Відому краматорську поетесу, музиканта та педагога Яну Ладику війна застала, як і більшість українців, зненацька — у рідному домі, коли під ранок в її улюблений Краматорськ влучила ворожа ракета.
Яна залишила Україну та переїхала до Франції, де попри все, займається творчістю, пише вірші та пісні, виступає на різноманітних заходах, працює зі студентами та допомагає іншим переселенцям.
Свою історію Яна Ладика розповіла журналістам “Восточного проекту”.
Розкажи про евакуацію з Краматорська? Коли поїхала і що послужило поштовхом для від’їзду?
На початку лютого я була у Харкові. Мій друг, який допомагав мені з транспортом, докладно розповів, як розвиватиметься війна. Весь місяць після того я жила з відчуттям підшкірної тривоги. Тому, коли вранці у Краматорську почула вибухи, я ніби вже була готова морально. На відміну від Олексія ( чоловік Яни відомий краматорський журналіст Олексій Ладика) , який, аналізуючи ситуацію, так злякався за нас з донькою, що, наполягав на терміновій евакуації, особисто я нікуди їхати не збиралася, навпаки — пішла до одного з волонтерських штабів в місті. Там ми організували лекції, спілкування. Я заздалегідь наповнила свій рюкзак згідно з методиками безпеки і ходила за Олексієм у разі чого. Навчилася виживати під час обстрілів, створила телеграм групу “Даманський”, де допомогала долати стрес всім бажаючим.
Але на 13 день війни Олексій не витримав і поставив мене перед фактом щодо евакуації на поїзді, які ще часто ходили. Приблизно в той час почалися перші обстріли залізничних шляхів. Він дав нам з донькою гроші, адреси у Франції та Львові для ночівлі, буквально впхнув валізи в поїзд і все. До Львову ми їхали разом з подругою, що значно полегшило мій моральний стан.
Як пройшла евакуація? Чи були труднощі під час переїзду?
Під час евакуації мені було тяжко, бо все невідомо, а це, звичайно, лякає. Гроші були, але не так багато, а в Європі потрібні ресурси. За кордоном я ніколи не була, літаками не літала, тим більше зі мною була дитина, нехай і підліток. Я не знала до кого і куди їду. До того ж, від Львова до Польщі нам допомогли доїхати, а потім ми вже рухалися самі.
Я зателефонувала до приймаючої сім’ї, вони уточнили, що на нас чекають. Мені пощастило – випадково я зустріла жінку, яка їхала до того ж кінцевого місця евакуації – в українську громаду американської церкви, і ми об’єдналися. Я перетнула кордон з українським паспортом та свідоцтвом про народження дитини швидко та без проблем. Одразу користувалася гуманітаркою. Мене дуже підтримав друг із Києва, який сказав не витрачати жодної копійки своїх грошей та приймати будь-яку допомогу.
Під час поїздки допомоги було вдосталь, і це дивувало. Особливо запам’яталась перша станція після митниці, де в нас поляки з усмішками буквально вливали гарячий наваристий суп та загодовували сосисками. А це й для емоційного стану добре, і психіка заспокоюється.
У Польщі на вокзалі ми з супутницею поїхали ночувати до ангару для біженців. Це величезний зал з розкладачками, їжа, душ теж були. Але довелося наступного дня самим діставатися іншого вокзалу, звідки ходили потяги на Берлін. Це було важко. Сумки, діти, грошей на таксі немає, ми згуртувалися з іншими жінками і кількома автівками дісталися місця.
На Берлін була величезна черга за квитками, тому ми просто на свій страх та ризик сіли без квитків, і виявилось, що так було можна, жодних проблем для українців немає. Запам’ятався німецький кордон, привітні німці, акуратні пакунки з гуманітаркою. Була одна пересадка, постійно треба було контролювати обстановку, спілкуватися з волонтерами. У Берліні, на щастя, нам дала притулок знайома, яка побачила у фейсбуці, як ми ночували в польському ангарі. На ранок нас супроводили на вокзал, і ми одразу, за 20 хвилин, змогли отримати безкоштовні квитки до Парижа.
У Парижі нам так само дали притулок на ніч нові знайомі. На ранок паризька сім’я супроводжувала нас на вокзал і допомогла організувати квитки до Лаваля, у Лавалі нас вже зустріла родина, до якої ми їхали.
Як облаштувались у Франції?
Ми мешкаємо в селі Ля Шапель Рібуль, департамент Майен. Перетнули кордон Франції 15 березня і вже майже півроку прожили в сім’ї американських віруючих з іншими українками. Кароліна і Джеррі Джоунс дуже тепло поставилися до нас з донькою.
Нам пощастило: жити можна було у справжньому замку, тому самому, де провела частину життя Марія Тереза. У мене була своя кімната з душем та туалетом, у дитини теж своя невелика кімната. Також я попросила виділити мені додаткову кімнату з wi-fi для онлайн-дзвінків, тому, що Кароліна та Джеррі надали контакти своїх друзів із Великої Британії, за допомогою яких можна було евакуювати українців, і я почала допомагати.
У замку є обладнаний йога-зал, дитяча кімната, кухня, дві їдальні. Місця вистачало всім. Саме ці умови надавали американці за допомогою Церкви Христової, філія якої існує у Краматорську близько 20 років. Кароліна та Джеррі зі своєю родиною зробили все можливе для максимально комфортних умов для українок. На мене ніхто не тиснув через культурні розбіжності, можна було їсти багато різноманітної їжі, було надано допомогу з документами, екскурсіями, дозвіллям. Це справді приклад прийняття відносин, інвестиція в особистість.
