Заслужена артистка України Олеся Пасічняк під час вистави «Гуцульське весілє», квитки на яку розлітаються з шаленим успіхом, з перших хвилин привертає до себе увагу та зачаровує своїм співом. Проте не всі знають, що за яскравим образом акторки Івано-Франківського драмтеатру ховається тендітна глибока особистість.
Відео дня
У відвертому інтерв’ю OBOZ.UA Олеся Пасічняк розкрила, чому не знімається у кіно, згадала віщі слова покійного критика Олега Вергеліса та зізналась, за що найбільше поважає актора Олексія Гнатковського. Також артистка пригадала дивну розмову з дружиною четвертого президента України Віктора Януковича, розповіла, як бореться з російською мовою в Івано-Франківську та чому у війні вважає винними не тільки росіян.
– Олесю, я чула відгуки від глядачів, які були на найпопулярніших виставах Івано-Франківського драмтеатру – «Гуцулка Ксеня» та «Гуцульське весілє», що імпровізації актора Олексія Гнатковського дуже затягують тривалість вистав. З власного досвіду скажу, що «Гуцульське весілє» переглянула на одному диханні і навіть не помітила, як пройшло майже чотири години. Як ви ставитеся до затягування вистав? Не втомлюєтеся?
– Звичайно, все любить міру, навіть інколи колеги нервуються, що задовго. Але Олексій дійсно набув популярності і глядачі приходять на нього. Жіноча половина людства себе не стримує, вони провокують його із залу, звісно, що він мусить відповідати. І це теж забирає наш акторський час. Адже це не моновистава Олексія, і в кого менше часу на сцені – доводиться інколи швидше зіграти, вже не імпровізувати. А коли в тебе прописана роль у кількох епізодах, то буває складно, тому що ти виходиш, «виключаєшся», проходить багато часу, тоді знову мусиш «включатися».
Вистава «Гуцулка Ксеня», наприклад, акцентована не на гуцулці Ксені, а на вуйкові Іванові, якого грає Олексій Гнатковський, який є провідником цієї вистави. Вона дуже колоритна та класна. Але, звичайно, що в нас теж мусить бути зафіксований час тривалості вистави, бо від тебе залежать партнери. Та на це є режисер, який повинен сісти в залі і сказати, чого забагато, чого замало. Але це також і задум такий – як на стендапі більше працювати.
– Мені як франківці дуже приємно, що місцеві актори нарешті здобувають заслужену народну славу і такі відомі інтерв’юверки, як Маша Єфросиніна, запрошують Олексія Гнатковського до себе на інтерв’ю…
– Мені також дуже приємно (усміхається). Я Олексія поважаю і люблю. Він дуже хороший, передусім як людина, а ще освічений, добре володіє англійською мовою. Це дало йому величезний досвід і шанс для того, щоб він став дійсно чесно та справедливо успішним. Знаєте, це показник молодої інтелектуальної людини. Я справді за нього щиро тішуся і пишаюся ним, як братом. Навіть те, як він імпровізує, – це ж непросто робити! Для цього має бути високого рівня інтелект. Наша нація повинна пишатися, що в нас є такі люди.
– Чим ви пояснюєте собі такий театральний ажіотаж?
– Я вважаю, що оскільки триває війна, люди не мають куди піти, немає масових зібрань, немає весіль, таких масштабних, до яких наш народ звик. І саме театр залишається таким п’єдесталом, куди люди приходять за духовністю, за культурою, чогось навчитися і відволіктися від війни. Це дуже добре насправді, що людська свідомість стала іншою, і саме такі вистави, як «Гуцульське весілє» або «Гуцулка Ксеня», дають можливість трохи розслабитися.
– Чому вас можна побачити лише на сцені театру? Ви не хочете зніматися в кіно?
–Давайте, як кажуть, let me introduce myself (усміхається). Колись перед вступом до інституту на театральне відділення найбільшою моєю мрією було стати пілотом. Але для цього потрібно було їхати до Харкова, а тато мене не відпустив так далеко. Тому тепер моя мрія – хіба що зіграти щось пов’язане з літаками, можливо, це була б моновистава.
