"Від війни ховатись сенсу немає": інтерв’ю з керівником медіагрупи 413 окремого батальйону "Рейд" СБС Олексієм Годзенком

Олексій Годзенко. Суспільне Дніпро/Юрій Тинний

Далі — пряма мова.

"Воєнні журналісти — це військовослужбовці з камерами". Як почав висвітлювати події на фронті

Почались революційні події, в яких я був активним учасником. Після цього почалася війна в 2014 році. Вже в 2014-му, ближче до кінця року, я почав їздити як воєнний кореспондент в зону бойових дій, робив матеріали. Спочатку на один невеликий інтернет-канал, а згодом і до підписання контракту, це був телеканал "Новини 24". Їздив багато, дійшло до того, що графік був: два тижні на Донбасі, два тижні в Києві. Знімав, напевно, по всій лінії фронту, знайомився з усіма можливими підрозділами.

З 2014 року Олексій працював воєнним журналістом. Фото з особистого архіву військового

І так вже я роки був, по суті, на війні. Так, не у формі, так, без зброї. Але ти на війні, тобто в своїй інформаційній війні, але ти допомагаєш Збройним силам. Ясно, що у тебе під час зйомок, під час візитів з'являються якісь друзі. От, зокрема, в 503-му в мене з'явилися друзі. Постійно уламували, типу, та йди до нас служити, йди до нас у пресслужбу. А я казав, що воєнні журналісти — це військовослужбовці з камерами. От якось постійно так підбурювали, підбурювали.

"Не встояв перед пропозицією". Кар’єра у Силах оборони

У 2019 році я не встояв перед пропозицією від 503 батальйону, зокрема від командира, на той момент ще майора, Вадима Сухаревського, який очолював цей Маріупольський батальйон морської піхоти, найкрутіший у світі, і підписав трирічний контракт, який закінчився два з половиною роки тому.

У складі 503-го повномасштабну війну ми зустріли у Верхньоторецькому, згодом були перекинуті в район Волновахи, типу як на прорив на Маріуполь, там були тяжкі дуже бої. І вже після них мене викликали в Міністерство оборони, і тоді я долучився до медійної команди. Трішки ще попрацював у Міністерстві оборони, в "медійці", був на три місяці відряджений у піхоту, як найголовніший піхотинець, напевно, і після цього перевівся в 413-й окремий батальйон "Рейд" сил безпілотних систем.

Олексій долучився до війська у 2019 році. Фото з особистого архіву військового

"Хвостовиком вбило у спину". Про втрату батька

Від війни ховатись сенсу немає, мене так виховували. Якщо війна в країні, у тебе ж є не тільки громадянські права, у тебе є й громадянські обов'язки. Я вважаю, що це мій громадянський обов'язок. Тим паче я журналіст. Журналіст під час війни в його країні займається "медійкою", пов'язаною з фронтом.

Дмитро Годзенко, батька Олексія. Фото з особистого архіву військового

У мене на війні ще у 2016 році загинув батько, це ще одна з причин, чому я не можу підвести цю країну, армію і наші визвольні змагання. Батько, Дмитро Олександрович, був керівником багатьох підприємств. Перед тим, як піти добровільно на службу в 2015 році, був начальником відділу "Нафтогаз Україна". Не в магазині працював. Долучився до 57-ї бригади, 17-й батальйон. Вони ж майорські джедаї. Більш як рік провели на ротації. Це все було на Горлівському напрямку. Загинув 31 березня 2016 року від прильоту 120-ї міни. Їм в хату прилетіло, і його хвостовиком вбило у спину. Наступного дня його підрозділ почали виводити з зони бойових дій. Він за пару днів, умовно кажучи, був би вдома. Було 49 років. Позивний теж Годзіла.

Олексій з батьком були учасниками Революції гідності. Фото з особистого архіву військового

"Завжди найважче — це втрата". Про роботу військового та стимул не здаватися

Було стрьомно, бо ти їдеш туди, де війна, де йде артилерійська дуель, танки їздять. Та страшно і зараз: коли потрапляєш в якусь неприємну ситуацію, то страх. Страх — це нормальний базовий рефлекс.

Запам’яталися мені, напевно, найбільше якісь реально бойові ситуації. І коли був цивільним журналістом, потрапляли в різні сутички. І, звичайно, в армії це вже було частіше, плюс від початку повномасштабки це було інтенсивніше. Це були ракети різного типу авіаційні, це були "Гради", це була артилерія, це був навіть один раз "Іскандер".

Іноді може підійти якась жіночка, ти сидиш там у якійсь військовій машині чи по формі, вона намагається тобі якийсь там пакет пряників дати чи щось таке. Неодноразово таке було. Або у Запоріжжі, пам’ятаю, я тоді у центрі міста жив, кілька днів не виїжджав. Я сідаю кудись виїжджати, підходить жіночка, каже: "Боже я думала з вами щось сталося, у мене син теж військовий". У неї сльози течуть. Я за вас так переживала, я рада, що з вами все добре. У самого сльози наверталися, кажу: та все добре, і з сином вашим все буде добре, не переживайте. А вона далі плаче. Таке ставлення людей дуже приємне, дуже підбадьорює.

Олексій на руїнах будівлі в зоні бойових дій. Фото з особистого архіву військового

Якщо узагальнити роботу військового, то завжди найважче — це втрата. Особливо людей, яких ти знав, чи з якими дружив. Це найскладніше. Я думаю, так скаже будь-який військовий. Якщо брати медіароботу в армії — вона, очевидно, простіша за роботу тих, хто на передку. Нам теж так чи інакше доводиться їздити, але, очевидно, не порівняти складність моїх задач зі складністю задач піхотинця. Я просто не маю морального права жалітися на якісь складнощі у своїй роботі, тому що в армії є люди, яким набагато складніше.

Я хочу, щоб всі росіяни повиздихали. А ще щоб ми перемогли. І можна було нарешті щось робити, окрім служби в Силах оборони.

Авторка: Антоніна Чуйко

Читати ще