Розривали рану руками і вели на розстріл: боєць "Едельвейсу" про понад два роки полону та повернення на службу

Військовослужбовець Сергій Бойчук. Фото надала дружина — Андріана Бойчук

– До липня 2022 року – до цього моменту, коли ви потрапили в полон, чи були у вас такі виїзди, коли відчували, що це достатньо ризиковано – думали про загибель чи полон?

– Про загибель завжди думав, під час кожного виїзду. Перед тим, як ми заїжджали на цю позицію за декілька днів, то я з дружиною говорив. Казав їй, що важко трохи, але що мені в полон не можна, що я не здамся – готував її. Казав, що себе гранатою підірву, але не здамся. А тут так вийшло трішки по-іншому…

– Яке завдання ви виконували, коли потрапили у полон?

– Я тоді приїхав з однієї позиції, бо був на точці евакуації. Там було багато трьохсотих. Нам сказали, що треба поміняти наших хлопців на кілька днів, щоби вони відпочили. Я кажу: "Без питань, все таки це наші хлопці, ми стільки пройшли разом". Ще й Ігор, з яким я відтак потрапив у полон, погодився йти. Ми водії-механіки погодилися їхати на позицію як піхота.

Це був населений пункт Спірне Бахмутського району. З нами були люди з нашої роти, із роти вогневої підготовки та тероборони. У нас була крайня позиція – все решта окупували росіяни. Їхня артилерія працювала від ранку до вечора. Лише в обід могли бути невеликі перерви.

Ми були там декілька днів. Позицію дуже рознесли, залишився один частково завалений бліндаж. Були двохсоті і трьохсоті. На позиції залишилося троє людей – усю ніч просиділи там, а потім почали відходити до центру спеціального призначення. Згодом ще заїхали забрали боєприпаси. І прийшла команда заїжджати на цю ж позицію для спостереження. Обіцяли привезти підсилення. Ротний поїхав з нами.

Коли ми побачили, що хтось стрибнув у бліндаж, то подумали, що це розвідка росіян. Вийшли з машини, хотіли обійти бліндаж, аби взяти їх у полон. Але після цього одразу розпочалися обстріли.

У мене одразу було потрапляння в каску. Вона злетіла з голови. Я ще хотів її підняти, щоби голову прикрити. Але коли нахилився, мені прилетіло у спину і я впав на землю. Спочатку не міг ні вдихнути, ні видихнути. Прийшов до тями, крикнув, що поранений і одразу почав відстрілюватися.

Ми хотіли вздовж посадки прорватися, бо у нас за спиною було пшеничне поле, а ліва сторона була повністю замінована, бо були вже їхні позиції. Вони нам відрізали цей відхід. Ми викликали по радіостанції вогонь артилерії. Думали, поки вона працюватиме, спробуємо короткими перебіжками прорватися.

Це тривало орієнтовно пів години. Нас було четверо: Андрій, Ігор, Максим і я. Потім поранили Максима. Якби не це, може, ми би ще пробували прорватися, але його не хотіли залишати на позиції.

– Ви раніше говорили дружині, що підірветеся гранатою, – як зреагували у моменті?

– Хотів. Дістав гранату, але духу не вистачило. Ми думали, що повернемося звідти двохсотими. Я у полон не хотів здаватися. У той момент у мене все життя у картинках пролетіло. Я зрозумів, що моя сімʼя не зможе мене поховати, що моє тіло звідти не заберуть. І тоді було бажання хоча би раз побачити свою сімʼю – жінку і дитину. Я взяв гранату і викинув у сторону росіян.

Військовослужбовець Сергій Бойчук. Фото надала дружина — Андріана Бойчук

– Коли росіяни вас оточили, що відбувалося далі?

– Сказали кинути зброю – але який толк з тих автоматів, якщо вони без боєприпасів. Завели у посадку, поклали на землю, обшукали і витягнули усі речі.

Пам'ятаю, у мене була планка Пікатінні в кишені до кулеметного прицілу, який якраз мав мені приїхати. До нього у комплекті передбачений шестигранний ключ. Один з цих, які взяли нас у полон, підіймає мене і трясе, показує на ключ і питає: "Що це таке?" Я кажу: "Це ключ". Він далі: "Який ключ, від якої квартири, де твоя квартира?" Я стою і взагалі не розумію, що він хоче. У мене дитина шести років знає, що таке шестигранний ключ.

Потім нас перевели вже на позицію, де вони базувались. Там поставили на коліна. Ми думали, що нас розстріляють. Я заплющив очі – головне, щоби боляче не було. Сказали познімати бронежилети. У мене була рана на спині. Один обмотав вату бинтом і просто засунув мені у дірку.

