За інформацією: Суспільне Чернівці.
Фото: Марія Пайлик / Суспільне Чернівці
19 серпня в Чернівцях розпочнеться Одеський міжнародний кінофестиваль. Напередодні Суспільне Чернівці поспілкувалось з генеральною директоркою Анною Мачух.
Хто з відомих кіномитців приїде та які покази Анна радить відвідати, чому ОМКФ цього року проходитиме в Чернівцях та як вирішили показувати фільм білоруських режисерів "Батьківщина". А також чому кіновиробництво особливо важливе під час повномасштабної війни – читайте в інтерв'ю.
– Хто з закордонних та українських відомих митців буде на ОМКФ у Чернівцях?
– Я дуже рекомендую відвідувати покази за участі творчих груп. Тоді будуть актори, режисери чи продюсери. Можна буде подивитися фільми і разом з ними більше дізнатися про стрічки.
Глядачі найбільше очікують на фестивалі в Чернівцях улюбленого актора, режисера Ахтема Сеітаблаєва, який зараз в ЗСУ. Він знайшов можливість і на день приїде на Одеський кінофестиваль. Тут він ще раз представить глядачам фільм “Мирний-21”.
Також буде Богдан Бенюк з фільмом “Мій карпатський дідусь”. Це довгоочікувана прем’єра із паном Богданом, який також приїде в Чернівці на один день. Під час відкриття буде Даша Плахтій і Олесь Санін, вони представлятимуть фільм "Довбуш". Будуть режисери, і актори, і продюсери багатьох інших фільмів, представлених у програмі.
Якщо говорити про міжнародних гостей, то варто подивитися фільм “Крик моєї крові”. І у нас в журі Ерік Вайнріб – режисер цього фільму. Він сам трішечки панк-рокер. Ми зможемо з ним поспілкуватися наживо після показу фільму, глядачі зможуть поставити йому запитання. Він протягом всіх днів фестивалю буде дивитися українське кіно і також зможе скласти свою думку як член журі. Крім того, в журі буде Теона Струґар Мітевська – македонська режисерка, фільм якої було представлено на Kharkiv MeetDocsKharkiv MeetDocs Eastern Ukrainian Film Festival (KMD EUFF) – це міжнародний фестиваль документального і художнього кіно. .
Також у журі Дмитро Сухолиткий-Собчук, якого дуже люблять в Чернівцях, на Буковині. І ми зробимо спеціальний показ "Памфіру", бо глядачі хочуть ще більше поспілкуватися з Дмитром, дізнатися більше про фільм. І така можливість у них буде.
Читати ще
Читати ще Оприлюднили програму Одеського кінофестивалю в Чернівцях: розклад сеансів
– Зважаючи на війну в Україні, чи багато закордонних гостей відмовилися приїхати?
– Дуже багато. Відмовлялися саме з причини війни, починаючи з 2014 року. Багато хто має рекомендації посольств не відвідувати Україну. Зараз в багатьох країнах навіть стоїть заборона. Наприклад, я запрошувала своїх добрих знайомих із індустрії Південної Кореї. У них стоїть заборона таким чином, що якщо вони в’їдуть в Україну і захочуть повернутися до Кореї, то їх за це можуть ув’язнити. Бо вони як громадяни своєї країни піддають ризику своє життя.
Тому кожного гостя ми дуже цінуємо. Це люди – надзвичайно сміливі, надзвичайно потужні, талановиті. Ті, які дійсно не бояться їхати в Україну. Я знаю, що навіть деякі гості своїм сім’ям, дружинам, дітям сказали, що їдуть у відпустку, а самі їдуть на кінофестиваль.
– Як це відчується для кіноіндустрії? Все ж не хочеться, щоб українські кіномитці говорили між собою, спілкувалися лише всередині країни.
– Насправді, у нас будуть ті міжнародні гості, які можуть вплинути на індустрію. Як я говорила, Теона Мітевська є продюсеркою з Македонії. Вона знає, яке може бути кіно після війни та як його розвивати, бо це дуже складна зараз тема взагалі – як робити ігрове кіно про сучасні події.
