоване постачання технологій.
Для Сі Цзіньпіна ця зустріч мала не менше значення. Китайський лідер, говорячи мовою символів, закликав забезпечити «впевнений поступ гігантського корабля китайсько-американських відносин». Це прозорий сигнал: Пекін не прагне конфронтації, але й не готовий до поступок у принципових питаннях – технологіях, безпеці, регіональному впливі. Натомість Сі пропонує новий формат – стабільність через регулярний діалог лідерів і контроль над «вітрами й хвилями» світової політики.
Попри те, що головними темами саміту в Пусані були торговельна угода, постачання рідкісноземельних металів і співпраця у сфері енергетики, саме обговорення війни в Україні стало однією з найцікавіших і водночас найменш розкритих частин переговорів. Трамп, коментуючи зустріч, несподівано визнав, що українське питання займало окремий великий блок розмови із Сі Цзіньпіном. За його словами, обидві сторони «домовилися працювати разом, щоб спробувати досягти результату». Ця фраза прозвучала неоднозначно. З одного боку, вона може свідчити про прагнення Трампа використати Китай як потенційного посередника або як інструмент тиску на Москву – особливо на тлі зростаючої залежності російської економіки від Пекіна. З іншого, його зауваження, що «іноді треба дозволити сторонам боротися», виглядає як спроба дистанціюватися від прямого втручання й залишити за собою право на політичний маневр: мовляв, США готові діяти, але не брати на себе роль арбітра. Водночас сам факт, що Трамп вивів українську тему на рівень переговорів із Пекіном, означає: у його розумінні війна перестала бути лише європейською проблемою.
Сі Цзіньпін не вдався до конкретики щодо України, але підкреслив, що «великі держави мають сприяти миру, а не провокувати конфлікти». Це формулювання цілком у стилі Пекіна: воно дозволяє утримувати «нейтральну» позицію, не порушуючи стратегічних відносин із Росією, але водночас відкривати канал комунікації із Вашингтоном.
Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.
– Завершилася зустріч між Сі та Трампом, яку президент США назвав чудовою, прекрасною, де було «багато видатних» рішень ухвалено. Отож, як вам загальний настрій зустрічі?
– Усі зустрічі на вищому рівні відбуваються приблизно за одним сценарієм. Делегації заздалегідь домовляються про те, що має бути. Попередня робота фіксується на папері в тій чи іншій формі. І, власне, у випадку з Трампом, як і в інших подібних випадках, головне, щоб під час зустрічі лідер поглянув в очі іншому лідеру та почув від нього те, що делегації допрацювали, що він це схвалює і дає «вхід» – тобто: «так, те, що мій представник сказав твоєму представникові, – істина». Так воно й буде, ми це робитимемо.
– Фактично – завізувати?
– Так. Це йде ще з середньовічної традиції, коли суверен говорив суверенові. Тоді теж були помічники й заступники, які робили попередні зустрічі й узгоджували параметри, але їхня роль була меншою. Зараз їхня роль дуже-дуже значна. Особливо в китайсько-американському випадку настільки значна, бо це величезні країни, величезні економіки, величезні обсяги контактів і суперечок. Я не хочу все перелічувати, але там буде все: не лише в сенсі металів, а в сенсі тем від TikTok до закупівлі американських літаків. Від Аляски до Тайваню – все-все-все охоплено. І оскільки вони обоє вважають себе відповідальними за світ, то вони говорять і про весь світ. Кажучи, що Китай «вирішив» щось або «схвалив» рішення, мається на увазі, що країни в його орбіті зроблять те саме – впровадять ту ж політику. Це важливо, бо рішення США, наприклад, у сфері рідкісних земель, тягнуть за собою узгодження з десятками країн, які з ними співпрацюють. Тобто вони не будуть продавати технології тим, хто залежний від Китаю; продаватимуть їх лише країнам, які співпрацюють із США. Це приклад.
При цьому головне, чого досягли лідери, то це певне заспокоєння: «Ми зараз не воюємо». «Що ми робимо? Готуємось до війни?» Ні. «Ми взагалі до неї не будемо готуватися, бо знищимо самі себе». Можливо, обидва не сказали про це вголос, але подумали, «що буде так, як з Україною та Росією». «Якщо ми будемо воювати, то все знищимо: голодні вулиці, мертві міста – нам це треба? Ні, бо це глухий кут». Такий підтекст був.
– Тобто головний конкретний результат – це певне заспокоєння ситуації між США й Китаєм?
