Нічого в нашій країні не обходиться без ентузіастів. Часом видається, що якби не ці небайдужі люди, невідомо як би склалася доля країни, яка воює і реформується одночасно. Дуже багато з того, на що неспроможна в цей час держава, зроблено руками волонтерів. Один з таких волонтерів наш сьогоднішній герой — Сергій Наконечний. Він працівник Донецької обласної військової адміністрації та працює на перемогу України дев’ятий рік поспіль. З початком повномасштабного вторгнення Сергій та його дружина Надія активно допомагають нашим захисникам на фронті. Про це та багато іншого Сергій розповів «Східному проекту». Розкажи, чи був ти готовий до повномаштабного вторгнення росії в Україну?
Як і значна кількість наших громадян, я очікував, що після виступу путіна почнеться значне загострення на фронті, і росія спробує більшими силами втілити свою давню мрію – «воссоєдініть народ Данбаса» та вийти до адміністративних кордонів Донецької та Луганської областей. Проте такого масштабного вторгнення я, все ж, не чекав.
Згадай свій ранок 24 лютого. Якою була твоя перша реакція на початок повномасштабної війни?
Напередодні у нас буде дуже насичений тиждень, а 23 лютого ще й пройшов мітинг за єдність країни, який трохи затягнувся та теж забрав багато сил. Тому прокинулись ми о 8 ранку від того, що сусіди дуже голосно стукають у двері. На всіх телефонах та месенджерах – десятки пропущених викликів навіть від людей, з якими не розмовляв роками. Коли трошки заспокоїли сусідів, теж почали телефонувати друзям та моніторити новини, аби зрозуміти що ж відбулось і розмір загрози.
Як для тебе почалася історія з допомогою нашим збройним силам?
Допомагати ЗСУ почали ще з 2014 року разом з другом Олександром Качурою та майбутньою дружиною Надією Масюченко. Допомагали тільки своїми силами, тому саме матеріальна допомога була не такою значною, як хотілось би. Проте допомагали іншим чином, про що я зараз говорити не можу.
Пізніше купували глушники та інше обладнання для зброї, вітали хлопців на свята і таке інше. З лютого почали з того, що привозили хлопцям воду. Коли власні кошти скінчились – вирішили збирати на власних сторінках у соцмережах та просити про допомогу знайомих підприємців. Це дозволило значно збільшити обсяги допомоги.
Які видами допомоги ви займаєтесь?
На початку ми привозили здебільшого воду та продукти, адже логістика була порушена, і воїни не завжди вчасно отримували саме таке забезпечення.
З часом історично так склалося, що найбішу частину нашого часу займає пошук, придбання і ремонт автомобілів. Також наскільки виходить намагаємось передавати у підрозділи коптери, ноутбуки, планшети, форму, взуття та ліки.
Доречі, щодо ліків. Ми довгий час допомагали госпіталям у Кураховому та Бахмуті, адже саме на тих напрямках і досі точаться найважчі бої. Згодом ця потреба потроху відпала, адже прийшли великі міжнародні фонди, а держава змогла стабілізувати систему надання медичної допомоги.
Після деокупації Лиману ми таки зробили два рейди туди та привезли продукти харчування, ліки, свічки та корм для тварин, але допомога цивільним все ж не основний напрямок роботи.
З якими потребами ви найбільше стикаєтесь?
Таких завжди дві – джипи та дрони для розвідки. Також часто питають про електроніку, тепловізори, засоби зв’язку, а тепер, перед зимою стало питання забезпечення формою, буржуйками та генераторами. Але конкретно у нашому випадку все ж переважає транспорт.
Що весь цей час дає тобі сили продовжувати це робити?
Це трохи пафосно, але – моя дружина, люди, які нам допомагають та віра в Україну як у сильну, незалежну європейську державу.
Яка загальна ситуація на Донеччині зараз?
Військову ситуацію все ж таки краще прокоментують ті, хто знаходиться на фронті. Можу сказати тільки про настрої бійців – всі налаштовані битись до останнього та нарешті вибити ворога з нашої землі.