Орієнтовно дві години ми просиділи на їхній позиції. Вони нас роздягнули і роззули – забрали наші берці і фліски собі. Я би чуже не одягав.

Також розпитували про те, чи є у нас наркотики. Коли ми відповідали, що ні – вони дивувалися і говорили: "Нормальна людина не буде під такою кількістю обстрілів сидіти. Ви точно "сидите" на наркотиках. Ніхто не витримає таку кількість обстрілів". Вони усі кажуть, що ми пішли воювати за гроші. "Ми пішли захищати свою країну", – кажемо. Вони доводять, що це їхня земля.

"Моє поранення розривали руками до 15 сантиметрів"

– Бинт із ватою – це була єдина їхня допомога при вашому пораненні?

– Спочатку пів дня нас допитували, знущалися над нами. У мене ж було невеличке поранення – мені пробило бронежилет.

Коли нас привезли до їхнього командування, то вони мені руками розривати ту рану. На шостий день мене повезли у лікарню. Чув від лікарів, що рана мала 15 см довжини і 6 см ширини.

Поранення чистили пінцетом і скальпелем, бо у мене вже все там гноїлося. Хірург сказав: "Якщо буде боліти, то кажи". Медсестра аж вибігла з кабінету, він робив це без знеболювального. Потім полив розчином і заклеїв пластиром.

– У яких умовах вас утримували?

– Це найбільш інтересно. Привезли нас на Луганське СІЗО. Поки ми йшли до камери, нас безперестанку били палицями. Я встиг сказати, що маю поранення, то мене, може, трохи менше. З хлопцями бачився пізніше, то їм повідбивали ноги, груди геть сині були.

Камера була розміром 6 на 5 – там було 27 людей. Дали мені одноразовий посуд, який залишився від хлопців. Дали половину матрацу. Там були воші, таргани, клопи – це все кусало. Заганяли в баню найчастіше один раз на два тижні, а найдовше – на півтора місяця. Дали таке мило… На упаковці пише, що виготовили у 2022 році, але це мило нагадувало запах дикої немитої собаки.

Туалет був відкритий – просто дірка. Туалетного паперу не було – 27 людей брали літрову пляшку і милися з неї.

Прогулянок ніяких не було. Ми цілодобово сиділи у камері – весь цей час світила лампочка. Через це було важко спати і через це я втратив зір. Тепер трохи відновився.

Сергій Бойчук у колонії Росії. Російський телеграм-канал

"Чекали вихідних, щоби зʼїсти злиплі макарони"

– Яким було харчування?

– Годували нас взагалі жахливо. Давали сухі каші на воді. Якщо одного тижня була зранку ячка, а увечері пшенична каша, то наступного тижня навпаки. На обід давали, як вони кажуть, борщ. Там плавала капуста, була немита з болотом морква. Її нарізали гнилу. Картоплю там не знаходили ніколи. У мене тоді апетиту не було.

Ще пам'ятаю, давали пляшку чаю п'ятилітрову на 27 людей. Ми мусили ділити на всіх, щоби однаково було. Давали буханку хліба на двох на добу. То було важко назвати хлібом – їж, а під зубами пісок. Він був липкий такий – ми обʼїдали скоринку, а середину викидали. Я з хлопцями ділився.

На вихідних нам давали макарони. Це був такий згусток. То було теж важко їсти. Але ми чекали вихідних, щоби зʼїсти ті злиплі макарони. Я у полоні зрозумів, що у мене собаки дуже класно їдять. Був готовий повернутися додому і з їхньої каструлі їсти.

Ми з хлопцями самі постійно обговорювали, що би хотіли вдома зробити чи зʼїсти. Хтось розказував, як шинку робити. Але про їжу не можеш довго говорити, бо хочеться їсти, слина тече.

– Що ви хотіли зробити після повернення з полону?

– Я хотів посадити вдома шовковицю. У мене садок є, я зробив там альтанку, пісочницю синові. Там було багато різних дерев, а шовковиці не було. Як сидів у полоні, сказав, що як повернуся, то посаджу обовʼязково. Повернувся – вже посадив.

"Вели на розстріл і казали прощатися з сімʼєю"

– Як відбувалися допити? Що вас запитували і чи знали, наприклад, що ви доброволець?

– Як і всі, я говорив, що мобілізований. Не приховував про контрактну службу, бо раніше служив у Криму. Мені не було сенсу приховувати, бо знав, що вони все одно дізнаються. Навіть коли ти кажеш їм правду, вони не вірять і бʼють тебе.

