За інформацією: Суспільне Чернівці.
facebook / Михайло Крайс
Цього року єврейська громада відзначає свято Ханука з 18 по 26 грудня: протягом цих днів на Театральній площі запалюватимуть свічки на менорі. Так само святкування відбудуться і в синагогах, одна з яких після 24 лютого стала ще й прихистком для постраждалих від війни.
Про життя в синагозі, сина-добровольця ЗСУ та який зв’язок Хануки з воєнною реальністю в Україні — в інтерв’ю з представником громади Михайлом Крайсом.
— Які страхи чи ідеї були у вас як координатора відновлення синагоги у Садгорі з початком повномасштабної війни? Адже це місце постраждало у минулих війнах
— 24 лютого приблизно о 5:00 мені зателефонували з США і кажуть: “Що там у вас”, а я спросоння кажу: "Та все нормально". У відповідь чую "Яке нормально? У вас війна".
Перша думка, яка мені прийшла — думка про синагогу. Я подумав: скільки зусиль, скільки років наполегливої праці, скільки грошей було вкладено в цю споруду і тепер буде достатньо однієї їхньої іржавої штуки, [щоб це зруйнувати].
У той самий день 24 лютого ми спілкувались з сьогоднішнім ребе. Тоді ребе сказав про те, що ми відкриваємо двері в нашій синагозі й вона має рятувати людей. Це вже було в нашій історії: під час Першої світової війни в цій будівлі був госпіталь і саме тому ця будівля вціліла. В той час навіть російські військові мали ще залишки совісті й все-таки не наважились бомбити шпиталь.
— Чому для вас було важливо відкрити синагогу як прихисток, відкрити двері тим, хто постраждав від війни?
— Є єврейське правило, яке ніби стосується грошей, але насправді — всіх проявів людяності, людського спілкування. Євреї кажуть: “Єврейські гроші мають творити добро”. В реставрацію синагоги були вкладені немалі гроші, оскільки коли я прийшов в цю будівлю, то тут були тільки стіни, не було ні даху, ні дверей — руїни. Якщо ці гроші вкладені, вони мають робити добро. А яке більше може бути добро під час війни, ніж помогти нужденним людям, які залишились без даху над головою. Благодійники з усього світу нам допомагають, в основному це єврейські організації, хоча є й інші. І ми не тільки даємо прихисток, а й харчуємо.
— Чи є якісь нові ритуали чи традиції у людей, які приїхали сюди й знайшли тут новий дім? Чи взагалі коректно казати “новий дім”? Тут домашня атмосфера?
— Коли я спілкуюся з нашим ребе й іншими хасидами, моїми друзями, то вони не кажуть: "У нас в синагозі", вони кажуть: "У нас вдома". Тобто для єврея синагога — дім. Там має бути затишно, тепло, світло. Так само ми намагаємось розповсюдити цю традицію на тих людей, які тут перебувають. У мене не виникало думки запитати людей, чи вони євреї, чи не євреї, коли під'їжджав черговий автобус. У нас максимально ночувала в синагозі 121 людина. І в цій залі ми стелили поролон, бо не було іншого виходу. У великих чанах варили їжу. У нас проживають представники різних віросповідань, але кухня у нас продовжує бути кошерна.
Я належу до такого покоління, яке в єврейському світі називають другим. Мої батьки під час Другої світової були в таборах, в гетто. Вони відчули на собі весь "смак" Голокосту. Я належу до другого покоління. Кажуть психологи, що це на нас всіх певним чином відбилось, можливо, й так. Зараз мене питають: “Для чого ти робиш те, що ти робиш?”.
Якщо я скажу, що мені просто приємно робити хороші речі, це буде якось загально. я маю мету. Як представник другого покоління я б точно не хотів, щоб це повторилось. І намагаюсь зробити все для того, щоб цього не було ніколи.
Думаю, задачею всіх українців після нашої перемоги буде “Ніколи знову”. Щоб ніколи ми не були настільки слабкими, щоб хтось міг подумати на нас нападати. Я бажаю, щоб ті люди, які пройшли через наш прихисток, а їх понад дві тисячі людей, щоб вони запам'ятали це місце з приємністю. Щоб вони своїм дітям, онукам розповідали, що вони опинились в такій дивній установі, і їм допомагали люди.
— Ваш син — доброволець ЗСУ. Ви здивувались, коли він вам про це сказав?
— У середнього нашого сина Ігоря, який служить в ЗСУ, завжди було загострене почуття справедливості. Він був маленьким і переймався такими питаннями, які не мали б цікавити малу дитину, — корупція та інше. Я не здивувався, але як батькові мені було і лячно і страшно, мене зрозуміють всі батьки у світі. Але я пишався таким рішенням. Я і дружина ми пишались і пишаємось.
— Зі зрозумілих причин зв'язок із сином не дуже стабільний, але яке повідомлення ви найкраще запам'ятали з того, що він вам пише?
— Я вам не збрешу, якщо скажу, що знаю напам’ять про все, що ми з ним говорили. Зазвичай він говорить, що все тихо-спокійно і він не на фронті, а дуже далеко. Одного разу він надіслав фотографію, а за його плечима зовсім близенько розірвався снаряд. Хтось його фотографував і в цей момент "прилетіло".
Він прислав це повідомлення зі словами: “Тато, мама, не переживайте, все нормально, вони ідіоти, вони схибили на 10 метрів”. Ви уявляєте, які почуття це може викликати у батька?
Син мій займається в тому числі й технічним забезпеченням, різноманітних артилерійських установок. Деколи він пише мені, що треба виготовити певні деталі чи запчастини, придбати це неможливо. Тому він присилає мені якісь ескізи на коліні намальовані, і ми це тут виготовляли.