Вацлав Маргул, він сам колишній військовий. Він знімав фільм "Пофарбоване пташеня", який було представлено на Оскарі. Дуже потужна картина, знята також в копродукції з Україною. Думаю, що це буде дуже корисне спілкування з тим самим Еріком Вайнрібом, який під час робочих сесій кіноіндустрії буде говорити про те, як взагалі робити копродукцію з США. Бо всі наші кінопрофесіонали мріють знімати фільми з американцями. Ми знаємо, що там бюджети зовсім інші, можливості зовсім інші. Тому якраз ми зможемо про це поговорити з Еріком Вайнрібом.
У нас їде делегація зі Скандинавських країн – Швеція, Фінляндія, Данія. Вони їдуть спеціально на заходи industry office, щоб послухати, які зараз проєкти в розробці українських продюсерів.
Їдуть також гості із інших європейських країн. Звичайно, це не ті масштаби за кількістю гостей, які були у нас до початку повномасштабного вторгнення, але насправді у нас зараз і масштаби кіноіндустрії інші.
Тому якщо ми знайдемо можливість підтримати ті проєкти, які зараз у розробці, завдяки присутності наших міжнародних партнерів, то це вже буде дуже великий результат.
Те, що буде відбуватися у польській Гдині, насправді мало відбуватися в Чернівцях. Це чотири повноцінні дні роботи з документальним кіно, документалістами. Це воркшопи, пітчінги нових проектів у розробці. І мала бути присутність більше 50 гостей, які називаються в міжнародній термінології decision-makers – ті, хто приймають рішення. А саме, наприклад, програмний відбірник кінофестивалю в Санденсі, директор великої міжнародної сейлз-компанії, яка якщо візьме фільм, то він потрапить абсолютно всюди.
Але, на жаль, багато з них відмовилися саме після трагедії на Каховському водосховищі, після розмов про Запорізьку АЕС. Єдине рішення, яке ми знайшли для того, щоб все ж провести цю секцію, розташувати її у Гдині.
Без українського кіно в українських кінотеатрах, навіть на телеекранах, ми втрачаємо глядача, який звик дивитися тільки свій національний контент.
Наші люди дуже швидко забувають. Взагалі добрі українські люди дуже швидко пробачають і починають шукати на різних торрентах російські новинки. Для того, що цього не відбувалося, ми повинні створювати своє.
Фото: Марія Пайлик / Суспільне Чернівці
— Всі звикли, що Одеський кінофестиваль відбувається у місті-мільйоннику. Чому для фестивалю під час війни ви обрали Чернівці, а не, наприклад, Львів?
— У Львові немає кінотеатрів практично. Ми розглядали і Львів, але з точки зору безпеки, найбезпечніші міста в Україні — це Чернівці і Ужгород. Чернівці, на відміну від інших невеликих українських міст, має дуже потужну розвинену мережу кінотеатрів.
І місто нам запропонувало культурну локацію — центр Миколайчука, який я запримітила ще минулого року, коли приїжджала на Миколайчук Open. І також спеціально для Одеського кінофестивалю відремонтували колишній кінотеатр "Чернівці".
— Чи очікуєте ви також ж успіху кінофестивалю у меншому місті?
— Дуже складно сказати. Коли ми оголошували фестиваль, то не були впевнені, що його вдасться провести. Зараз складно щось планувати, особливо планувати заздалегідь. Наше основне завдання — провести кінофестиваль, дати можливість глядачу подивитися кіно. Дати можливість іноземним глядачам приїхати в Україну, поїхати з України. Щоб всі були живі-здорові і все було добре. Для нас основна секція — це кіноіндустрія. Вона повинна принести результати. Ми очікуємо, що після всіх презентацій, зустрічей та дискусій отримаємо ще кілька нових втілень українських фільмів.
Тому що більшість українських фільмів, які виходили останні роки на екрани, з’являлися під час Одеського кінофестивалю.
Фото: Марія Пайлик / Суспільне Чернівці
— Цьогоріч не буде російських фільмів, але буде один білоруський.
— Я вже не пам’ятаю, коли були російські фільми. Бо з 2014 року ми не запрошували росіян на фестиваль, крім дуже рідкісних випадків, опозиційних представників російської кіноіндустрії.
