Цей текст вперше було опубліковано у 2008 році. Тоді Степан Хмара під час інтерв’ю з нашою журналісткою згадував, як Україну позбавляли ядерного статусу, чому приєднався до Тимошенко та яким росте його син. Ми публікуємо це інтерв’ю повторно через 15 років, коли стало відомо про смерть Степана Хмари на 87-му році життя.
Скільки можна терпіти опозиціонера?
Спочатку про особисте. Особисте гостре знайомство з силою держави.
18 липня 1991 року Степана Хмару, найвідомішого та найскандальнішого персонажа Ради першого скликання, збиралися доставити на чергове засідання суду.
Причина — листопадовий інцидент у «трубі», підземному переході під Майданом (тоді — площею Жовтневої революції.) Хмара проходив повз, почув крики, побачив, як якийсь громадянин штовхає ногами розкладачку, на якій зіщулилася бомжиха, тут же по-чоловічому втрутився: «Не смій!» І трохи «пом’яв» громадянина, який назвався «головним двірником Хрещатика».
Міліцейський наряд ніби чекав за рогом на розв’язку сюжету. «Двірник у цивільному» виявився насправді полковником МВС, депутат — хуліганом, який посягав на його здоров’я і життя, а бомжиха оперативно розчинилася у натовпі.
Хмара був прокляттям так званої групи «239», комуністичної більшості у парламенті. Ніхто з колег-демократів не дозволяв подібних різкостей по відношенню до партії, яка ще зовсім недавно панувала! Втім, і «свої», вчорашні дисиденти, вважали його надмірно безкомпромісним: вимагав всього й одразу, коли вони, скидаючи з вусів сльози розчулення, раділи малим завоюванням. Герб-тризуб. Синьо-жовтий прапор. Гімн. Чого ще? Слава Україні!
18 липня 1991 року. Хмару виносять із готельного номера бійці ОМОНу. Фото: архів KP.UA
Коротше, депутатський імунітет зі Степана Хмари парламент зняв протягом пів години й дав згоду на притягнення до кримінальної відповідальності. Щоб сидів у іншому місці і не заважав «розбудові» держави. Хмара вперто називав все, що сталося, провокацією і підкорятися відмовлявся. Сховатися – теж.
…Номер депутатського готелю «Україна» (нині це розкішний «Прем’єр Палас») потопав у трояндах. Буквально: навіть у ванні, наповненій водою, червоніли бутони – до батька зі Львова відсвяткувати своє вісімнадцятиріччя приїхала дочка Соломія. Окрім званих гостей завітали журналісти з «Гардіан», «Файненшл Таймс», «Бі-бі-сі» і ми – загалом десятеро. По ланцюжку передали: буде штурм! Проте ніхто до кінця в це не вірив. Не кримінальний же авторитет — опозиційний політик…
О двадцятій годині тридцять хвилин у коридорі пролунали крики. Двері номера — їх забарикадували зсередини — почали труситися. З’явився дивний солодкуватий запах, від якого запаморочилося у голові, а в очах защипало. Мені кинули махровий рушник: «Швидко водою намочи і зав’яжися – «Черемуха!».
Врізалося у пам’ять, як кадр з кіно: Хмара у світлій сорочці, з сивим волоссям, що розвівається, стоїть на балконі. Влаштував імпровізований мітинг. Внизу розтягують брезентове полотнище – вирішили, що кинеться з третього поверху? Несамовито гавкають і рвуться з повідців сторожові пси. Роззяв на бульварі Шевченка, у самому центрі столиці, стає дедалі більше. Натовп починає скандувати міліції «Ганьба!».
Двері ось-ось висадять. Останнє попередження: «Припинити опір — стрілятиму!» Адже можуть – тепер уже ніхто не сумнівається. Степан Хмара просить своїх прибрати барикаду. До номера вриваються бійці ОМОНу в білих шоломах та бронежилетах. Тріщать меблі. Жіночий вереск. Хмара винесений з номера. На підлогу кинуто депутата міськради Рощина — у нього хворі ноги, пересувається з паличкою. Командир ОМОНу, теж депутат міськради: «Його не пакувати, відставити!»
Все, акцію закінчено. Журналістів блокують у номері «до з’ясування обставин» – до середини ночі. Настільний телефон (ера мобілок ще не настала!) вимкнений — щоб не поширювали наклеп на увесь світ.
