За інформацією: Суспільне.
Довгожителька Харитина Ліхван із села Млинове. Суспільне Луцьк
Старші брат та сестра ходили в польську школу. Харитину на навчання не пустили, бо, згадує жінка, треба було мамі допомагати прясти, шити, вишивати. Науку здобула самотужки, з книг старшого брата та сестри.
"Якраз мені треба було вже йти в школу і війна почалася. Букварі були, то я охоплювала там азбуку. Як вивчила, тоді складала по складах. Як виросла, пішла робити. Мені прийшла якась пам'ять, почала вчитися читати, писати. Хоч, конечно, не таким почерком, як школьний робить", — поділилася спогадами довгожителька.
Матір навчила Харитину в'язати, у п’ять років дівчина плела рукавички та шкарпетки. Допомагала в полі.
"У колишнє время треба було робити. Насіяти, зробити. І сорочка із поля була своїми руками роблена, і спідниця. У п'ять років ми вже сидимо прядемо, допомагаємо матері, бо треба виткати сорочку. Отаке дєтство моє", — додала вона.
Довгожителька Харитина Ліхван біля власновишитого килима, листопад 2025. Суспільне Луцьк
Коли не стало матері, Харитині було 14 років було. Каже жінка, що все почала робити. У 1948-му пішла працювати в колгосп.
"Як забрали землю, то і куска хліба не було. Поїдеш купити, а нема за що. З масла кілограм повозиш. Яєчка в кошику збираєш, продаси, хліба купиш і так жили. Колгосп давав 30 сотих землі. На ній жили, садили картоплю, капусту, буряк… А у 1953-му році я пішла на ферму дояркою, і так я вже робила до самої пенсії”, — сказала вона.
У 24 роки вийшла заміж. Зі своїм чоловіком, розповіла Харитина Ліхван, була знайома з дитинства. Разом пасли череду, ходили на вечорниці та збори.
"Вечорниці в нас по хатах були. Тоді не було музики так, як тут тепер. Сходились там, ігрушки грали в суботу ввечері, в неділю, в празднику. У буднє время грати не було коли. І ніхто не пив. Тоді такого не було — п'янствувати", — зауважила довгожителька.
Харитина Ліхван показує сорочку, вишиту до другого дня весілля, листопад 2025. Суспільне Луцьк
Зізнається, що оскільки була з незаможної родини, багаті заміж не брали, а її чоловік теж був бідним сиротою, тому й зійшлися. Разом виховали шістьох дітей. Після навчання п’ятеро з них поїхали у Брест, будувати заводи. Так там і лишилися.
"Я одненька осталася зі старої родини. Вже стало молоде покоління. Буває, подумаєш, що живу довго. Вже і помочі хочеться. Але ще ж подумаєш: дякую Богові, що ще за мною ніхто не доглядає, ще я сама себе доглядаю, сама собі зроблю і зварю, і випру, і кімнатку приберу хоч як-небудь, але ж приберу", — додала вона.
Жінка продовжує вишивати, каже, що в'яже по пам'яті. Старими виробами прикрашає свою хату, зберігає як пам'ять. Додає, що це роботи, у які вкладала сили, а сама вона любила над чимось трудитися.