Я все життя займалася вокалом, я більше концертувала, адже щоб зніматися, потрібно поїхати на кастинг до Києва, виділити на це час. У мене є на цю тему незакритий гештальт. Я б хотіла знятися в якомусь фільмі, але щоб це не було щось на зразок «Попелюшки», а щось історичне, військове. Я б хотіла зіграти в такому фільмі, який мені передусім принесе задоволення. До речі, ви вже друга людина, яка мене про це запитує (усміхається), тому я задумаюсь над цим. Адже я колись мала досвід епізодичних ролей, наприклад, знялася в одній серії комедійного серіалу «Віталька». Також з Олексієм Гнатковським мали кілька спільних проб. Режисер Олесь Санін пропонував мені знятися в ролі Марічки в історичному фільмі «Довбуш», але через татуаж брів я не підійшла (усміхається). Я озвучувала деякі епізоди в цьому фільмі, які, на жаль, не вийшли.
– Кажуть, не можна у митців запитувати про їхню улюблену роботу.
– За всі роки я зіграла дуже багато ролей: від ліричних і до характерних, вони всі – як мої діти, дуже важко обрати. Коли мене залучають у нову постановку, я кожну роль хочу зробити не схожою на іншу. Бо в кожного актора чи акторки за роки роботи теж з’являються певні штампи. Це вже таке напрацювання. Але мені самій має бути цікаво щось інше зіграти, не притаманне мені. Я вже себе не уявляю без творчості, день-два побуду в побуті, відпочину, зроблю все, що стосується мене як жінки, мами чи доньки, і все, мушу щось читати чи десь виходити (усміхається).
Під час війни глядачам хочеться більше посміятися, бо і так є над чим задумуватися. Як кажуть, землю кров точить, то звісно, що нам не до сміху. В якому б ми стані не були, де б ми що не грали, людина до кінця на 100%, як раніше, ніколи не зможе розслабитись. Це я даю гарантію.
Вистава «Вовчиха» за новелою письменниці Ольги Кобилянської складна в тому плані, що мені треба декілька секунд, щоб вийти з ролі в кінці вистави. Вона психологічно трохи для мене важка.
– Це правда, що покійний критик Олег Вергеліс хотів, щоб головну роль у виставі «Вовчиха» зіграли саме ви?
– Так, то було дуже дивно… За тиждень перед його смертю у нас мала бути прем’єра вистави «У джазі тільки дівчата», яку ставив режисер Назар Панів. Під час репетиції заступниця літературної частини сказала, що телефонує Олег і хоче зі мною поспілкуватися. Він мені тоді сказав: «Хай виставу «Вовчиха» ставить хто хоче, але я вважаю, що її маєш зіграти тільки ти, Олесю! Це моє побажання!». Це були як останні віщі слова. Бо після цієї розмови менш як за тиждень його не стало.
Я навіть не здогадувалась, що Олег Вергеліс був при смерті. Він мені багато речей ще говорив, наприклад, про Марію Заньковецьку, Квітку Цісик, оскільки я дуже добре співаю.
Мені, звичайно, неприємно було казати Назару Паніву самій за себе. Але це ж не була напередомовленість або ще щось, бо я таке не люблю, я ніколи не випрошувала нічого. Не завжди всі повірять, подумають, мовляв, тепер його немає, ти можеш собі говорити що хочеш. Але я вважаю, що Олег Вергеліс на небесах на нас дивиться, слідкує і критикує. Він так повірив у мене! Не знаю, чи справилась я на 100%, але, думаю, що хоча б на 50% у мене вийшло.
– На вашу думку, між акторами переважає більше дружба чи конкуренція?
– Ми взагалі всі конкуренти, адже творчі люди амбіційні (усміхається), але в будь-якому разі ми не вороги. Я завжди за здорову конкуренцію. Оскільки наш творчий батько – Ростислав Держипільський, ми були не просто як одногрупники, а як сім’я.
Тобто ця конкуренція нормальна, навпаки – одне до одного потрібно тягнутися. Якщо говорити про звання, заслужений чи народний артист України, то я вважаю, що це потрібно не для того, щоб на стіну прибити грамоту чи медаль поставити під склом і ходити з короною на голові. Держава повинна давати звання митцям, які можуть ще щось зробити в майбутньому для України – для культури, для історії, для розвитку; і потім передати це молодому поколінню.