– Так. Те демонстративне нагнітання напруженості в економічних відносинах, яке загрожувало повністю перекрити нормальну міжнародну торгівлю й економічний розвиток, воно зникло. Воно й було частково штучним – трохи надуте в бульбашку, але існувало. І воно зникло. Тепер усе піде нормальним шляхом: поїзди рухатимуться за графіком, кожен у своєму напрямку, і один в одного не в’їде.
– Щодо конкретних результатів: зазначалося, що китайці знову купуватимуть сою, що було важливо для Трампа. Постачання рідкісноземів розконсервують на рік. Трамп знизить тарифи на 10%. І щодо чипів – нібито Китай домігся чогось, але Трамп сказав, що найпередовіші чипи Китаю все ж не постачатимуть. На ваш погляд, хто переміг у цьому «першому раунді»? Чи нічия – розійшлися й далі працюватимуть кожен за свою перемогу?
– Виходячи з того, що було 5-6 років тому, коли Трамп був ще президентом, Сполучені Штати безперечно програли. Тоді їхні зустрічі закінчувалися тим, що Китай погоджувався на умови США, але не виконував їх на 100%. Він завжди ухилявся від повноцінного виконання, але давав якісь зобов’язання. У цьому випадку сторони не давали якихось повних зобов’язань: вони домовилися розблокувати те, що існувало, а потім зупинилося через свідоме нагнітання. Для того щоб на зустрічі можна було сказати: «ми не згодні», а потім: «добре, ми з тим згодні». Отже, повторюю: порівняно з 2019 роком США програли. Порівняно ж з тим, що відбувалося у перші пів року президентства нинішнього Трампа, американці виграли в тому, що зуміли усвідомити масштаби можливостей Китаю і зробили багато для того, щоб відтягнути від Китаю низку країн, насамперед у Південно-Східній Азії, а також Австралію, деякі африканські країни і навіть частину Латинської Америки. Тобто американці оговталися вчасно й не дозволили Китаю «оплутати» собою весь світ настільки, що, виїхавши за межі Вашингтона, скрізь бачиш тільки Китай. Американці програють порівняно з 2019 роком, але виграють порівняно з 2023 роком.
– Ви кажете, що американці «оговталися» після 2023 року, але ж за Байдена не було такого розбрату між історичними союзниками: США, Європою, Канадою – як сталося за Трампа за ці кілька місяців. Він же збирається тиснути на Китай, але розсварився фактично з усіма: так, його мають терпіти, але це вже не ті союзницькі відносини, які були багато років тому.
– Так, у 2023 році дійсно не було такого розбрату. Тоді всі учасники тихо спали у великому гуртожитку й не помічали, що на дворі ходить здоровенний ведмідь, який у будь-який момент може вдарити по дверях – і двері полетять у протилежну стіну, й усі опиняться на холоді. Те, що зробила чинна адміністрація, грубо. Так, можливо, це можна було зробити м’якше, хоча я сумніваюся: деяким європейцям і зараз не доходить, що вони проїдають своє майбутнє, піддаючись сьогоднішньому самозаспокоєнню. Іспанія – блискучий приклад. Італія ще більш-менш починає усвідомлювати свою небезпеку в майбутньому, не лише південні країни Європи, а й Німеччина та частково Польща. Там і далі займаються внутрішніми національними питаннями, коли на кону стоїть питання виживання націй. А ще недавно Європа була в дуже поганому стані.
Зараз краще, і, можливо, ті методи, які застосовував Трамп, не хочу його хвалити, вони були єдиноможливими, аби перервати цей страшний сон.
– Ще одна фраза Дональда Трампа у соцмережі за результатами зустрічі: «Китай погодився почати процес закупівлі американської енергії». Фактично, може відбутися дуже масштабна угода щодо купівлі нафти й газу з Аляски.
– Ключове слово в цьому повідомленні – «може бути». Я б порівняв це з тунелем під Беринговою протокою, який можливий теоретично, але якби протока була в іншому місці, скажімо, там, де зараз Гібралтар, де величезні обміни між Африкою та Європою, де великі потоки вантажів і людей, тоді такий тунель мав би сенс. Тут він абсолютно не потрібен. Те ж саме з нафтою.
Якщо умовна нафта з Аляски буде дешевшою та легшою для переробки для Китаю, ніж російська, яка зараз доставляється і через танкери, і трубопроводами, то чому б ні. Але на практиці Китай ніколи не купуватиме понад 25% своїх потреб у якоїсь однієї країни – ні нафти, ні газу. Можливо, з часом це стане 30-40%, якщо нафта розвідана, якщо побудують нафтові порти, якщо перебудують нафтопереробні заводи в Китаї під цей сорт нафти – бо це інший сорт і потрібні інші процеси. І все це мільярди, мільярди вкладень. Тоді це може статися. Але поки що давайте не мріяти про диво.