З якими труднощами ти зіткнулася у новій країні?
Поки що труднощі тільки починаються. Насправді я прожила півроку як то кажуть: “У Христа за пазухою”. Перша складність у Маєні – мобільність. Тут немає автобусів, потрібне авто. До найближчого міста з інфраструктурою їхати 15 км., до обласного центру з префектурою — 45 км. Для оформлення зустрічей самостійно бажано знати французьку. Англійську тут знають далеко не всі. Але поки я, філолог, що за плечима має китаїстику, не можу в собі прошити нову мову. Занадто багато стресу.
Як ставляться люди у Франції до біженців? Як допомагають?
У Франції я зіткнулася з добротою, усмішливістю, розслабленою атмосферою. Я відразу була оформлена в сім’ї американців, і моє спілкування з французами у перші місяці було обмеженим, я адаптувалася і боялася виходити за межі замку. До нас із перших днів приходив голова села. Він справжній відповідальний політик, демонстрував особистий підхід до кожного, допомагав в оформленні справ, пошуку житла за підсумками закінчення основного договору. Для українців міг бути культурний шок, якщо б мер міста міг виїхати з ними разом до моря на екскурсію, наприклад, але це він теж робив.
Жителі села теж дуже чуйні. Постійно щось приносять, наприклад одяг, домашні яйця. А ще у департаменті Маєн велика діаспора британців, які приїжджають за спокійним життям, вони теж дуже допомагають.
Чи вдається займатися творчістю?
Так. Мені пощастило: коли я гуляла селом, їздила велосипедом і намагатися говорити базові фрази мешканцям, познайомилась з місцевим активістом африканського походження Талебом. У нього своя ГО «Растаманські серця», яка займається, в тому числі, допомогою постраждалим і організацією концертів.
У музичній базі, яка опинилася біля замку, я стала проводити багато часу, як це було і в Краматорську. У життя стали повертатися звичні елементи та фарби. Талеб запросив охочих українок співати, так утворився гурт із трьох дівчат «Промінь». Я виступала окремо як Яна Ладика на двох локальних фестах зі своїми віршами під музику Даниїла Яшнова та Карини Єфремової.
У Франції фестивалі відбуваються постійно. Мені просто пощастило, що можна виводити свою творчість за межі фейсбуку завдяки асоціації Rastas du ceur.
З чого зараз черпаєш натхнення?
З кохання. Спогадами жити неможливо, коли потрібно будувати нове життя на новому місці, у новій країні, практично вистрибуючи з-під обстрілів та перебуваючи у стресі. Тому натхнення дають нові стосунки з людьми, нові знайомства, закоханість. Я пишу англійські тексти для місцевого дуже гарного музичного гурту, за можливості потрапляю на різні фестивалі. Продовжую фасилітувати своїх студентів. Показую їм нові можливості, ділюся досвідом.
Над чим зараз працюєш?
Основне завдання знайти роботу та житло у місцевому містечку Бей, де у коледжі навчається моя донька. В кінці серпня закінчується мій контракт щодо житла в сім’ї, що приймає, у вересні потрібно продовжувати дозвіл жити і працювати у Франції. Тому потрібна робота. Крім цього, намагаюся писати вірші та тексти пісень. Спілкуюся з музикантами з Краматорська та регіону, багато хто теж виїхав, тому шукаємо способи взаємодії. До війни я хотіла створити креативний кластер тому планую надалі працювати у цьому напрямі.
Чим займаєшся окрім творчості?
Підтримую зв’язок із своїми студентами. Якщо вивчу французьку, розберуся з законами, то через рік, можливо, відкрию підприємництво. Також я консультую українців з питань евакуації та намагаюся частіше відпочивати.
Як минає твій звичайний день?
У нас є графік чергувань у замку. Усім це спрощує життя. Розділилися, хто колись готував, прибирав. Я готувала раз на тиждень, три рази на тиждень відповідала за чистоту кухні, також взяла на себе сортування сміття.
Що подобається у Франції і хотілося би в майбутньому побачити це у Краматорську, а що навпаки – не подобається?
Подобається система сортування сміття, чистота вулиць, повага до приватного простору, вміння насолоджуватися життям, велика кількість культурного життя. Не хочеться неосоціальних ідей. Це не наш шлях. Нам слід пройти етапи капіталізму, розвивати бізнес, економіку, ком’юніті.
Чи були труднощі в адаптації дитини до нових умов?
З дочкою жодних проблем. Це її життя, до якого вона була готова. Я вклала в неї все, що могла, тепер вона сама. Вона вільно говорить і навчається англійською та французькою, вчить іспанську, заводить друзів. Зараз вона поїхала зі своєю подругою та її мамою в Марсель.
З адаптацією більше зіткнулася я. Тому що виїхати було більше рішення Олексія, ніж моя готовність. Я, як особистість, розуміла, що тут не буде тієї опори, до якої я звикла.
Які плани на майбутнє? Чи плануєш в майбутньому реалізовувати якісь проекти у Франції?
Реальність у тому, що потрібно будувати нове життя на новому місці. У планах спочатку мати шанс на продовження документів. Тому, потрібно вивчити мову та знайти роботу. Далі життя покаже. Звичайно, хочеться все: і книжки випускати, і концерти давати, і зайнятися бізнесом. Але головне, внутрішній спокій та фізіологічне здоров’я.
Яким би хотілося бачити Краматорськ та Донбас після війни?
В ідеалі потрібно запустити інститути відновлення України, навчити людей та зробити регіон ще краще. Але якщо це утопія, то достатньо буде залишитися живими і щасливими на новій землі і вписатися генами в новий простір, не забувши свого коріння.