– Ви, як і ваша колега Надія Левченко, стали мамою у студентські роки. Як вдалося поєднувати роботу й материнство?
– Мені дуже допомагали мої батьки, бо заочної форми навчання тоді не було. Знаєте, насправді дуже тяжко: якими б не були бабуся з дідусем, але дитина хоче маму. Моєму старшому сину в жовтні буде 20 років, молодшій донечці – шість. Вони пишаються мною, хочуть, щоб мене було видно на кожному кроці. Тобто розумом все розуміють, але все одно хочуть маму…
Та я жартома кажу, що я «творчо контужена» (усміхається). Ще з того часу, коли тільки починали з Ростиславом Любомировичем. Ми не йшли за грошима, ми йшли за ідеєю, і нікого не цікавило, чи ти маєш щось вдома дати поїсти.
Я була двічі в Чорнобилі і свій ювілей святкувала в Прип’яті, де ми грали виставу «Нація». Тоді навіть мої рідні цього не розуміли до кінця, бо на той момент в мене була маленька дитина на грудному вигодовуванні. Але якщо ти не будеш настільки любити, фанатіти від своєї професії, нічого доброго з того не вийде. Рано чи пізно доведеться завершити. Я відверта людина, не скажу, що прямолінійна, бо, звичайно, наявні культура і виховання, але іноді я дивуюся деяким молодим акторам. Адже справжній актор, який би не був вихований, який би не був культурний, з якого б середовища не прийшов, має бути як холерик. Тому що ти не можеш бути флегматиком – ти на сцені маєш жити. Як казав Олег Вергеліс: «Актор повинен вміти відпустити себе та дуркувати на сцені».
– У 2010 році на Всеукраїнському конкурсі читців ім. Лесі Українки в Ялті ви отримали гран-прі. Що вам тоді запам’яталося найбільше ?
– Згадка про Крим – це болюче питання для кожного свідомого українця…
Мені зателефонував Ростислав Любомирович і сказав, що відправляє мене від театру на професійний конкурс читців до Ялти. Я не є за природою читець, але він сказав, щоб я їхала, заодно ще й море побачу. Він такий з гумором чоловік (усміхається).
Я там жила тиждень і пригадую такий випадок: ми з двома іншими акторками вже виходили з магазину, як із-за прилавка вийшли продавчині і російською попросили нас поговорити з ними українською мовою, якої давно не чули! Їм байдуже тоді було на магазин, ми хвилин 15 з ними спілкувалися. І ви знаєте, мені хотілося плакати. Це наскільки було зворушливо, що думалося: а чому так?
Коли я виграла гран-прі, до мене підійшов голова журі, який був директором чи художнім керівником в ялтинському театрі, і запропонував залишитися у них, мовляв, зле не буде. Я відмовила, поїхала додому, бо я розуміла, що в пориві можна було залишитись, але чи я змогла б себе там реалізувати зі своїм українським менталітетом? Зараз ні про що не шкодую.
– Якими залишилися у ваших спогадах гастролі з театром у східних регіонах України?
– Насправді там дуже хороші люди. Я людина інтуїтивна, за інтуїцією з дитинства живу. Не хочеться ображати політиків, але ті люди не знали, що українське – це модно. Їм диктували, і вони вважали, що російська мова – це класно!
Коли ми були з виставою «Нація» в Донецьку за президента Януковича, на ній була присутня його дружина Людмила. У кінці вистави в мене є така фраза, під час якої я маю право обрати когось із зали, підійти і сказати: «Хоч ти мені не дочка, але ми всі тут рідня». І на екрані висвітлюється «Нація». Так сталося, що я підійшла до першої леді. Може, це соромно, а може, і ні, але я не знала, що це вона, хоча й стояли на вході військові з собаками. Почула, як все заворушилося, і подумала, що я щось зробила не так.
Після вистави був фуршет у вузькому колі, то вона казала: «Боже, як ця дівчинка добре сказала все. Це ж нас вбивали, так?» Тобто вона навіть не зрозуміла… А там ситуація про упівців (члени УПА), що здавали КДБістів, оце все. Потім у неї брали інтерв’ю, і цей момент видалили, тому що було невигідно, щоб перша леді похвалила захід України. Одне суперечило іншому…
Взагалі таке враження складалося, що люди там темні в політиці, в історії та в культурі, і що робилося навмисно все, щоб нас роз’єднати.