– Чи має Путін напружитися після таких заяв?
– Чи це має хвилювати Путіна? Він насамперед турбується через продовження свого життя. І з кожним днем це стає помітнішим. Коли ми бачимо, як він відповідає на запитання – роздратований, змучений. Усе це дає відчуття, що він потріпаний, виснажений. І саме це робить його зараз таким жорстким, некерованим і непередбачуваним.
– Трамп і Сі, як зазначив президент США, обговорили тему війни в Україні, що вже досить добре для нас. Трамп прагне показати, що може втягнути Китай у процес, який бодай частково обмежить підтримку Москви. Для Сі це шанс продемонструвати, що Китай не ізольований союзник Путіна, а глобальний гравець, який здатен впливати на мирні ініціативи. Проте не було згадано про санкції, про обмеження постачання російської нафти до Китаю чи про контроль над експортом технологій подвійного призначення. І ця фраза: «Ми погодилися, що й іноді треба дозволити їм боротися«. Виходить, що в певний спосіб усі йдуть на поводу Путіна, який хоче продовження війни? Виглядає, ніби Трамп просто визнав – він не може зупинити війну тими методами, які використовує. Так виходить?
– Саме так. Він фактично розписується у власній безсилості, але, що важливо, робить це щиро. У нього справді немає реальних інструментів, щоб припинити війну. Є лише можливість прикрутити краники Російській Федерації, ускладнити їй життя. Але війна – наркотик, від якого Кремль вже не відмовиться. І Трамп просто констатує цей факт.
Важливіше інше. Сам факт, що тема України взагалі з’явилася в обох звітах: і китайському, й американському. І там, і там сказано, що війна – зло, що вона має закінчитись. Для Пекіна це нетипово: зазвичай Китай не повторює риторику свого геополітичного суперника. Але цього разу говорять в унісон.
А фраза Трампа: «Якщо вони не можуть без цього, то хай продовжують боротися», звучить цинічно, але вона не нова. Подібне казали й під час війни в Сирії: поки сторони не виснажаться, миру не буде. Те саме – під час конфлікту в Югославії на початку 90-х. Це реальність, якою він керується. І, на жаль, Україна від цієї «реальності» страждає найбільше. Бо важелів впливу на саму війну у Трампа немає. Він може лише тиснути на Росію опосередковано – і він це робить: через Кавказ, де ми бачимо новий розклад між Вірменією та Азербайджаном; через Центральну Азію, яка дедалі тісніше співпрацює з Вашингтоном; через удари по «Роснєфті», через зближення з Європою. Але цього всього замало, щоб задушити війну в її джерелі.
– Питання Тайваню. Очікувалося, що Трамп і Сі зачеплять тему, принаймні на рівні обміну думками. Зазначалось: усе, що потрібно було китайській стороні, – щоб Трамп не загострював, а можливо, й пригальмував військову допомогу Тайваню. Але нібито надважливе питання «не обговорювали».
– Тайванське питання – улюблений інструмент Демократичної партії у зовнішній політиці. Зручно демонструвати: ми захищаємо демократію навіть на краю світу. Республіканці ж, і Трамп особливо, ставляться до цього набагато прагматичніше. І зараз він діє саме з цієї позиції. Головний акцент зустрічі – економіка, енергетика, торгівля, взаємний доступ до ринків. Сі та Трамп хотіли перевірити, чи можна жити поруч і конкурувати, не знищуючи одне одного. І саме для цього вони домовилися протестувати домовленості протягом року. Тайвань у цей момент – другорядне питання. Не забуте, але відкладене.
Моє відчуття таке: Китай зараз робить ставку не на війну, а на «повзучу» політичну інтеграцію Тайваню. Їхня логіка проста: Китай величезний, впливовий, економічно невідворотний. З часом тайванці мають самі зрозуміти, що іншого шляху, крім приєднання, у них немає. Це не тиск танками, а тиск масштабом. Китай не зламає вас завтра – він просто поступово втягне у свою тканину. Це частина стратегічного самозаспокоєння: мовляв, ми не загарбники, ми – історія, котра повертає природний порядок.
– Тобто ви вважаєте, що сценарій розвитку подій буде не військовим, а політичним?
– Абсолютно. Військовий сценарій – це катастрофа для всіх. І, я думаю, Трамп це прекрасно розуміє. Бо якщо Китай справді нападе, то Тайвань чинитиме опір до останнього, а поруч – американські кораблі, бази в Японії та Кореї. Реакція буде миттєвою. А вдома Трампа просто «заклюють», якщо він нічого не зробить у відповідь. Тому обидві сторони мовчки погодились: збройного варіанту не буде.