Стрибали ногами по спині, душили пакетом від сухпайка. У мене був оселедець, то вони його ножем зрізали. Приставляли пістолет до геніталій, голови, потім на шиї спуск натиснули. Правда, без патрона, але все одно… Ти вже звикаєш, коли тебе два-три рази витягували на розстріли. Трохи страшно, але готовий до всього.

Було таке, коли вони сказали, щоби ми вибирали, кого з нас пристрілять. Я сказав, щоби мене, бо я поранений і не знаю, чи виживу, у мене є жінка і дитина, а хлопці ще молоді – у них все попереду.

Коли вони вибирали кого з нас пристрелити, то ще на пляшку посадили.

Потім один із них сказав матюками: "Забирайте цього дебіла". Мене потягнули на розстріл. Памʼятаю, поклали на бруківку і сказали, що їм набрило відмивати кров – аби я посунувся до краю. Потім сказали прощатися з сімʼю. Кажу: "Я не знаю, що в таких моментах говорити. Ви ж моїй сімʼї не передасте". Вони відповідають: "Ми – ні, твої хлопці передадуть". Кажу: "Передайте, що я їх люблю, сумую, у мене все добре". Вони почали сміятися і кажуть: "Як все добре, якщо ми тебе зараз пристрелимо?"

Сімʼя Сергія Бойчука. Фото надала дружина — Андріана Бойчук

Вони постійно ходили, стукали у двері. Крикнуть "приліт!" і ми падаємо на землю. Посміються з нас і підуть. Як ставало тихо, ми вставали.

У них є свій кабінет, де током бʼють. Поки один електрошокерами по ногах водить, інший по голові книжками бʼє, а ще один зачитує твою автобіографію.

– Це довго могло тривати?

– По часу я не можу сказати, а по відчуттях – довго. Спочатку електрошокерами били, а потім казали лягати на землю і били гумовими палицями. Коли прийшов начальник їхньої оперативної частини – морда така червона у нього була. Прямо під серцем влупив мене поліцейським електрошокером і говорить: "Розказуй всю правду. Ти не все розповів. Пиши, що даєш згоду на співпрацю з частиною".

– Як ви почувалися упродовж перших місяців? Як витримували катування, маючи при цьому поранення?

– Я пів року з цим пораненням гнив. У грудні я зірвав останню рану, робив це постійно, щоби не було гірше. Думав, щоби у кров нічого не занести. Бо спали на брудних матрацах, ще й сирість була. Я лише на животі спав. Так мріяв на спину лягти – хоча би на кілька хвилин.

Взимку почали ноги відказувати. Постійно під ребрами кололо. Я знав, що точно десь є осколки, мені ж знімок ніякий не робили.

– У полоні вам показували відео вашої дружини, де вона говорила, що чекає вас. Що це була за історія?

– До нас приїжджали російські телеканали і запропонували мені зняти для неї відео – ми записали. Потім через кілька днів приїхали і показали відео, на якому видно, як журналістка телефонує до моєї дружини, пропонує їй записати.

Скрін з відео, де Сергій Бойчук дивиться звернення дружини. Російський телеграм-канал

– А коли ви побачили дружину, що тоді відчували?

– Приємно було, коли вона сказала, що знає про полон, що хлопці з мого підрозділу попередили. Було таке полегшення.

До речі, коли 25 лютого я йшов у військкомат, там журналісти сфотографували такий момент, коли я прощався з дружиною і сином, обіймалися. Коли я потрапив у полон, то мене за це били і казали: "Хто ти такий, що про тебе журналісти там пишуть?"

Сергій Бойчук прощається з сімʼю — 25 лютого, біля військкомату. Чортків.City

Знайшли фото, на якому був мій малий у кепці з написом "Батько наш Бандера", то вони мене і за це били. Дізналися, що дружина завідувач клубом, де вони роблять вистави і концерти. То і за це били. Казали, що це погано, що ми бандерівці, націоналісти і нацисти. Але хіба це погано? Ти живеш у своїй країні і любиш свою країну. Я не бачу нічого поганого.

– Пізніше вас засудили у Росії на 20 років строгого режиму. Коли вам повідомили про ув'язнення і за що такий вирок?

– Перший суд був на День незалежності у 2023 році. Прокурор казав погоджуватися, бо "згнию у їхній вʼязниці". Перед тим по дорозі нас били і психологічно ламали, щоби я боявся відмовити.

Після суду привезли і примусили записати відео, що я скоїв злочин. Я відмовлявся, але вони мене швидко переконали. Мені там написали, що я обстріляв Миколаївку в Луганській області. Свідків ж немає. Казали, що я у камері хлопцям хвалився, що стріляв. Але я з тими хлопцями навіть у камері не сидів.