Він не білоруський. Цей фільм про Білорусь, знятий білоруськими режисерами. У нас були довгі обговорення про те, як цей фільм сприймуть, у першу чергу преса, критики. Бо у нашому сприйнятті політичному, хоча війну я б не назвала політикою, але Росія і Білорусь тотожні.
У моєму сприйнятті Білорусь — це те, що могло статися з Україною, якби ми не зробили Революцію Гідності та не вигнали Януковича з країни.
По-друге, для мене Білорусь — це така сама окупована територія, як Донецьк, Луганськ, Крим. І фільм “Батьківщина” — офіційно це Швеція, Норвегія, Україна, жодна людина, яка була задіяна в зйомках, не проживає в Білорусі, вони всі у Білорусі вважаються іноземними агентами.
Фільм мене зачепив. Я насправді небагато дивилася фільмів, які у нас в програмі. У нас для цього є комісія. Я дивлюсь фільми, які є спірними, які викликають привід для того, щоб подумати — покажемо чи не покажемо, як сприйме глядач. У мене була думка однозначна — це потрібно показувати. Обов’язково. Чудове документальне кіно про білоруську армію, хлопчиків, яких просто забрали, як вони адаптуються, які там правила, як вони живуть. І це все на фоні революції, яка не вдалась у Білорусі. У нас вдалась, у них не вдалась, тому вони зараз у такій ситуації.
— Чи правильно давати майданчик для такого кіно і просувати цю позицію "немічної людини в диктатурі"?
— А що ми будемо робити з Донецьком, Луганськом та Кримом, коли ми їх звільнимо? Як ми будемо з ними спілкуватися? Також як з немічними людьми в диктатурі? Для мене це та сама історія, бо нам потрібно буде наші регіони інтегрувати, повертати, дати можливість, щоб про них не забули. Це трішки різні речі, бо Білорусь більша, але їх так само завоювали, як і нас.
— Просто те, що переживають українці зараз страшніше, ніж те, що переживають білоруси. Важко співставити ці речі й знайти емпатію для народу, який є союзником росіян.
— Знову ж таки, якщо ми порівнюємо, скільки росіян підтримує війну і скільки білорусів — то це зовсім різні речі. В мене є багато білорусів, які зараз в Україні і воюють на нашому боці. І знімають документальне кіно в Україні про війну прямо на фронті, дуже багато розповідають про те, що там відбувається. Як з 9:00 до 18:00 практично всі їхні родичі, всі ті, хто є в опозиції, вони сидять на речах і просто чекають, коли за ними прийдуть. І жодного тих, кого забрали, не повернули. Вони зараз у такому тоталітарному режимі живуть, в якому ми, українці, жили при Сталіні, коли забирали, знищували, розстрілювали і вбивали.
Ми живемо хоча би на своїй території, можемо відбиватися і воювати. У них навіть цієї змоги немає. Тому що в них кількість військових російських на одиницю населення набагато більша, ніж навіть тих військових, які проти нас воюють в Україні. Не можна порівнювати різні чужі горя. Велика кількість білорусів є такими ж противниками, як і росіяни для нас, але я завжди говорю про те, що "хороших рускіх" немає. Тому що "хороший рускій" — мертвий рускій. І жоден рускій ліберал не є за Україну. Вони скоріше проти Путіна, а не за Україну. То “хороші білоруси” якраз за Україну. Вони на нашому боці воюють, на нашому боці намагаються допомогти тим, чим можуть.
— Також на фестиваль запросили і співрежисерку фільму “Батьківщина”.
— Так, в неї українська реєстрація, вона розмовляє українською. І обіцяла представити, навіть не обіцяла, а просила представити фільм українською мовою.
— Що саме ви хочете почути від неї?
— Я думаю, що кожен українець після перегляду цього фільму й спілкування зможе зрозуміти і змінити свою позицію і своє ставлення. І так саме як і ви, що вважаєте, що "хороших білорусів" немає, багато наших українських колег з кіноіндустрії також вважають, що "хороших білорусів" немає. Я вважаю по-іншому. "Хороших рускіх" немає. І тут буде можливість у глядача зрозуміти і прийняти свою позицію.
