За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Фото: Суспільне Хмельницький
Дуже хочеться додому, в Миколаїв, каже його жителька Ірина, яка тимчасово мешкає з родиною в селі на Хмельниччині. За її словами, зараз в неї вже третє житло, в яке сім’я переїхала нещодавно, бо у двох попередніх не було то газу, то опалення, а надворі — зима.
Історію сім'ї з Миколаєва, яка евакуювалась на Хмельниччину читайте у матеріалі Суспільного Хмельницький.
Жителька Миколаєва Ірина з мамою й донькою мешкають зараз у старій хаті господарів обійстя. Каже, з власниками садиби їм пощастило, бо люди — добрі: "Наташа відізвалася. Дуже їй дякую. Якби не вона, я б, мабуть, вже поїхала додому. Бо хати ж зайняли люди. Зіньківська громада прихистила 57 сімей в себе".
Хатина невелика, на дві кімнатки, зате є грубка, в якій навчилася палити та готувати на ній їжу, та й живуть окремо. Для них це важливо, бо привезли з Миколаєва двох своїх собак, які більше від людей лякалися обстрілів, каже Ірина: "Вони боялися, але вони спочатку не знали, що робити. Ми весь час були одягнені, все необхідне було зібране, стояло вже в коридорі, і собаки, звичайно. Ну як це? Собаки теж наша родина. Багато людей залишили тварин. Покидали, ми так не змогли".
За словами Ірини, вже тут прихистили чотирьох чужих котів, бо не могли покинути їх взимку на вулиці. Жінка розповідає: після пережитої біди вона переоцінила своє життя.
"Ти переосмислюєш все життя. Це будь-хто вам розкаже. Розумієш, що насправді важливо, а що не дуже. Дрібниці, метушимось через них, зараз такого нема. Дрібниці? Просто посміхаємось", — говорить переселенка.
Ірина каже: її чоловік і батько залишилися в Миколаєві, і, говорить, зрозуміла, що для неї зараз головне: "Це бути разом. Всією родиною. Чоловік не виїхав, тому що в нього бабуся. Як він покине? Вона не хотіла виїжджати. Чоловік намагався мені не розповідати, тому що я дуже-дуже переживала. Я телефонувала кожні п’ять хвилин. Якийсь обстріл і я одразу дзвонила і запитувала що там?"
До тиші, каже, і вона, і шестирічна донька Валерія звикали кілька тижнів.
"Ми коли приїхали, Боже, десь якийсь гуркіт й ми присідали і ховали голови. Бачили, як летіли ракети, перше було: Боже, хоч би люди сховались! Хоч би пішли в укриття! Щоб ніхто не постраждав", — каже Ірина.
Жінка згадує постійні обстріли Миколаєва та невеликого дачного масиву, де дивом не загинула її мати: "Це Богом просто ми врятовані всі. Як посипалося на неї! Вона повзком, говорить: "Не знаю, що робити, лежати ж страшно". Пішли дивитись. Там, де вона впала, якби вона залишилася, вона була б вже нежива".
Сільський голова Анатолій Кедись розповідає: у їхній невеликій громаді на три з половиною тисячі жителів та чотири села живуть понад три сотні переселенців.
"Буквально на днях до нас заїхало п’ять сімей, це десь, по-моєму, 18 осіб. В основному, ми їх розселяємо по приватних садибах", — розповів Анатолій Кедись.
За його словами, переселенцям потрібна гуманітарна допомога: харчі, одяг, дрова.