– Який досвід мали у колонії?

– У колонії з одного боку простіше і харчування краще. Але психологічно було дуже важко, бо ти сидиш з вбивцями. Це ж колонія суворого режиму. Серед увʼязнених було багато тих, які воювали у 2014 за них, а тут ми разом сидимо. Хоча були і такі, які давали чай чи сигарети.

– Коли ви дізналися про 20 років ув'язнення, чи похитнулася ваша надія повернутися додому?

– Ні, я вірив, що нам допомагають. З іншого боку боявся – сенс нас засуджувати, а потім обмінювати. Надія все одно завжди була.

Зі мною були Андрій та Ігор – їх засудили так само, як і мене. Максима важко поранили на позиції – так ми і не знаємо, де він.

– Що вас тримало в полоні?

– Найбільше хотів повернутися до сім'ї додому. Знав, що світ підтримує Україну. Була надія повернутися – постійно хлопців заспокоював, що все буде добре.

Сергій Бойчук на акції підтримки полонених. Фото надала дружина — Андріана Бойчук

– Чи ви розуміли, що вас везуть на обмін?

– Ні. У нас зранку було шикування, перевірили нас. Коли сказали збиратися і їхати, я подумав, що змінили режим утримання або що в лікарню везуть. Потім підписували документ про звільнення, тоді надія трохи зʼявилася.

Ще добу їхали. Надіялися на обмін, але старалися про це не говорити, щоби не розчаровуватися. Бо ж були випадки, коли хлопців повозять, а потім кажуть, що наші не забирають або ж обмін зірвався.

"Після полону хотів одягнути форму і повернутися на службу"

– Якою була ваша перша реакція, коли у жовтні минулого року вас обміняли і ви повернулися в Україну?

– Скажу чесно, спочатку не вірилося. Упродовж декількох днів не міг зрозуміти, що вже вдома.

Коли ми переходили кордон і нас зустрічали наші люди з прапорами і кричали "Слава Україні! Вітаємо вдома!" – це словами не передати, одне захоплення, аж всередині все розривало. Потрібен час, аби зрозуміти, що ти вдома.

Сергія Бойчука зустрічають з полону у його громаді. facebook / Білобожницька громада

– Коли ви побачилися з рідними? Як це було?

– Це було через тиждень. Дружина з сином приїхала до мене у Немирів. Це було на емоціях. Ці кілька днів ми спілкувалися по телефону і звикали одне до одного. Цей час після повернення з полону потрібен, бо ж довго не бачилися.

Я боявся, що син мене не впізнає. Думав, як він буде ставитися до мене. Психологічно себе готував. При зустрічі він спочатку соромився, але підбіг. Зараз коли приїжджаю додому, то не маю права від нього відійти, кричить: "Тату, ти де?"

Син ходив із дружиною на акції на підтримку полонених. Вони були у Чернівцях, Києві, Рівному, Коломиї. Я був дуже приємно здивований. Ці акції дуже потрібні, бо у полоні хлопцям кажуть, що про них забули і вони нікому не потрібні.

Через місяць мене зустрічали у громаді. Я тоді ще не все сприймав, але було дуже приємно, що тебе памʼятають.

Син Сергія Бойчука — Ілля на акції на підтримку полонених. Фото надала дружина — Андріана Бойчук

– Яким був ваш емоційний стан за перші тижні після повернення?

– Упродовж перших кількох місяців емоції різко змінювалися. Ніби все нормально, але не було сил. Пізніше помічав, що під час перегляду відео зʼявлялися емоції, міг посміятися з чогось. За понад два роки полону я такого за собою не помічав.

Я багато реабілітацій пройшов. Багато допомогла моя частина. Підходив до психологів і запитував, як спілкуватися з сімʼю, аби їм не нашкодити. Різні ситуації можуть бути. Я тому хотів знати, як правильно реагувати.

Сімʼя Сергія Бойчука. Фото надала дружина — Андріана Бойчук

– За законодавством ви мали право вибору: звільнитися зі служби або її продовжити. Ви обрали останнє. Чому?

– Це мій вибір, моя країна. Казав хлопцям у полоні, що я цей вибір зробив ще у перший день повномасштабної війни.

Коли знову одягнув форму, то було приємно. Ще у полоні хотів її одягнути. Не те, що я би хотів воювати, – ні. Хочеться, аби війна якнайшвидше закінчилася. Ми мусимо захищати свою державу і свою сімʼю.

Читати ще