Учениця Школи мистецтв №3 Краматорська, талановита скрипалька, багаторазовий лауреат міжнародних та всеукраїнських конкурсів Поліна Клад евакуювалася з мамою у Німеччину. З собою родина не змогла взяти скрипку. Але на допомогу прийшли небайдужі люди. І подарували дівчинці старовинний інструмент, якому майже 200 років.
Про життя в Німеччині «Восточному проєкту» розповіла Поліна Клад та її матуся Катерина. А про свою ученицю розповіла викладач Школи мистецтв №3 Аліса Фостій.
Мама Поліни Катерина:
— В Німеччині в нас нікого немає. Ми просто поїхали і все. Їхали евакуаційним потягом. Рішення прийняли швидко. Ми ще увечері дивилися кіно разом, а потім побачили у Фейсбуці, що буде евакуаційний потяг на Львів. І ми вирішили їхати. Об 11 ранку вже сиділи у поїзді. Їхали більше доби до Львова. Дорога була важка. У Львові ми пересіли в автобус, який довіз до Любліна. Потім до Вроцлава. Потім до Берліну, а далі до міста Зуль, в якому розподільчий центр для біженців. Цей центр був досить комфортним. Там розміщено 6 багатоповерхівок. На кожному поверсі – кімнати на 4 людини. Але нас поселили удвох і більше нікого не було з нами. Така в них політика, щоб родини жили самі, без сторонніх людей. Ми в цьому центрі жили декілька днів. Потім нас вже розподілили сюди, в місто Айсфельд. Місто маленьке, але було багато було незаселених квартир. В одну з них нас і поселили.
Щодо мови, то її ми не знаємо. Вивчали у школі англійську. Багато німців похилого віку розуміють російську. І ми так і спілкуємося, частково на російській, частково на англійській, а також вчимо німецьку. Ходимо на курси мови.
Я не можу сказати, щоб хтось один над нами опікувався тут. Але коли ми приїхали, німці запитували, чим нам допомогти, що нам потрібно для нашого комфорту, щоб не було стресу. Адже переїзд — це теж стрес. От, наприклад, в одній родині сини займалися футболом. Так їм тренер купив і форму, і возить їх на заняття. А в мене донька – скрипалька. І нам потрібна була скрипка. Для німців було незвично, що дитина грає на скрипці. Бо більшість грає або на трубі, або на фортепіано.
І десь через місяць до нас додому прийшло подружжя Акстхельмів – Барбара і Ганс-Хеннінг — і запитали, чи вам потрібна срипка? І запросили нас поїхати з ними. Ми поїхали і отримали у подарунок скрипку, яка належала дідусю Ганса. Тобто їй дуже багато років, майже 200 ми думаємо. Але не дивлячись на вік, скрипка звучить добре. Навіть моя сестра-скрипалька, яка працює в Катарі, це підтвердила, коли приїздила до нас у гості.
Також Ганс та Барбара, яким за 90 років, співають у церковному хорі. Ми їм відправляли відео з виступом Поліни. А вони показали його диригенту церковного хору. І той запропонував, щоб Поліна грала у церковному оркестрі.
Поліна:
— Навчаюся у школі мистецтв з 7 років. В нас тітка скрипалька та піаністка, тому й ми обрали скрипку. На жаль, ми не змогли взяти в евакуацію з собою інструмент. Це пов’язано з далекою дорогою. І я дуже вдячна, що мені подарували скрипку. Ми тільки замовили до неї смичок новий і я граю. І скрипка ця більша за мою, то довелося трішки пристосовуватися.
Тут, до речі, немає шкіл мистецтв. Вірніше, вони є, але тільки у великих містах. А в маленьких – немає. Є вчителі, які займаються з дітьми у приватному порядку. І цей вчитель пояснює все: сольфеджіо, музичну літературу…
Наразі я з радістю граю у складі оркестру при католицькому храмі – Collegium Musicum Hildburghausen. І вже брала участь у трьох концертах у містах Шлойзінген, Хільдбургхаузен, Айсфельд.
Люди в оркестрі – не професійні музиканти. Але дуже талановиті та привітні. Наприклад, ми після репетицій ходимо у кафе, мене пригощають солодощами. Взагалі люди тут дуже дружні. І завжди допоможуть. Зі своїм викладачем з Краматорська я продовжую займатися в онлайн-режимі. Але хочу сказати, що скрипка – це в мене для душі. А більше мене наразі приваблюють комп’ютерні технології.
Поліна та мама Катерина:
— В Німеччині нас багато-що здивувало. Це чисті вулиці, велика кількість продуктів швидкого приготування в магазинах, апарат для нарізки хліба в магазині (купуєш нерізаний і сам його нарізаєш).
Доброзичливість. Навіть незнайомі люди на вулицях вітаються та посміхаються.
Здача пластикових пляшок на переробку (кожна 0,25 євро). У магазині стоїть апарат, туди кладеш пляшки, він їх рахує і на цю суму дає чек. На нього можна скупитися у магазині.
Видача інсуліну, тест-смужок, голок для шприц-ручок у необмеженій (у розумних межах) кількості. У Краматорську інсулін давали в обмеженій кількості, доводилося докуповувати. Тест-смужки та голки давали лише третину, решту все докуповували самостійно.
Викладач Школи мистецтв №3 Краматорська Аліса Фостій:
— З Поліною у нас повне взаєморозуміння у сенсі «педагог-учень». Я не перший її наставник: свій шлях скрипаля вона розпочинала у Соломатиної Алли Вікторівни. Знайомство з Поліною відбулося безпосередньо на першому уроці, а в кінці заняття було відчуття, що цю чудову дівчинку я знаю все життя. Уроки проводити з нею — задоволення і «свято педагогічного комфорту» (smiley), оскільки ця дитина вміє вчитися, хоче вчитися та вчиться! Природно, Поліна брала участь у безлічі конкурсів, як українських, так і міжнародних, результати завжди були високі: 1-і місця, гран-прі (на жаль, дипломи всі залишилися вдома). Моя думка щодо характеру Поліни — характер, про який можна мріяти: у міру амбітність, скромність, доброта та аристократична лагідність.
Гадаю, це насамперед заслуга мами та тата, оскільки дитина у прямому розумінні слова вихована, що зараз дуже дорого коштує. З Поліною, як і з іншими учнями, ми пройшли період очних занять, непростий період онлайн-уроків, і зараз, перебуваючи в різних країнах, продовжуємо роботу. Я вважаю, що Поля має всі шанси стати чудовим скрипалем, має чудовий скрипковий звук, здатність до навчання, креативне творче і образне мислення, а головне — вона вміє занурюватися в ту музику, яка звучить у її виконанні.