А от щодо цивільних – життя відновлюється у більшості громад області. Успіхи на фронті дали людям надію, що перемога вже поряд, а тому і у Краматорськ, і у Святогірськ, і навіть у Лиман повертаються підприємства, на деокупованих територіях працюють органи влади, а отже у людей буде робота. Соціальні виплати, наскільки я знаю, відбуваються регулярно, волонтери частково забезпечують людей продуктами, а влада відновлює інфраструктуру.
Наприклад, у Святогірську відновили зв’язок, великі міста Донеччини хоч частково, але отримали газ. А от до Лиману наприклад я б повертатися не радив. Електропостачання туди та подачу води не вийде швидко відновити, умови для життя там зараз просто жахливі. Також людям варто пам’ятати про можливість обстрілів, адже окупанти все ще досить близько від міста.
Що ж стосується Бахмуту – місцеві мають якомога швидше залишити його. Росіяни не можуть захопити місто, тому перетворюють його на другу Мар’їнку, де вижити можливо лише у бомбосховищі, а допомогу може надати лише поліція та ДСНС, ризикуючи власним життям.
Між волонтерами й владою зараз існує гармонія?
У нашому випадку гармонія абсолютна – ми не чекаємо їх, а вони нас. Проте в області діє багато інших організацій та фондів, разом з обласною владою створена асоціація «Все буде добре», і наскільки я знаю, великих проблем не виникало ні в кого. Наш напрямок діяльності просто такий, що влада нічим нам не може допомогти, і ми їй також.
Чого на Донеччині, на твій погляд, бракує у волонтерському русі?
Волонтерському руху на Донеччині не вистачає розуміння. Розуміння з боку населення. Люди часто думають, що волонтери не сплять, не їдять, не відпочивають, а гуманітарка з’являється сама собою. Досі нема розуміння, що волонтери витрачають свійчас та гроші щоб допомогти людям, а натомість у більшості випадків нічого не отримують, крім щирої вдячності.
Ну і звісно ж, не вистачає фінансування. Не вистачає меценатів. Можливо, через те, що люди раніше були мало задіяні у волонтерських проєктах, а через це не довіряють волонтерам.
Як можна долучитися до вашої діяльності?
Поки лише фінансово, необхідними речами та інформаційно, але я сподіваюсь, що колись наше волонтерство переросте у щось значно більше та важливіше.
Чим зараз займаєшся окрім волонтерства?
Офіційно я, моя дружина Надія Масюченко та наш давній друг Олександр Качура – співробітники Донецької обласної військової адміністрації. Ще з нами є два водії, які працюють на волонтерських засадах та дуже допомагають нам. Наше керівництво дуже лояльно ставиться до волонтерства, особливо коли все вчасно на основній роботі встигаємо зробити.
Як минає твій звичайний день?
Це дуже складне питання, адже звичайних днів вже давно не було. Але здебільшого день зайнятий тим, що ти шукаєш гроші, запчастини, постачальників, магазини, якісь оптові бази, але в основному все ж гроші. Це десятки дзвінків і повідомлень, це боротьба із самим собою, бо до деяких людей вже просто соромно звертатись. Коли все ж цей етап минув — весь наступний день займає дорога. В машині проходить дуже багато часу, але ми вже звикли. Єдина проблема – місцями пропадає інтернет.
Які плани на майбутнє?
Плани грандіозні. Якось ми розповімо про один важливий проект. Вторгнення навчило трошки по-іншому ставитись до планів, адже в залежності від ситуації все може змінюватися протягом хвилин.
На якій межі для тебе стоїть остаточна перемога України над росією?
У цьому питанні жодних меж бути не може – тільки повне звільнення всієї території України, визволення наших полонених та проведення заходів з реінтеграція громадян України, які під час війни з різних причин знаходились на території росії.
Що зробиш в першу чергу, коли настане мир?
Поїду до Одеси та тиждень буду гуляти біля моря. Потім поїду до Донецька, а там видно буде. Багато часу на відпочинок точно не буде, треба буде відбудовувати область.