Пригадую, як привезли діток на коляду до нас в Івано-Франківськ, і наша адміністрація попросила поколядувати разом з ними. То ми з Галею Баранкевич пояснювали їм годину, що таке коляда, як у нас це відбувається, про традиції. Хоча вертеп прийшов до нас зі сходу… Чому це там вимерло і хто це допустив? Знову ж таки, ми всі допустили. Знаєте, тут не треба звинувачувати тільки «сусідів», а далі працювати.
Я б хотіла зробити творчий вечір, таку собі виставу-концерт – витягнути з кожного регіону України автентичну пісню і під неї підібрати драматургію. Я була в багатьох місцях країни, як не з театром, то з концертом, і в мене болить душа за свою Батьківщину. У нас настільки красива держава! Ми такі багаті люди, але… наче приречені. Тільки, не дай Боже, на поразку.
– Яка пісня може викликати у вас сльози?
– Я не можу сказати, бо як меломанці мені подобається все, що пов’язане з музикою, навіть рок слухаю. Але є одна гуцульська колискова, яка зараз дуже на часі. Це дуже сильна пісня, і таких пісень багато, насправді. Я була на похороні одного військового, якого хоронила мама. Дуже тяжко це все відбувається. Я все перепускаю через себе….Мені важко про це говорити, тому що я мама, і коли бачу, що люди гинуть, гинуть та гинуть… А ми кажемо: «Тільки на Бога надія».
Люди десь не розуміють цього, починають сваритися, роз’єднюватися, брехати. Наш сусід дуже добре роками розробляв стратегію і писав сценарій, всі знали, що українців ніколи не зламати духом. Зараз я сама вагаюся, чи це так. Тому що немає єдності, а коли немає єдності, не буде підтримки одне одного і невідомо, чи ми зможемо втримати це все, що ми маємо на цьому етапі. Бо коли мама колише колиску, співає дитині колискову, а потім, вибачте, співає її вже над труною… І люди, бачивши це, стають черствими, їх нічого не зупиняє… Не зупиняє слухати російську музику, не зупиняє далі це все підтримувати…
– Періодично українські артисти потрапляють у скандали через виконання пісень російською. Наприклад, Вєрка Сердючка, яку не оштрафували за це, тому що… законом не передбачено.
– Наші артисти роблять велику помилку: співали російською, щоб здобути популярність, а зараз «прикриваються» українською. Але чи це все щиро? Я вважаю, що у нас земля наскільки багата, що ти зобов’язаний співати українською, незалежно від того, є війна чи її немає! Це є наша національність, наша мова, наша духовність, наша історія і культура!
Наприклад, коли ми приїдемо до Англії чи США, нас не візьмуть з українською піснею. Тебе послухають хіба що автентично, якби круто ти не співав. Бо для них їхнє найкраще. То чому ми скачемо до цього часу під російську музику? І наші люди купують квитки за величезні гроші, ідуть на нібито (щоб не було претензій) український концерт! Але насправді де ви всі були до цього часу? Ви не знали, що наша держава називається Україна і що мова тут – українська?
Я не хочу нікого ображати – кожному своє. Повертаючись до зйомок фільмів: коли були кастинги, нашим акторам казали: «Почему вы не учите русский? Как вы хотите сниматься?» А потім ті ж продюсери билися в груди і казали, що вони перші волонтери! Дякувати Богу, ми ще не всі повимирали, дещо можемо нагадати. І як ти потім на цю людину дивишся? Ні, звісно, якщо це свідомість – це дуже добре, але цього чомусь не було в часи АТО, коли все почалося. Взагалі я людина аполітична, але не байдужа до України. Я була в різних ситуаціях, проте переконана: завжди мають залишатися людяність, розуміння та інтелект. От тоді в нас усе вийде.
– Що ви думаєте про те, коли батьки вмикають дітям російські мультики та продовжують спілкуватися з ними російською мовою?
