За інформацією: Суспільне Вінниця.
Підполковник Віктор Пеньков з родиною. Фото: Світлана Пенькова
Світлана Пенькова – дружина авіатора, підполковника Віктора Пенькового, який загинув за волю та незалежність України, виконуючи бойове завдання на Донеччині, розповіла Суспільному про військовий шлях та книгу-присвяту "Українські колібрі".
Віктор Пеньковий
Підполковник Віктор Пеньковий в лавах Повітряних Сил України прослужив 33 роки. 3 2012 по 2015 рік брав участь в місії ООН у Ліберії.
Фото: Світлана Пенькова
Старший бортовий авіаційний технік мав кваліфікацію "майстер»" засвоїв вертоліт Мі-8. Наліт становив 2 235 годин. Після початку повномасштабної російської агресії його екіпаж під командуванням полковника Сергія Хоміка брав активну участь у бойових діях. Всі бойові вильоти здійснювали в населених пунктах тимчасово окупованої території Донецької області.
Загалом Віктор у складі екіпажу Мі-8 здійснив 26 успішних бойових вильотів. По колонах та позиціях ворога випустили 444 ракети класу "повітря-земля".
11 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку в гвинтокрил поцілили ракетою з ПЗРК. На жаль, троє членів екіпажу загинули. За особисту мужність і самовіддані дії Віктор Пеньковий нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня, а також орденом "За мужність" ІІ ступеня – вже посмертно.
"Літати — було його дитячою мрією"
Фото: Світлана Пенькова
"Він ще маленьким хлопчиком дав собі обіцянку, що буде літати. Він обожнював небо і говорив мені завжди про те, що в небі він почувається вільним, сильним. Своїми історіями і мене змусив полюбити, закохав мене у небо. Тому що коли він говорив про польоти, про свої завдання — його очі світилися. Мій перший політ відбувся у день, коли мені чоловік зробив пропозицію. Ми прожили 23 роки разом".
"Він знав, що повномасштабна війна не минуча"
"Він завжди мені казав, що Росія не зупиниться лише на сході. 24 лютого я йому подзвонила, щоб дізнатися як він, а він мені сказав збирати валізи, бо все про що він раніше думав і попереджав — здійснилось. Після початку повномасштабного вторгнення екіпаж мого чоловіка виконував бойові завдання".
"Екіпаж дивом виживав"
"Найстрашніший момент — його ротація у травні 2022 року. Тоді хлопці знищили сотню ворогів і 30 одиниць російської техніки. Загалом на їх екіпаж випало 26 бойових вильотів та випустив 444 ракети. Чоловік мало розповідав, щоб мене не лякати. Але після першої ротації він посивів, постарів і дуже схуд. Були неодноразові ситуації, коли він чудом виживав, і я знала і вирила — мій чоловік загинути не може".
"Повторював, що воює заради життя"
"Остання ротація була дуже важка. Я це чула по його голосу та відчувала серцем. Це було 11 листопада, тоді був дуже сильний туман. Я зателефонувала до нього, щоб нагадати, що його чекають вдома, що я приготувала борщ, а він пожартував , що борщ смачніший на другий день і що йому час працювати.
Потім мені зателефонували, намагались обережно сказати про те, що їх борт підбито. Я почала дзвонити до чоловіка, але він не виходив на зв'язок. Я спочатку дітям нічого не говорила, щоб не хвилювати їх, чекала поки чоловік подзвонить. А потім зателефонував син, його голос був дуже тривожний. Так я і дізналась. Коли донька мене запитала, що сталось, я їй сказала, що ми маємо бути сильними, бо так нас вчив наш тато. Я дзвонила до нього годинами, я хотіла пояснень, я не вірила, що таке могло статись. Потім дзвонив ще й син, взяв слухавку мого чоловіка його побратим і зі співчуттям сказав, що Віктор загинув".
"Біль втрати — це було для мене нестерпно"
Фото: Світлана Пенькова
"Цей рік, коли загинув чоловік — дуже важкий, як для мене, так і для дітей. Біль втрати — це було для мене нестерпно. Та ракета влучила мені в душу і розбила її. 23 роки з чоловіком, там стільки спогадів, стільки моментів, любові і життя. Тоді десь почав світити мені промінчик і я почала іти на його світло. Тут зрозуміла, що треба визначатись: залишатись в темноті, чи рухатись на світло".
"На другий день після його смерті я зрозуміла, що хочу написати про нього книгу"
"Його життєва дорога — вже історія. Я розуміла, що я маю розповісти її. Книга присвячена Віктору, як вдячність від мене за наше життя, за кохання, і йому як воїну, як патріоту. У цій книзі я продовжила його життя, там він буде жити вічно. Назвала книгу "Українські колібрі". Колібрі — це такий наш символ і схожі на наших українців. Вони не можуть жити в неволі. Це такий маленький, але відважний птах. І я зрозуміла — вся сила в нас самих".