Кадр із фільму «Motherland»
— Я думаю, що багато кого цікавить те, де брати гроші на культуру під час війни. Чи є фестиваль зараз прибутковим, чи він заробляє на себе?
— Гарне питання. Якщо хтось скаже, то повідомте мені. Фестиваль ніколи не був прибутковим, фестиваль протягом всіх років його існування був дотаційним. Весь бюджет, який не вдавалося перекрити коштом партнерів, спонсорів, продажів квитків, невеликої, але важливої допомоги від держави, — це все перекривалося особистими коштами. Цьогоріч кінофестиваль продовжує бути неприбутковим, але хоча б вдалося якось мінімально знайти гроші на бюджет, щоб його провести.
Я вам скажу, що ще місяць тому була думка його не проводити, тому що бюджету на нього не було, але долучилися наші постійні партнери, які нас підтримували протягом цих багатьох років. Була волонтерська абсолютно робота. Про себе я взагалі мовчу.
— Яке може бути рішення для таких масштабних культурних подій?
— Ви бачили партнерські зони, то цим ми займаємось протягом багатьох років. Ми подивитися на те, як робляться кінофестивалі в світі. Ми робили колись аналіз. Великі кінофестивалі, наприклад Канни, Берлінале, Карлові Вари, у них мінімум 45 % бюджету покриває держава. У нас такого ніколи не було. У нас був максимум — здається 20% у найкращі роки.
Єдиний варіант культурним подіям взагалі відбуватися в Україні — це їх мінімізувати. Тобто проводити їх в меншому форматі.
— А як бути з виробництвом кіно? І яка загалом має бути роль держави у кіновиробництві?
— Я дуже сподіваюся, що держава зможе хоча б частково зараз фінансувати кіно. Зрозуміло, що в першу чергу державні ресурси мають іти на головну нашу ціль — на перемогу. Але культура — це важлива частина цієї перемоги.
Тому що без культурної дипломатії, без можливості показувати наше бачення, нашу думку, наші позиції і наші реалії в світі, ця перемога може і не статися.
Тому що міжнародні партнери можуть подивитися російський фільм про Бучу, і сказати: "Так вони ж самі. Навіщо їм давати кошти?". Тому тут дуже важливо, щоб ми були присутні ось на цьому міжнародному полі.
І дуже важлива в цьому плані участь держави. Тому що зняти фільм за приватні кошти у нашій країні практично нереально. Таких фільмів дуже-дуже мало. В основному приватні кошти вкладають в ті фільми, які потенційно можуть хоч щось заробити в кінотеатрах.
Сподіваюся, до кінця року вийде кілька українських фільмів, які є глядацькими.
От наприклад, та ж сама “Мавка” — чудова анімація, яку ми стільки років чекали і нарешті дочекалися. І показали всьому світу, що ми вміємо робити нереально круту анімацію.
— Все ж таки ігрове кіно має більше шансів на фестивалях?
— Якщо подивитись на тенденцію останнього року, то великі кінофестивалі зараз навіть більше уваги приділяють документальному кіно. Тобто це не лише тендеція в Україні, це тенденція в світі. Переможець Берлінале, в конкурсі Каннського фестивалю — це також були документальні фільми.
Але так, ігрове кіно потрібне. Бо, крім того, що воно з'являється на фестивалі, це ще робота з глядачем. Глядач, на жаль, більше любить ігрове кіно, ніж документальне.
Що відомо про Одеський міжнародний кінофестиваль
- Одеський міжнародний кінофестиваль — один із найбільших глядацьких кінофестивалів у Східній Європі, головний фестиваль національного кіно. Саме на ОМКФ проходять прем’єри найбільш очікуваних національних фільмів, а також дебютують молоді митці.
- Торік директорка Одеського міжнародного кінофестивалю Анна Мачух відвідала фестиваль "Миколайчук OPEN" у Чернівцях. За її словами, місто є одним з найбезпечніших у країні й це вплинуло на вибір міста проведення кінофестивалю.
