"Сидиш і чекаєш, коли приб’є". Що місцеві розповіли про життя у прифронтовому Демуриному, яке РФ атакує дронами

Ольга. Суспільне Дніпро

Це було вранці, дрони ці. Ми рано встаємо ж, ми звикли. Я не бачила, я тільки почула по звуку. Я тоді не знаю, що робити, коли — як гехнуло. А потім другий раз. Я знову кричу. Я, правда, повідкривала вікна, щоб не полопалися. І я забігла і привідкрила двері. І воно як гехнуло, це жах. Я вже думала, що все. Тоді ж залишилася на ґанку, а воно там горить. Горить, взагалі горить, тріщить. Люди біжать. А та ж дитинка, Кіра, спала, вона в самому кінці вулиці. І в них така хатинка, поганенька. Воно впало між хатинками. І дитинка, як спала, ковдрою вкрилася. Воно ж як рвонуло, горить все. І дитина, така маленька, худенька така, вилізла, закрилася ж руками. І так ото злякалася, кричала. Підбігли люди, а воно все погоріло. Ніс, вуха та долоні. Дуже, казали, долоні. Вона зараз у Дніпрі лежить, і їй нашивали долоньки.

Наслідки атаки, через яку було поранено 11-річну дівчинку. Будівля на подвір’ї родини. Демурине, Дніпропетровщина. Суспільне Дніпро

Ми боїмося, і самі не знаємо чого. Ну, страшно чогось мені. Виїхала невістка, і дітки повиїжджали. Не знаю, куди мені ховатися, куди мені тікати? Не знаю. Машина є, а хто його знає, куди їхати, не знаю…

"У нас майже півтора місяця світла не було". Місцева Валентина розповіла, як із чоловіком переживають атаки РФ на Демурине

Того дня день було чотири вибухи. Один на нашій вулиці, і ще три далі. Там переселенці були з Донецька, вони виїхали. А сусідську дівчинку хвилею цією, повітрям, обпекло. Ми складалися всі селом, хто міг, допомогти їй на лікування.

Валентина. Суспільне Дніпро

У нас вікна повилітали. Вилетіло ударною хвилею. В коридорі там два скла вибило. І вибуховою хвилею там у ванній, в сараї повибивало вікна.

20 квітня хлібоприймальний пункт бомбили, потім два місяці підстанції бомбили — у нас майже півтора місяця світла не було. Обходилися, ми терпіли. Нам син купив генератор, і сусіди з генераторами були. Кругом магазини працюють, влада наша працює, нам часто привозять гуманітарну допомогу.

Дрони літають, боїмося. Я і так з погреба не вилажу. А так, пролетять — дякуємо Богові, що живі.

Це ще по весні в нас тут також летів дрон, і за нашу хату впав. Перелякалися. Спочатку наче тихенько, а потім же пішов на низ, почав ревіти.

Я лягала під стіну, під шафу, ховалася. А тепер уже не ховаюся під стіни, а біжу в погріб. У нас там стіни бетонні, може не завалить, як у хаті.

Наслідки атак РФ на Демурине на Дніпропетровщині. Суспільне Дніпро

Часто вночі у нас гул страшний. Також ховаємось. Чоловік у мене не ховається, я ховаюсь, а він у комп’ютері грає в ігри. Каже: "Лягай, все, спи". Та яке спи, і я біжу до нього швиденько, думаю, що, не дай Боже, привалить, нас уже якось разом будуть рятувати. Ну нічого, живемо, життю радіємо В мене квіточки в хаті і надворі, кожну пилинку цінуємо. Ми життя прожили, а шкода дітей, правнуків, у мене правнучка народилася ось.

Страшно, але ми поки нікуди не збираємося їхати, ми чекаємо, аби наші хлопці все ж таки нас захистили. Немає куди їхати. Син запрошує місто, донька тут працює на заводі. Тримаємося до останнього. Думаємо, що наші Збройні сили не допустять, що вони сюди не дійдуть. Діти нас запрошують, а мій чоловік не хоче прямо категорично. Каже: "Я не піду нікуди звідси". А я ж його не кину, я сама не поїду.

