Евакуація спасає життя. Таку фразу ми читаємо майже щоденно у постах та публікаціях влади міста і області. З цим неможливо не погодитись. Але життя на чужині далеко не всім дається легко. «Восточний проект» попросив психолога Тетяну Бичек дати кілька корисних порад нашим читачам, як опанувати себе, як налаштувати себе жити далі і як спілкуватися з дітьми, які сумують за домівкою.
Вчитель та психолог, волонтер і просто прекрасна людина Тетяна Бичек евакуювалася з донькою до Німеччини. І намагається налагодити там життя. Не дивлячись ні на що дівчата йдуть уперед. І долають усі складнощі.
«Валіза і два рюкзака — все, що залишилось від мирного життя в Краматорську»
Евакуація процес важкий та дуже важливий. В цьому я переконалась, на жаль, вдруге, бо є горлівчанкою і досі маю надію на те, що раніше окуповані території будуть повернуті в Україну. Не можу сказати, що ми виважено планували евакуацію, бо тішили себе думкою про те, що все швидко мене. Крім того, в мене буяла волонтерська діяльність. Але черговий обстріл, зруйновані домівки в нашому районі та вже непоодинокі ночівлі у бомбосховищі ЦНАПу змусили погодитись на евакуацію.
Чоловік записав нас на рейс в рамках програми народного депутата Максима Єфімова від своєї роботи.Часу на збори обмаль. Стрес і бажання захистити свою дитину від обстрілів, сирен тощо. Валіза і два рюкзака, все, що залишилось від мирного 8 річного життя в Краматорську…
Дорога до Німеччини була дальньою, важкою, не обійшлося без проблем із здоров’ям, однак головне, що весь час зустрічались добрі люди, готові допомогти і співчувати. Вразив Львів та Польща людьми, готовими йти на допомогу.
На щастя, наше перебування у таборі для біженців в передмісті Бамберг Боварії було недовгим, нас переселили до готелю у центрі Бамбергу, де волонтери пояснили, що найкращий шлях для всіх нас, це потрапити до родини. Але потрапити до німецький сімей всім не одразу вдається. Нам поталанило, ми с донькою сподобались родині із 3 дітьми. Ми переїхали, до Рублінга, це деревенька поряд із Берхингом. Спілкувались через гугл перекладач, трішки англійською, мову жестів також повсемісно використовували. Продовжували вчитись та працювати онлайн, що дуже дивувало німців. Вони багато дивились новин про події в Україні і знали про Київ, Харків та Маріуполь.
«Німці дивуються, що українські жінки всі, по суті, кухарі»
Сабріна, жінка, яка забрала нас до себе, багато зробила для нас, допомогла із оформленням документів, одягла та взула, завдяки своїй волонтерській діяльності. Люди надсилали на її адресу одяг, взуття, рушники,тощо.
Ми зі свого боку допомогали по господарству, готували українські страви. Борщ дуже полюбився Сабріні, як і салат з моркви і часником та олів’є. Данієль, голова родини, де жили, працює кухарем, однак вважає, що мені можна працювати кухарем, бо виходить смачно. Вони дивуються, що українські жінки всі, по суті, кухарі.
«У селищі ані магазинів, ані садочків і шкіл… нічого, що було звичним для нас у Краматорську»
А ми з донькою, були вражені,тим, що не маючи авто або велосипеда складно вижити у Баварії, саме на землях її ми проживаємо. Автобуси — рідкі гості у маленьких поселеннях, а саме в таке ми потрапили. Гарні краєвиди, однак у селищі ані магазинів, ані садочків і шкіл… нічого, що було звичним для нас у Краматорську.
Потім Сабіна допомогла нам потрапити до соціального житла в передмісті Гунзенхаузена. Тут вже донька потрапила до гімназії, бо навчання є обов’язковим для дітей у Німеччині. Зняти будь яке житло в Німеччині дуже складно, тут можна витрати на пошуки і зустрічі із власниками не один місяць. На оглядинах ми сподобались власникам, після перемовин нас чекав черговий переїзд. Вже тут мені довелося вчитись з нуля їздити на велосипеді, бо пішки до найближчого супермаркету більше ніж годину… Завдяки моїй саморекламі щодо діяльності до війни, Вероніка, нова хозяйка квартири, яку ми вийняли, допомогла мені потрапити на перемовини із директоркою Стефанішуле, школи, де мені запропонували посаду керівниці «Хало класу» , де навчаються діти з 1 по 4 клас з України. Довгі бюрократичні процеси, оформлення, переклад дипломів, до визнання їх я ще не дійшла, це процес довгий і коштовний.
А головне, щоденна зустріч з дітьми з різним рівнем тривожності і стресу. Маріуполь, Бахмут, Краматорськ, Кременчук, Бакалея, Коростень, Бровари, передмістя Одеси. Географія різна, одна біль — війна. Моя задача була в допомозі їм адаптуватись до нових умов, бути посередником між німецькими вчителями і дітьми,а ще, підтримати їх, допомогти із онлайн завданнями… Складна місія, однак, гадаю, разом ми впоралися. Я, навіть, виділила урок щодня на німецьке письмо, нас дуже хвалили німецькі вчителі і бачили прогрес в наших заняттях.
