На фасаді будівлі 14-ї школи в Ізмаїлі сьогодні, 20 травня, відкрили меморіальну дошку на честь захисника Володимира Іванова, який загинув, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України.
Сьогодні, 20 травня, на ганку 14-ї школи зібралися учні, вчителі та громадськість. На церемонію відкриття меморіальної дошки з ім’ям полеглого ізмаїльського воїна Володимира Іванова прийшли його рідні, друзі, знайомі, представники відділу освіти, заступник міського голови Сергій Лузанов.
Після звучання державного гімну присутні хвилиною мовчання вшанували пам'ять Володимира Іванова, та всіх полеглих за Україну.
Володимир Іванов народився 1 березня 1974 року в Ізмаїлі, навчався в 14-й школі. Строкову службу пройшов у Національній гвардії України у Львові, а потім обрав наймирнішу професію – та пішов у будівельну сферу й став майстром-покрівельником. Змістом життя стали родина – батьки, кохана дружина, два сини.
Однак 2 березня (відразу після свого Дня народження) Володимир пішов воювати, аби рідну землю не топтав ворог, щоб не гинули діти. У реальних бойових діях стали в пригоді його навички, набуті в страйкболі та снайперській стрільбі.
Матрос Володимир Іванов брав участь у визволенні Херсону, бився з окупантом у Мар’їнці — та завжди був для оточуючих старшим. За віком, за досвідом, за ставленням до товаришів.
У відпустці був лише раз — наприкінці березня на десять діб. Саме тоді зізнався, що попри бажання бути вдома має повернутись лише з Перемогою.
Та повернувся раніше – на щиті — загинув при виконанні свого військового обов’язку 13 червня 2023 року.
Стрілець-снайпер морської піхоти, матрос Володимир Іванов був захоронений на Алеї Слави на новому кладовищі.
Право відкрити меморіальну дошку надали його дружині Оксані.
— Він завжди казав: «Ксюша, ми прорвемося! Все буде добре! Буде мир, і ми будемо дихати спокійно! Я повернуся з перемогою!»… Він не повернувся… Але залишився героєм, сильним, сміливим чоловіком, яким я пишаюся!
Оскільки Володимир Іванов навчався в 14-й школі, теплими спогадами про нього поділилася його перша вчителька Галина Миколаївна Стадник.
— Я називала його Вовчиком. Він – веселий, розумний, жвавий і допитлий хлопець… Я завжди говорю про нього в теперішньому часі, бо він з нами: у нашому серці, в нашій пам’яті… Живе і буде жити… Слава герою!
