Славіцький Олег Вікторович народився 9 серпня 1975 року в селі Миньківці на Київщині. Навчався в Малолисовецькій восьмирічній школі.
Після закінчення школи вступив до Сквирського ПТУ № 29 на тракториста. Навчання закінчив, але за спеціальністю не працював. Пішов до армії. Після повернення з армії зустрів свою половинку і в 1995 році одружився та разом із сім’єю оселився на Житомирщині в селі Зоряне Ружинського району.
Тривалий час працював у будівельній бригаді СФГ імені Мічуріна. Дружина Славіцька Світлана Василівна згадує Олега як дуже жартівливого, веселого чоловіка. Він жив своєю сім’єю, її добробутом, прикладав усіх зусиль для створення комфорту та затишку. Олег був хорошим батьком сину і донечці, турботливим, люблячим чоловіком. Олег Вікторович гарно ставився до людей, всім завжди допомагав, підтримував, що й сам отримував у відповідь.
З початком російської збройної агресії проти України мобілізований до лав Збройних сил України. З весни 2014 року брав участь в антитерористичній операції на Сході України, захищаючи цілісність та суверенітет держави. Служив стрільцем-номером обслуги аеромобільно-десантного взводу 4-ї аеромобільно-десантної роти 2-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А1910, місто Житомир).
Загинув у бою з російськими терористами 13 травня 2014 року під час виконання бойового завдання під м. Краматорськ. О 12:30 на мосту біля дамби на околиці села Маячка (на той час — Октябрське) Слов’янського району, що за 20 км від Краматорська, під час супроводження на блок-пости розрахунків 82-мм мінометів та продовольства військова колона була обстріляна терористами з гранатометів та стрілецької зброї. Першим ударом було підбито головний БТР-80, який вже заїхав на міст. Терористи поцілили з РПГ у двигун другого БТРа, один з автомобілів ГАЗ-66 повністю згорів. В бою при відбитті нападу загинуло 5 десантників, серед яких сержант Олег Вікторович Славіцький. У бою він дістав тяжке поранення, помер в гелікоптері під час медичної евакуації до Харкова.
У Героя залишилися дружина та двоє дітей, які на даний час проживають у місті Житомирі.
19 липня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
—————————————————————————————————
Рудий Віталій Валентинович народився 31 серпня 1984 року у смт. Головино Черняхівського р-ну.
Так склалося, що Віталій у сім’ї був єдиним чоловіком, і вже з дитинства мама та старша сестра бачили в ньому чоловічу підтримку: намагався брати на себе важку роботу по господарству, хоч і був молодшим; завжди захищав сестру; на знак любові і поваги дарував мамі квіти. І виріс Віталій із справжнім чоловічим характером, не любив та уникав конфліктів, допомагав усім, хто потребував допомоги, піклувався про рідних, ніколи нічого ні в кого не просив, був самодостатнім.
Дуже любив рідний край та природу: одним з улюблених занять влітку були походи до лісу по чорниці та гриби. Мабуть, тому після закінчення 9 класу Головинської середньої школи Віталій не поїхав з рідного села і вступив на навчання до Головинського професійно-технічного училища, отримав спеціальність «Машиніст-автодорожник».
У 2003 році був призваний до лав української армії, потрапив у війська Міністерства внутрішніх справ. Службу проходив у спортивній роті, ще вчився на кінолога, бо змалку любив тварин, особливо собак. Після армії пов’язав свою долю з міліцією, закінчив школу міліції, працював у м. Києві в охороні столичного метро, далі – у Державній службі охорони банків. У житті Віталія був випадок нападу на банк і поранення. У 2011 році в особистому житті сталася гарна подія – Віталій одружився. Сім’я переїхала ближче до рідного села Віталія і оселилася у районному центрі Черняхів. Через рік у сім’ї народився син Єгор.
Призваний до військової служби під час чергової мобілізації у зв’язку з подіями на сході України у березні 2014 року, Віталій, вірний присязі, без вагань став до лав захисників Вітчизни. У складі військової частини 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних сил України був направлений у Донецьку область для участі в антитерористичній операції. Три місяці на передовій у протистоянні з ворогом, три місяці у хвилюванні, молитвах та чеканні вдома. Не дочекалися… 13 травня 2014 року на околиці с. Октябрське Слов’янського району Донецької області під час руху колона десантників, що супроводжувала розрахунки 82-мм мінометів та продовольство на блокпости, була обстріляна терористами із заздалегідь підготовленої засідки. Перша граната з РПГ влучила у головний БТР-80, який вже заїхав на міст. Він зупинився, перекривши дорогу іншим машинам. Одночасно нападниками був відкритий шквальний вогонь зі стрілецької зброї. Другий БТР в’їхав у головний, зіштовхнув його вліво і розблокував дорогу. Однак у нього також влучила граната, прямо в моторний відсік, і проїхавши ще метрів 20 машина зупинилася. Під шквальним вогнем опинилися й вантажівки, одна з них повністю згоріла. Сержант, командир відділення Віталій Валентинович Рудий був поранений у живіт, помер на мосту.
За виявлений героїзм Віталія нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
—————————————————————————————————
Заброцький Вадим Йосипович народився 17 червня 1979 року у м. Житомирі.
Вадим – молодший син у родині. У дитинстві був активною дитиною, дуже любив відпочивати у бабусі. Батьки після народження старшого сина мріяли про доньку. Як розказує мама Рома Вячеславівна, не у всіх батьків такі доньки, як її Вадим. Він дуже любив допомагати по дому, поратися на присадибній ділянці, готувати, особливо випікати: пироги та тістечка виходили в нього чудово. Хлопчик завжди підтримував та жалував батьків, намагався все допомогти, ніколи не соромився найніжніших, найщиріших слів для мами, тата.