«Дозволяйте собі і рідними плакати, відчувати»
Евакуація лякає, знаю, люди тримаються за нажите, однак забувають про те, що в ці страшні часи правило 2 стін малоефективні для такої зброї. Прикро, що дорослі, в угоду своїм страхам наражають на небезпеку дітей, які не можуть приймати рішення самі за себе, за них несуть відповідальність батьки. Перебування за кордоном це не туристична поїздка, всі стикаються із процесом адаптації, мовного та культурного бар’єру, однак життя в принципі не ідеальне. Не можна назвати наш переїзд до Краматорська із Горлівки комфортним і безболісним. Куди бы ви не поїхали, усюди є різні люди, однак добрих і емпатійних більшість, це потрібно пам’ ятати. В жодному місці ви на залишитись голодні в на вулиці. Не потрібно вмикати функцію «я приїхав і ви мені повинні..» Агресія породжує агресію. Не чекайте швидких результатів, не годуйте себе та близьких ілюзорним «все ось-ось мине і повернемось», ви швидко розчаруєтесь, ще й втратите авторитет в очах своїх дітей, вони обов’язково вам видадуть:» а ти казала…».
Краще ставити цілі і разом до них йти, маленькими щоденними кроками. Дозволяйте собі і рідними плакати, відчувати, перебувати у стані розгубленості, бо це природно. Головне — чіткий Дедлайн, щоб не впасти в затяжний процес відчуження.
Не будьте» примусовим клоуном» Маскарад в родині — це жахливо виглядає. Краще допомагайте дітям з ідентифікацією її почуттів, «тобі тоскливо, ти сумуєш за домівкою, як і я», «тобі важко без твоїх друзів, ти злий на мене і на війну…» І самі займаєтесь тим, щоб розуміти що відчуваєте, це набагато важливіше за примусове «посміхнись, живі і добре…». Будьте зайняті і вчить цьому дітей, вивчайте мову і культуру країни, де перебуваєте, міста чи села…
Дотримуйтесь інформаційної гігієни, не наражайте себе на травму свідка, бо вибратись з неї самотужки важко. Поставьте чітки межі, не більше 2 годин на новини, довіряйте перевіреним джерелам, пам’ятайте про критичне мислення. Не доказуйте в інеті, не витрачайте ресурси і енергію, краще помийте посуд, прибиріться. Якщо вже втягнуті в процес настільки, що не можете без цього жити, різко не бросайте, чіткі межі, не більше 2 гостей в чат рулетці, один — два коменти в соціальній мережі на тему війни тощо. Не знеційнуйте свої і чужі почуття, пам’ятайте, що дитина, яка йде вперше до школи в 1 клас має адаптаційний процес до 1 року, а звичка у дорослої людини формується за 21 день!
Повторюся, не чекайте, що все швидко мене, а дитина швидко забуде і буде без проблем відвідувати нову школу і знайде нових друзів. Так, нервова система дітей пластичніша, ніж доросла, однак якщо адаптація пройшла вдало, не лякайтесь змін у поведінці, діти не мають емоційний інтелект, як у дорослих, нажаль, багато хто з них має його на низькому рівні. Їм, дітям, потрібно допомогти з цим процесом, не ховайте власних почуттів та емоцій, краще розповідайте, що вам допомагає переключитись з негативних думок. Проводьте більше часу разом із дітьми, бо цінність родини і життя перевірено 8 річною війною,а після широкомасштабного вторгнення і подавно. Однак » не душіть» дітей своєю гіперопікою, ваші переживання щодо їх перебування і місцезнаходження тощо це ваші страхи і проблеми. Поясніть їм, що з вами відбувається, а не просто предявляйте упереджені «Нащо тобі телефон, якщо ти його не чуєш» або «гуляти не підеш і крапка»… Їм ці установи незрозумілі, поясніть вашу думку і почуєте дитячий погляд, до якого треба дослухатися. Не можна передбачити відповідь на всі життєві питання, бо життя непередбачуване, в цьому і його цінність.
«Не відкладайте життя на завтра і вчить цьому дітей»
Всі травматичні ситуації даються не лише для досвіду, а і для удосконалення раніше набутих вмінь та навичок, або здобуття нових. Навчиться ставити в цих обставинах правельнв питання, не «За що!», це позиція жертви, краще «Для чого?», «Що це мені дасть?». Як потім ви використаєте це в своєму житті. Прикро, але більшість людей до війни не подорожували країною, не вбачали цінність того, що мали і мають тощо. Військові дії підштовхнули багато пар до розлучень і навпаки, до оформлення відносин, тобто цінність часу і життя оголює почуття і прискорює рішення. Однак слід пам’ятати, що незважаючи на військові дії, ви живете, цей час не повториться, немає чернетки, а потім буде час все це переписати, не відкладайте життя на завтра і вчить цьому дітей. Евакуація важлива, це шанс спасти і спастися, а матеріальні цінності будуть нажиті, якщо буде цінність життя. В мене немає однозначної відповіді щодо подальших планів на місце перебування. Прив’язка до місць мешкання робить нас вразливими, не пластичними. Більшість українців мало подорожують, це наш менталітет. Справа не завжди в грошах. Ми не цінуємо свої здобутки, на відміну від іноземців. В цьому я часто переконуюсь тут, у Німеччині. Вірю в перемогу і опановую нову професію, вчу мову, вирощую овочі, а далі, далі буде…