А Хмару, розповідали, ОМОН довго ще носив на руках по поверху готелю – заблукали у пошуках виходу…
«Серед комуністів траплялися чесні люди…»
Минуло сімнадцять років. І Лук’янівка із сухим голодуванням, і каяття тих, хто давав згоду на арешт колеги – не розпізнали, мовляв, старий почерк КДБ, – залишилися десь на перших сторінках історії незалежності. Давно немає в живих «полковника-двірника», а на тітку, що зіграла роль жертви, Хмара зла не тримає, каже: «Бог їй суддя…» Він ще двічі повертався до Ради: 1994-го, детонатором громадського спокою – від партії, яка за іронією іменувалася «консервативною республіканською», і 2002-го — бойовим «янголом-охоронцем» Юлії Тимошенко. Знову стрімголов, незважаючи на вік, кидався у бійки – і словесні, і на кулаках. Доки не зрозумів: тут чистотою української ідеї лише прикривають користь! Грюкнув дверима та мандатом. Що ж — стільки часу нанівець? Починай спочатку?
…П’ємо чай у кафетерії «Національного», колишнього депутатського готелю, де тепер не палять. Хмара у порядку винятку — давненько сюди не заходив! — запитав дозволу в офіціантки. Почув у відповідь щире: «Ільковичу, та для вас…» Але конспіративно опустив руку з сигаретою під стіл. Став м’якшим, стриманішим — не можна не помітити.
— Степане Ільковичу, правда, що гніваєтесь, коли до вас звертаються по батькові — Ілліч? Все одно як до Леніна. А ви ж націоналіст!
— Та що Ількович по-народному, що Ілліч… Одне й те саме. Я у паспорті Іллічем записаний. Православне ім’я
– Сім років таборів за антирадянську пропаганду – підпільну газету разом із В’ячеславом Чорноволом випускали, з комуністами боролися все життя. Вони, на вашу думку, головна небезпека для України?
(Відповідає миттєво.) – Ні.
— Змінили пріоритети?
— Ставлення до комуністичної ідеології та особливо до практики в мене колишнє. Але набагато гірше – нинішній олігархічно-мафіозний режим, антиукраїнський за своєю суттю.
— Зачекайте, «режим»? Але ж ви його начебто на Майдані знищували…
— Більше стало видимих свобод – для преси, наприклад. А система формування влади після зміни Конституції лише погіршилась. Народ усунули від цього процесу. Великий капітал – наблизили.
— Отже, має рацію політолог, який сформулював суть Помаранчевої революції як сутичку мільярдерів з мільйонерами?
— Певною мірою так. Запустили технологію обману. Я не раз повторював: найперший склад парламенту виявився найкращим за якістю. Навіть серед комуністичної номенклатури було багато яскравих особистостей! Наприклад, Володимир Івашко, секретар ЦК. Справжній патріот, не раз із ним у курилці спілкувалися – чесний, порядний, намагався багато чого зрозуміти. Невипадково його до Москви відкликали, боялися тут «мазепинства» в особі такого керівника. Шкода, забракло Івашку духу порушити партійну дисципліну. Україна втратила шанс, здобула нікчемного пристосуванця Кравчука…
Тут очі Степана Ільковича блиснули колишнім вогнем, голос підвищився:
– Кравчук ядерний статус віддав, дику приватизацію розпочав! Кучма гнилу справу продовжив! Повалили у владу грошові мішки за меркантильним інтересом. Країні тепер – горе! Для них держава, люди – не цінність!
За сусіднім столиком перестали брязкати посудом.
«…а серед демократів – агенти КДБ»
— Куди ж націонал-демократи дивилися, бійці старого гарту? Невже теж продалися золотому тільцеві? – поцікавилася я не без підтексту.
У вересні ЗМІ облетів відкритий лист Степана Хмари найстарішому депутатові від БЮТ, патріарху політв’язнів та практично живій іконі «державотворення» — Левку Лук’яненку. Воно палало скандалом — аж до підпису «З огидою» замість «З повагою». Хмара звинувачував Лук’яненка у гріхах за списком: з посади посла України в Канаді, випрошеної у президента Кравчука у 1992 році в обмін на лояльність, до нинішніх – депутатського мандата для родички та джипа «Лексус», подарунка від прем’єра Юлії Тимошенко за підтримку її «прокремлівських авантюр».
