За інформацією: Суспільне Дніпро.
Марія Луценко. Суспільне Донбас
Машин немає, щоб найняти. Мені ось треба було в лікарню, то добре що Виріщі з Вольного відвезли. А то й найняти нема кого.
Оце нам, як хоч, так і живи. По таблетки треба їхати 20 кілометрів. Туди 10, назад 10. І я їздила велосипедом. А тепер купила невдалий, він такий важкий.
Ходив раніше автобус кожен день, а на Зорі так взагалі через кожні дві години. Як сталася ця перебудова, одразу ж перестали ходити. Зараз не поїдеш, не скупишся.
Велосипед Марії Луценко, на якому вона їздить до магазину. Суспільне Дніпро/Юрій Тинний
В селі хат дуже мало. Людей збереться, це я так рахувала колись, може 20. Хат десь вісім, а раніше 60 десь було. Село наше, я вже аж сама жахаюсь, вимирає. На мою оце думку це неправильно.
50 років назад нас молодих дівчат троє приїхало нам було по 15, а одній 14. Після восьмого класу робили доярками тут в селі. Проробила дояркою 12 років, стала хворіти. Заміж вийшла і робила у Вільному на пошті. 25 років поштаркою проробила.
"Коровами займаюсь, люблю вишивати також"
Було 10 корів, а зараз — три корови й дві телиці тільні (вагітні) й троє телят. Діти побули тут й не схотіли утримувати. В молоді своє бачення життя — район, столиця і робота. Тож оце коровами займаюсь. Люблю вишивати також.
Одна корова літом дає 15-18 літрів, а зимою молочко у всіх погане, мало. Зима ж і холодно, і треба дерть давати. Не дарма є приказка — "У корови молоко на язику", тому що як даси, так і буде.
Марія Луценко доїдь корову. Суспільне Дніпро/Юрій Тинний
Один чоловік в мене молоко бере, обіцяв машиною підвезти сіно. Якби погодував добре і більше молочка, тоді було б. Ще роблю бринзу. Не багато, але роблю.
На базар возила коли була молодша. В кожній руці по два бідони й на базар. І косила я в ручну, тягала ганчіркою те сіно. А потім як стала старіти я купила косарку.
Так, як корів держиш, цілий день треба ходити біля них. Зранку треба подоїти, телят напоїти одних й інших. В обід те саме, ввечері теж. Цілий день треба ними займатися, і повік.
Марія Луценко та одна з її корів. Суспільне Дніпро/Юрій Тинний
"Я рада і слава Богу за таке життя"
На цій вулиці де я, тільки моя хата й аж в кінці жінка, така як я. Я до неї ходжу три роки. У неї два сини на війні й з нею щось отаке сталося, що вона панічно боїться. Я в неї зимую. Мені добре, бо вона в теплі, сини їй опалюють будинок газом. У мене його нема. Скільки корів не тримала, а не могла собі дозволити, щоб під'єднали газ.
Ще приїхав чоловік й тримає худобу. Я йому помагаю, бо він не розуміється в цьому. Зараз він робочих найняв. Тож по цій вулиці п'ять хат з людьми, й по іншій так само — хат п'ять чи шість і то, такі як я жінки живуть.
Один з будинків у селі Єлизаветпілля на Дніпропетровщині. Суспільне Дніпро/Юрій Тинний
Молоді повиїжджали за кордон, по містах. Тримати худобу нікому не треба, бо це дуже важка праця. Не хочуть люди таким займатися.
У мене онуки так образилися на мене… Як вони мене не вмовляли “Давайте ми вас заберемо”, а я не хочу. Я рада і слава Богу за таке життя. Роблю помаленьку у свою силу і живу. Як кажуть: "Старе дерево не пересаджують", тож куди його виїжджати?
Марія Луценко йде вулицею майже спорожнілого Єлизаветпілля. Суспільне Дніпро/Юрій Тинний
Що відомо про село Назаренки на Дніпропетровщині
Село Єлизаветпілля розташоване у Нивотрудівській громаді, що у Криворізькому районі Дніпропетровщини. Відстань до Дніпра – 154 кілометри. До найближчого магазину звідси п'ять кілометрів, до лікарні — 12, а до банку й ринку — 27. Транспортного сполучення село не має.
Населення Єлизаветпілля з роками зменшується. Якщо у 2001 році тут проживало 125 людини, то у 2025 — 20.
Читати ще
Читати ще
«Сумно, що таке село було. А тепер…»: історія Галини Холодної з Дніпропетровщини, яка живе у майже спорожнілому селі