Дні три назад о 12-й годині ночі, ми не спали, я дивилася телевізор. Чую —гуде. Лежала, потім вискочила у погріб. І потім два вибухи було, після гулу, незрозуміло де, два страшні вибухи. Прямо в нас світло задзвеніло. І потім вийшла з сусідом, з ліхтариками, ледь світили, коли на Просяну — заграва. Страшне було. А це 12 чи 14 кілометрів звідси.

Тільки почали в хату заходити, чуємо — знову рев. Ми сміялися з сусідом: я з переляку під паркан, під черешню впала і лежала, аж поки не пролетіло. Це було опів на першу ночі.

Наслідки атак РФ на Демурине на Дніпропетровщині. Суспільне Дніпро

Поруч Просяна, Гаврилівка, Іванівка, Маломихайлівка. Ну це вони туди далі. Ближче — це у нас Іванівка, якщо по прямій.

Іванівка, це напряму, я не знаю скільки кілометрів. Десь 10. Туди зайшли рашисти. Спочатку по телевізору розповідали, що поодинокі там заходили, а тепер кажуть, що заїжджають мотоциклами. Ну відбивають хлопці, але привалило оце на Іванівку, а це ж поруч…

Багато знайомих повиїжджало, багато в нас переселенців живе. Полишені хати люди купують. Місцеві ще по весні почали виїжджати. Магазини в нас працюють, пошта працює, Укрпошта працює, приїжджають. Хто в стані отримувати пенсію, ходять на пошту. Мій дід після інсульту, так до нього додому привозять. Так що ми живемо звичайним життям.

Працюємо на городі, я тут відволікаюся. Поназбирала гілок на розпал. Оце робота мені, якось відволікатися треба.

А тоді одного разу, тепло ще було, там у нас вишка, не телевізійна, а Vodafon. Так і її так само, декілька разів бомбили. Та хіба декілька, дуже часто, дуже часто. І прямо за сусідами, коло моєї доньки живе, теж того часу ганявся дрон за ним. А я їду також, нам оформлювали допомогу якусь гуманітарну, і я їду на велосипеді і чую? як наді мною дрон реве. Чую? реве, а мені куди дітися? Там яма, там яма. І я їду і думаю, що зараз як шарахне. Коли ні, пролетів повз та вдарив по вишці.

"Вивезли батьків, речі, а самі поки тут. Складно це все кинути. Залишити усе й поїхати" — Тетяна про евакуацію з Демуриного

Ми на роботі були, вийшли, дивимося — летить. Взагалі, ми навіть не думали, що впаде. Він наче височенько летів, думали, що пролетить. Коли — два впали, а потім два ще.

У нас по вулиці прилетіло просто в будинок. Добре, що звідтіля виїхали, там пенсіонери жили.

Будинок, у якому жили пенсіонери, що виїхали напередодні атаки РФ. Демурине, Дніпропетровщина. Суспільне Дніпро

Оголосили вже евакуацію жінок з дітьми, буквально ось кілька днів тому. Хто може — той виїхав. У кого немає можливості — ті сидять тут.

Ми завчасно вже вивезли речі, а самі поки тут. Працюємо, у чоловіка робота, в мене також робота. Ми сидимо. Я не сказала б, що якась паніка. Ось бачите, всі працюють, просто погода така, а так людей повно було. А от за місяць дуже змінилося, людей менше стало. Ввечері йдеш — взагалі нікого не видно.

Тетяна. Суспільне Дніпро

Ми знайшли будинок, виїжджаємо туди. Батьків туди вивезли. Дуже складно. Ціни — космічні, взагалі не розумію, звідки люди беруть такі ціни. Це просто… Але взагалі як добрий будинок, то 20 тисяч, 25, 27, 30. Як з тим, щоб у хаті була вода, туалет, ванна — то це взагалі…

У нас вдома господарство, коти, собаки. Ми їх тут не залишимо. Два коти та дві собаки. У квартиру не беруть, не хочуть.

Складно. Як ми будинок самі будували, тепер все залишити — складно. Тому все ще і сидимо тут, бо складно це все кинути. Залишити усе і поїхати.

Хочеться, щоб все спокійно було, і залишитися вдома. Тому що це дуже складно, все покидати тут і починати життя спочатку. Або сидіти чекати, поки приб’є, або виїжджати і щось робити.

Читати ще