– Ми зіткнулися з проблемою, коли дітей зомбують російськими мультиками, російськими тіктоками – мою дитину, зокрема. Я блокую те все на YouTube, але воно все одно проскакує. У нас через це сварки. Моя мама навіть каже, що це виховання не за Сухомлинським (Василь Сухомлинський – відомий український педагог. Його підхід характеризувався гуманізмом, увагою до особистості дитини, розвитком її творчого потенціалу та моральних якостей. Відхід від цих принципів може виражатися у формальному підході до виховання, зосередженні на навчанні, а не на вихованні, ігноруванні індивідуальних потреб дитини або застосуванні авторитарних методів. – Ред.). А в мені, знаєте, все бурлить! Тому що прийдеш на майданчик – а там багато дітей говорять російською мовою, і моя донька, як губка, спіймає те слово і намагається застосовувати в сім’ї. Роблю зауваження, прошу не гратися з ними, а то так – якби меду дали! Вона мусить гратися з російськомовними дітьми і все! А вони ще тут, як кажуть у нас у народі, починають старшувати: «Ты не так делаешь!» І на кожному кроці таке! Я навіть іноді п’ю заспокійливі через це все.
Наші люди не підтримують мене щодо зауважень російськомовним дітям. Вони просто забирають свою дитину і йдуть. Не всі переселенці свідомі. Є такі, що дійсно розуміють, що це неправильно, і стараються, але здебільшого, чи в садочку, чи в школі, чи на майданчику, таке враження, що не вони до нас прийшли, а ми до них. Наших дітей відсувають на задній план!
Вибачте, що я так емоційно кажу, але мені болить це питання! Для чого наші люди загинули? Треба було одразу здатися, не боротися за країну! Мене, наприклад, нещодавно запитали: «А зачем молиться?» У кожного є своє віросповідання чи християнські наміри. Якщо я свою дитину вчу молитися зранку і ввечері, то від такої фрази, ще й російською, я стаю вовчицею! Мені хочеться вбивати! Чому мені на моїй землі можуть ставити таке запитання?!
– В одному з ваших інтерв’ю ви колись казали, що мріяли заспівати з Олегом Винником. З ким хотіли записати пісню сьогодні?
– Я не можу зрозуміти артистів, які здобули популярність тут, а потім виїхали і співають в інших країнах, як ті кочівники. Але ж вам ця держава дала успіх! Як каже Олексій Гнатковський: «Пожертвуйте чимось!».
Зараз дуже модно переспівувати пісні, тож я б хотіла заспівати з Василем Зінкевичем. Для мене він – недосяжна зірка, наша жива історія! Дай Боже, щоб ще багато років ми могли насолоджуватися його піснями.
– На YouTube передові позиції займають пісні, створені штучним інтелектом. Як співачка що ви про це думаєте?
– Якщо це стосується творчості, то можна, адже є технічні актори, технічні співаки. Штучний інтелект може бути як добрий репетитор, але це не те, що заспівано чи створено наживо. Бо коли композитор пише пісню, він знає, як розповісти про неї. Він же не робить технічну роботу – працює душа. Чи перейнявся якоюсь ситуацією і на ту тему написав пісню. Якби Івасюку колись сказали, мовляв, нічого не пиши, за тебе все напише штучний інтелект, то не знаю, чи такі хіти, як «Червона рута» або «Стожари», вийшли б настільки душевними,
Те ж саме в драматургії. Наприклад, у нашій виставі «Наталка-Полтавка» тексти частково теж переробляли за допомогою ШІ, інтерпретували під рок-мюзикл. З цим можна побавитися, бо це швидше, це простіше.
Якось у нас ставив виставу «Дом Кіхот» режисер Міхай Тарнас, який родом із Молдови, але живе у Франції. Він розповідав, що там створили робота-людину. Той має адвоката, який… подав до суду на людину і судиться з нею за те, що людина його [робота] образила! Мало того, що і так ворогів маємо, то ще й настворювали роботів, які нас почнуть знищувати.
З одного боку, класно, що йдемо в ногу з часом такими темпами, але водночас це все відбивається на здоров’ї та психіці. Люди, які колись жили без цього всього, мали більший зв’язок із природою.
Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю з колумбійцем Янко – про російську мову біженців, захоплення Ющенком і те, що зробив би з Путіним під час зустрічі.
А ще на OBOZ.UA інтерв’ю із зіркою «Памфіра» Соломією Кириловою – про нетипову зовнішність, «зраду» в Карпенка-Карого і низькі зарплати акторів.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
