За інформацією: Суспільне Кропивницький.
Колаж: Суспільне Кропивницький
23 квітня відзначають Всесвітній день книги та авторського права. В цей день влаштовують заходи, які популяризують літературу й читання. Про літературний процес під час війни у Кропивницькому та Кіровоградській області Суспільному розповіла письменниця, літературознавиця, голова обласної організації Національної спілки письменників України Надія Гармазій.
Війна і література, книга і війна: якою ви, як письменниця і дослідниця, бачите сучасну українську літературу зараз? (туту і далі – пряма мова – ред.)
Я бачу її передусім українською, україноцентричною. Тому що війна, як ніщо інше, стала тим фактором, який об’єднав своїх і нарешті розвів тих, хто і до війни ніколи не були своїми. У нас виокремлюється чітке коло сюжетів, чітке коло пошуків художніх вирішень. Я думаю, що війна внесе свої корективи, і коли ми трохи увійдемо в стадію осмислення того, що нами написане, почнеться довгий і тривалий процес редагування, рафінації. І тоді вже з того всього можна буде виокремити, де були перші емоційні написані речі, а де уже щось вартісне, що буде актуальним через багато років. Буде актуальним не лише як пам’ятка часу, а саме як художній твір. Адже ми повинні думати не лише про емоційне наповнення наших текстів, але і про їхню художність.
Якою ви бачите українську літературу в майбутньому, чи вплине на неї війна, чи стане війна темою номер один на довгі роки?
Думаю, ми зараз перебуваємо на етапі самоосягнення, пошуків себе. Україна для багатьох відкривається саме як Україна, для письменників також. Я з радістю спостерігаю процес, як люди, які ще до війни були російськомовними, хоча зажди визнавали, що вони українці – просто російськомовні українці – як вони переходять на свою рідну мову. Так само багато письменників зараз починають повертатися до своїх витоків, усвідомлювати речі, які раніше проходили повз них.
Я не можу сказати, якою буде література через п’ять чи десять років, тому що я, мабуть, як і більшість українців живу нині одним днем. Але можу сказати, що вона буде однозначно. Тому що українці – це героїчна нація, це фантастичні люди, які, навіть ідучи в окопи, беруть із собою нотатники, віршують там, надсилають листи з фронту. У цих листах багато віршів, ми у соцмережах постійно їх ре постимо. Тому, думаю, література однозначно буде, і це буде переможна література.
Чи доречно нині видавати книги не про війну?
Більше ніж це було до війни. Тому що сьогодні війна відбувається і за нашу культуру, а не тільки за територію. Територія – це важливо, безсумнівно, але що буде з територією, якщо тут не буде відбуватися культурний рух, не буде здійснюватися поступ? Відвоюємо ми територію, і що залишиться в нас? А за що ми воюємо? Зі слів наших бійців, вони хочуть, щоб ми робили тут все, що робили за часів, коли було відносно мирне і спокійне життя: навчали дітей, влаштовували культурні заходи, втілювали важливі громадські ініціативи. Тому що це все нас тримає зсередини. Територіально нас простіше знищити ніж культурно. Культурно ми завжди були дужою нацією, і, думаю, саме тому доречно і потрібно видавати книги, які не тільки про війну. Література – це те, що нас зміцнює, гуртує, і, зрештою, тримає.
Чи згодні ви із твердженням, що проза потребує осмислення та дистанціювання?
Я належу до кола письменників, які вважають, що дистанціювання, особливо для великої прози, є просто необхідним. Без дистанціювання не буде якісної прози, не буде глибинного осмислення, буде просто, у кращому випадку, художній репортаж доби, емоційний репортаж доби. Це з одного боку непогано, такі книги також мають бути. Але якщо ми прагнемо чогось, що буде дійсно на віки, що буде давати нашим нащадкам осмислення того, що сьогодні переживаємо, що робиться у нас – треба щоб все відлежалось, щоб те, що пишеться сьогодні про війну, добре прорафінувалося і пройшло перевірку часом, перевірку власними моральними критеріями, художніми критеріями.