– Демократи теж різні, – махнув рукою Степан Ількович і прикурив ще одну цигарку. — У рухівське середовище КДБ стільки агентів впровадив! Знаю, хто персонально, і в Раді нинішній у тому числі, але документів на руках немає. Частина знищена, частина – у Москві захована. А бездоказово називати… Але ці люди залишаються все життя залежними від тих, хто за ниточки смикає.
— Левко Григорович відповідь вам надіслав? — довелося відкинути дипломатію.
— Пристосуванець він і навіть гірше. Спершу у Чорновола голоси відбирав як кандидат у президенти. Потім до генерала Марчука (Є.К. Марчук – заступник голови КДБ УРСР, у роки незалежності очолював СБУ, працював прем’єр-міністром. – Прим. авт.) на президентських виборах у 99-му довіреною особою пішов. Нема чого йому відповісти, — непримиренно насупився Хмара. — Табірний термін – ще не показник. На волі справжній політик має вміти обирати союзників і напрямок, яким поведуть країну. До речі, перед першими виборами глави держави я переконував колег: це передчасна кампанія для нашої країни у перехідний від тоталітаризму період! Спочатку треба Верховну Раду та місцеві ради переобрати, очистити, зробити повноцінними органами народної влади. Не послухали… Усім хотілося в «гетьмани» — партократам, демократам. І ось результат. Бандитські клани сіли й правлять!
Ми витримали паузу, пристойну для поминання втрачених надій. Кращого моменту, щоб перейти до питання — як сам Степан Ількович помилився у союзниці по боротьбі — чекати було не варто.
Степан Хмара у Верховній Раді, 1994 рік. Фото: Укрінформ
«Юлія здавалася мені іншою!»
— Люди пізнаються не за словами, а за вчинками. Коли ми боролися, були в опозиції до Кучми, Юлія Володимирівна все правильно говорила: «Прийдемо до влади – відлучимо бізнес від політики!» Вона дуже активна та працьовита – віддаю належне. З талантом, з харизмою… Та все закрутила навпаки. Одразу після революції відчинила ворота своєї фракції найбільш одіозним представникам олігархічних кіл. Я протестував, попереджав кілька разів: від такої опори користі для країни не буде. І моїм моральним, ідеологічним переконанням не відповідає. Як ця публіка свої мільярди нажила?
– Тимошенко просила залишитися?
– Дуже.
– Ви умови ставили?
— Так. Щоб вони пішли.
— Ну ви й романтик революції, Степане Ільковичу… Нічого, багаті в Раді тепер цілком по-пролетарськи і щитові з трибуною блокують, і б’ються, і сорочки рвуть — нікого не здивуєш. Послідовники вашої справи?
— Нічого подібного. Ми на крайні заходи йшли, коли виникала загроза національним інтересам. А вони – за свої бізнес-структури. Ось якби я був зараз депутатом і спробували ухвалити закон про продаж сільськогосподарських земель, то все б потрощив, але не дозволив! Така небезпека існує. Одна з умов МВФ — якнайшвидше зняти цей мораторій на продаж.
— Хмара – не євроінтегратор, виявляється!
– Важливо, що це дасть нашій країні. Євросоюз – лише засіб. А як наші вищі посадовці кажуть? Правильно, мета. Замість того щоб метою вважати сильну й процвітаючу Україну.
Степан Хмара та Юлія Тимошенко. Фото: facebook.com/YuliaTymoshenko
Є у революції початок!
…Останнє питання я почала формулювати здалеку. Мовляв, як, напевно, м-м… здивувалися соратники-ровесники, коли овдовілий Хмара (доросла дочка Соломія з онуками давно у Канаді, одружена зі скрипалем-віртуозом) не став писати мемуари про бурхливі роки боротьби або вирощувати помідори (дачі та інших надмірностей немає), а на сьомому десятку ризикнув м-м… І осіклася.
Степан Ількович уважно роздивлявся порожню чашку з часточкою лимона на дні. Він соромився бути щасливим? Чи, на відміну від нинішнього політбомонду, у якого і особисте життя — частина піару, охороняв від сторонніх свою «фортецю» з дружиною, білявкою-журналісткою на ім’я Роксолана, та маленьким сином?
— Так склалося життя далі…
Усміхнувся. Ось звідки ця м’якість!
– Тарасові вже шість. Скоро до школи. Ми з ним гуляємо, читаємо, борюкаємося вечорами. Сильний хлопчик, хуліганом росте. В хорошому сенсі…
Слово честі, тоді у нас з Україною ще не все втрачено!