Вадим закінчив Житомирську загальноосвітню школу №22, потім професійно-технічний заклад, але завжди мріяв бути військовим, як старший брат-десантник. Тому обрав професію військового – закінчив Харківський інститут бронетанкових військ. Служив у Косово за контрактом.
Вадим одружився у 24 роки, у родині народилися дві прекрасні донечки – Анна та Анастасія. Дружина Юлія згадує, що Вадим був чудовим чоловіком та батьком, не було такого, чого б він не вмів зробити, вирішення усіх життєвих проблем брав на себе, намагався завжди допомогти по дому.
У зону проведення антитерористичної операції Вадим Йосипович пішов у званні капітана, був заступником начальника штабу батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних сил України. Зі спогадів колег, Вадим ніколи не прагнув високих посад, завжди був відвертим, справедливим, чесним, мав авторитет серед побратимів.
13 травня 2014 р. на околиці с. Октябрське (Слов’янський район), що за 20 км від м. Краматорська, під час руху колона десантників була обстріляна терористами зі заздалегідь підготовлених позицій. Понад 30 нападників прибули заздалегідь та були розміщені вздовж річки по кущах. Перший постріл терористів із гранатомета влучив у двигун другого з БТРів, який підійшов до мосту. Пролунав вибух. Інший БТР намагався проштовхнути пошкоджену бойову машину, яка загорілася, далі від села. Військовослужбовці прийняли бій. Унаслідок годинного бою загинуло шестеро військовослужбовців, серед яких був і Заброцький Вадим Йосипович.
Закінчилося земне життя Вадима – мужнього, людяного, справжнього Героя , та вічною є пам’ять про нього.
За виявлений героїзм Вадиму присвоєно звання майора (посмертно) та нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
—————————————————————————————————
Дульчик Віталій Георгійович народився 30 квітня 1986 року у місті м. Нойштреліц, Німеччина. Хоча наш Герой народився у Німеччині, але батьки є корінними житомирянами.
Віталій з дитинства знав, ким хоче стати, оскільки виріс у сім’ї військового і батьки завжди виховували сина справжнім чоловіком. У Німеччині родина прожила недовго, спочатку переїхали до Туркменії і вже у 1990р. повернулася до Житомира. Навчатися Віталій пішов до Житомирської загальноосвітньої школи №33, а після переїзду сім’ї до м. Бердичева продовжив навчання в Бердичівській загальноосвітній школі №4.
Ріс хлопець талановитим та здібним юнаком, у школі був відмінником. Як згадує мама Героя Наталія Валентинівна, в місті не проводилася жодна навчальна олімпіада без участі Віталія. Хлопець був дуже активним, брав участь у всіх заходах, які проводилися у школі, мав здатність згуртовувати навколо себе інших. Закінчивши на «відмінно» школу, Віталій вступив до Одеського інституту сухопутних військ за фахом «Десантура», де серед курсантів та викладачів мав неабиякий авторитет. Беручи участь у тактичних навчаннях разом із американськими та німецькими вояками, показав себе чудовим стратегом і тактиком, за що неодноразово отримував грамоти та похвальні листи.
Після закінчення інституту лейтенанта Віталія Дульчика було направлено на службу до м. Львова у 80 аеромобільну бригаду. Під час служби Віталій отримав розряд зі стрільби, активно займався гирьовим спортом та став інструктором з парашутного спорту і дослужився до звання старшого лейтенанта, але у зв’язку із життєвими труднощами змушений був звільнитися, хоча керівництво не хотіло відпускати високопрофесійного військового, і тому за його проханням дозвіл на звільнення надавав Міністр оборони України.
Після звільнення він повернувся до батьків, працював на різних посадах, і все йому вдавалося, оскільки мав не тільки світлу голову, а й золоті руки. Крім військової справи, Віталій ще захоплювався комп’ютерними технологіями. Мав і досить незвичне хобі – хіромантія та нумерологія, його завжди приваблювала містична роль числа у долі людини. У березні 2014 року, коли над Україною нависла загроза війни, Віталій добровольцем пішов захищати свою країну.
Для проходження військової служби його було направлено до 95 окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних сил України (2 батальйон, 4 рота – рота «Мєдведєй»). Спочатку йому запропонували посаду заступника начальника штабу батальйону, але він відмовився від штабної роботи і тому став командиром взводу.
Побратими згадують: «Коли поруч був Віталій, ми знали, що в безпеці, ми довіряли йому на 100 відсотків, бо такого стратега та командира варто пошукати».
Героїчно загинув Віталій Георгійович Дульчик 13 травня 2014 року в с. Октябрське Слов’янського району Донецької області в результаті обстрілу терористами колони десантників, яка супроводжувала розрахунки 82-мм мінометів та продовольство на блокпости.
«Дульчик йшов на головній машині, на командирському місці. Його просто або снайпер або автоматник зняв перед тим, як відбувся перший вибух. У нього були задатки командира, у нього б вийшла кар’єра, якби він вижив», — каже військовослужбовець 95-ї окремої аеромобільної бригади Роман.
«Віталій Дульчик їхав у першому БТРі праворуч. Весь шквал вогню був по першій машині. У хлопців, які сиділи праворуч, практично не було шансів. Бронежилети не були пробиті, усі кулі були з деформацією, йшли рикошетом від кута броні БТРа і залітали під бронежилет», — пригадує військовослужбовець Тарас Ткалич.
За виявлений героїзм Віталію присвоєно звання капітана (посмертно) та нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
загиблі герої війна пам'ять
